“Усе віднято: і силу, і любов” (по творчості А. Ахматовій)

До Ганни Ахматової Історія знала багато жінок-поетес, але тільки їй удалося стати жіночим голосом свого часу, жінкою-поетом вічного, загальнолюдського значення. Виникає питання: “Що ж значить любов для жінки?”. Відповісти на це питання допоможе образ ліричної героїні. Ахматова вперше в російській літературі виявила у своїй творчості універсальний ліричний характер жінки. Її героїня – не оточена побутом і сиюминутними тривогами, але буттєва, вічна жінка. Героїня не збігається з особистістю автора, вона лише своєрідна маска, що представляє

ту або іншу грань жіночої душі й долі. Трагізм ахматовской героїні заглиблюється постійним мотивом нерозуміння, неприйняття ліричним адресатом-чоловіком жінки-поета:

Він говорив про літо й про те, Що бути поетом жінці – безглуздість. Як я запам’ятала високий царський будинок И Петропавловскую міцність!

Лірика Ахматової періоду її перших книг (“Вечір”, “Чіткі”, “Біла зграя”) – майже винятково лірика любові. Її новаторство як художника виявилося спочатку саме в цієї традиційно вічної, багаторазово й до кінця розіграній темі. Новизна любовної лірики А. Ахматовій впала в

око сучасникам чи ледве не з перших її віршів, опублікованих ще в “Аполлонові”. Любовну лірику Ахматової відзначає найглибший психологізм, Їй, як нікому, удалося розкрити самі заповітні глибини жіночого внутрішнього миру, переживань, станів і настроїв. Вона затвердила “права громадянства” “непоетичних” повсякденних реалій у високій поезії почуттів. Поетеса відплачує належне високої загальнолюдської ролі любові, її здатності окриляти люблячих. Коли люди попадають під владу цього почуття, їх радують дрібні повсякденні деталі, побачені закоханими очами

Адже зірки були крупніше, Адже пахнули інакше трави, Осінні трави.

И все-таки ахматовская любовна лірика – насамперед лірика розриву, завершення відносин або втрати почуття. Майже завжди її вірш про любов – це оповідання про останню зустріч або про прощальне пояснення. Але й стану розставання в неї дивно різноманітні: це й остигле почуття, і нерозуміння, і спокуса, і помилка, і трагічна любов поета. Словом, всі психологічні грані розлуки знайшли втілення в ахматовской ліриці. Саме їй удалося дати любові “право жіночого голосу” і втілити в лірику жіночі подання про ідеал мужності, представити багату палітру “чоловічих обаяний” – об’єктів і адресатів жіночих почуттів. А. Ахматова про любов писала те із приголомшливою ніжністю:

И млосне серце чує Таємну звістку про далекий… Те знову драматично, з важким передчуттям: А ранком устанеш із новою загадкою, Але вже не ясної й не солодкої И обмиєш питочной кров’ю Те, що люди назвали любов’ю,

Говорячи про любовну лірику Ахматової, критики згодом зауважували, що її любовні драми, що розгортаються у віршах, відбуваються як би в мовчанні: ніщо не роз’ясняється, не коментується, слів так мало, що кожне з них несе величезне психологічне навантаження. Тема ураженої й навіть “” совісті, щобіснується, надає любовній ліриці Ахматової різко оригінальний характер, ця тема широко розсовує рамки традиційного любовного трикутника, показуючи нам людську душу в її стражданнях, болю. У її лірику завжди Мова йде про щось більшому, ніж безпосередньо сказано у вірші:

Вага віднята: і сила, і любов. У нелюбе місто кинуте тіло Не раде сонцю. Почуваю, що кров У мені вже зовсім похолоділа.

Вірші Ахматової про любов – всі! – патетичні. Але вірші ранньої Ахматової – в “Вечорі” і в “Четках” – менш духовні, у них більше бентежної чуттєвості, суєтних образ, слабості; відчувається, що вони виходять із повсякденної сфери, зі звичок середовища, з навичок виховання, Починаючи вже з “Білої зграї”, в “Подорожнику”, “Anno Domini” і в пізніших циклах любовне почуття здобуває в неї більше широкий і духовний характер. Від цього воно не зробилося менш сильним. Вірші 20-х і 30-х г. г., присвячені любові, ідуть по самих вершинах людського духу, Вони не підкоряють собі всього життя, як це було колись, але зате все існування вносять у любовне переживання всю масу властивих їм відтінків. Любов стала не тільки більше багатої й багатобарвної, але – у хвилини потрясінь – трагедійної. Прикладом такого вірша є вірш “Небувала осінь побудувала купол високий…”. “И як злочинниця нудилася любов, виконана зла”. У її любовних віршах можна зустріти й несподівані благання із прокльонами, і контрастне з безвихідним, і спустошеність, і ніжність із люттю. Нерідко любов, її победительная владна сила виявляється в її віршах, до жаху й сум’яття героїні, зверненої проти самої ж… любові!

Я загибель накликала милим, И гинули один за іншим, ПРО, горі мені! Ці могили Передвіщені словом моїм.

Любовна лірика 20-30-х рр. звернена до внутрішнього, постійного-духовного життя. Вірші цього періоду, загалом, більше психологічні. Пластичність ахматовского любовного вірша не припускає описовості, повільній плинності або розповідності. Перед нами як і раніше – вибух, катастрофа, момент неймовірної напруги двох протиборчих сил, що сошелись у фатальному двобої:

Але якщо зустрінемося очами Тобі клянуся я небесами, У вогні розплавиться граніт. (ПРО, життя без завтрашнього дня!..)

Недарма в одному із присвячених їй віршів “Вона” Н. Гумилева Ахматова зображена із блискавками в руці:

Вона світла в годинники томлінь И тримає блискавки в руці, И чіткі сни рє, як тіні На райському вогненному піску.

Любовна