Глибокий психологізм у змалюванні людських характерів Л. М. Толстого

1898 року в щоденнику Л. Толстой запише: “Одна із помилок полягає в тому, щоб вважати людей добрими, злими, дурними, розумними. Людина тече, і у ній є всі можливості: був нерозумним, став розумним, був злим, став добрим, і навпаки. У цьому велич людини “. А ще письменник стверджував, що не можна описати людину такою, якою вона є, можна лише записати враження, які ти маєш від людини. Як бачимо, Л. Толстой був не тільки геніальним письменником, далеким від ідеалізації своєї власної ролі, а й геніальним психологом. Він майстерно зацікавлює читачів долею

героїв. Можливо, ми не можемо запам’ятати всі деталі розвитку подій у великій-епопеї “Війна і мир”, проте живі пластичні образи героїв залишаються в уяві надовго.

“Війна і мир ” створювалися у середині дев’ятнадцятого століття. Цей період для Росії був тривожним. Критичний стан, зворушення селян, спроби здійснити реформи, ідеї революційної перебудови суспільства потребували розриву із старим: устроєм. Толстой під час зустрічей із декабристами, що повернулися із заслання, спочатку думає написати роман про їхню нелегку долю, але першоджерела цього руху кликали до епохи 1812 року. Цей час

національного об’єднання Толстой хотів протипоставити соціальним негараздам середини століття. Задум письменника можна було прочитувати так само, як і задум давнього автора “Слова про похід Ігоря” – заклик до всезагальної любові, об’єднання, примирення всіх прошарків суспільства. Не можна не погодитися, що заклик був своєчасний, якщо взяти до уваги події початку наступного, двадцятого століття.

Епопеї “Війна і мир” притаманна найбільша цільність світовідчуття письменника; хоча й тут автор залишається гарячим полемістом. Суперечка з істориками, з поблажливим ставленням до народу, правилами військової стратегії, дуже важливі для 60-х років XІX століття, турбують Л. Толстого. Чи можна керувати історією? Яка роль особистості у розвитку суспільства? Почуття чи розум є основою людського життя? В епопеї письменник найменше сперечається із собою, проте він зважує можливості життя, напружено шукає шляхи до об’єднання людей, до людського щастя. Це надзавдання реалізується в постаттях героїв, які відчували власним серцем всю несправедливість життя, шукали і знаходили свою життєву істину.

Уже в першій частині ми знайомимося майже з усіма головними персонажами. Деякі з них подаються у динаміці, переживають складну розумову та моральну еволюцію, але найважливіші риси характеру продемонстровані вже у першій частині. При цьому Тол-стой не висловлює свого ставлення до жодного з героїв, але разом з тим подає такі характеристики, які показують це ставлення наочно і прозоро. Ми відчуваємо любов автора до П’єра Безухова, глибоку повагу до Андрія Волконського, його батька, ніжне ставлення до княгині Марії з її “любовним, лагідним поглядом, прекрасними великими променистими очима”, замилування Наташею, презирство до наскрізь фальшивого інтригана й кар’єриста князя Василя Курагіна, співчуття до хороброго Долохова тощо. Автор живе спільним життям зі своїми героями і ненав’язливо примушує нас робити те саме.

Важливою особливістю художньої манери Толстого є те, що він намагається відобразити душевні порухи через їх зовнішні прояви: “Хоча дійсно П’єр був значно вище у порівнянні з іншими чоловіками у кімнаті, але цей страх стосувався лише того розумного і разом сором’язливого, спостережливого і природного погляду, що відрізняв його від усіх у цій вітальні”. Толстой вимагає від людини правди, а погляд, усмішка, жест природно відображають єство натури, у всякому разі, більше, ніж слова, якими, на думку Толстого, людина може прикривати істинний зміст свого внутрішнього життя. Іноді письменник сам “розшифровує” зміст внутрішнього руху героя, розкриває в ньому глибинний душевний підтекст: “Князь Андрій замружився і відвернувся. П’єр, який з моменту появи князя Андрія у вітальні дивився на нього радісними, дружніми очима, підійшов до нього і взяв його за руку. Князь Андрій, не повертаючись, зморщив обличчя у гримасу, яка виражала досаду на того, хто торкається його руки, але, побачив усміхнене обличчя П’єра, посміхнувся неочікувано-доброю і приємною усмішкою…”. Як розкривається підтекст цієї сцени?

У широкому контексті відразу відбувається протиставлення людей щирих, відвертих і тих, для кого слова, дії, вчинки є грою. Толстой-людина це гостро відчував. Людська фальш примушувала його обурюватися: “Я впевнений, що в людині міститься безмежна не тільки моральна, але навіть фізична сила, але разом з тим цю силу гальмує любов до себе чи скоріше пам’ять про себе, яка призводить до безсилля. Але тільки людина вирветься з цього гальма, вона отримує всемогутність”. Поки що Андрій не має сили висловити своє ставлення до салонної публіки. Він тільки замружує очі, бо не бажає бачити очевидних речей, вони вже давно йому набридли. Тому, побачивши відвертого і доброго П’єра, князь радіє – хоч якась можливість відірватися від набридлого оточення. “Вітальні, плітки, бали, марнославство, ницість – ось заворожене коло, з якого я не можу вийти”, – повідомляє Андрій П’єру.

Незважаючи на те, що Андрій та П’єр не схожі один на одного, на тлі світського кола явно прочитується, що вони повинні шукати вихід. Андрій убачає вирішення проблеми у військових походах. Він відрізнявся високим почуттям відповідальності, що не заважало мріяти про особистий подвиг, який би прославив його, примусив людей ставитися до нього по-іншому. Спочатку Андрій захоплений прикладом надзвичайного злету до широкої слави, який був тісно пов’язаний із французьким містом Тулон. У цьому місті ефектно почалася кар’єра Наполеона. Андрій мріяв про власний Тулон під час війни, яку вела російська армія в Австрії проти наполеонівського війська. Волконський бажає бути у найскладніших місцях військових дій. Поступово він бачить, що мрії розходяться з реальністю. Геройські дії батареї Тушина, які здійснили великий вплив на хід Шенграбенської битви, були просто не помічені, а сам він підпадає під несправедливі нападки. Проте Андрій мав свій Аустерліц, який відкрив йому облудність прагнення військової слави. Важкопоранений, залишаючись на полі битви, Волконський переживає духовний злам. Ця сцена, на мій погляд, одна з найкращих сцен у творі: “Над ним не було нічого вже, крім неба – високого неба, не прозорого, але все-таки безмежно високого, по якому повзли сірі хмари. “Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг, – подумав князь Андрій… – Чому ж я раніше на бачив цього високого неба? Який я щасливий, що пізнав його нарешті! Так, все порожнє, все омана, крім цього безмежного неба”. Почуття Волконського, його відкриття та помилки, характеризують не тільки особистість героя, але й оточуючий його світ, не тільки стосунки людей, але й зміну життєвих цінностей, зміну заради відродження людини і гуманності.

Сцена загибелі Андрія велична, тому що демонструє велич духу цього героя. Наполеон звертається до пораненого князя: “Ось прекрасна смерті””, а потім розуміє, що він живий, допомагає йому. Кумир визнає у Волконському героя, проте Андрій нехтує кумиром. Це був справжній подвиг: скільки необхідно було мати сили, щоб, утративши фізичну можливість, відмовитися від хибного ідеалу.

Життя безмежно мінливе, і відгуки її в людині безмежні, але природна основа характерів у Толстого залишається стійкою. Письменник стверджує незалежність життя людей від політичних та економічних змін: “Життя між тим, справжнє життя людей зі своїми суттєвими інтересами здоров’я, хвороб, праці, відпочинку, зі своїми інтересами думки, науки, поезії, музики, кохання, дружби, ненависті, пристрастей, вирувало, як і завжди, незалежно від політичної близькості до Наполеона Бонапарте, і поза будь-яких можливих перетворень”.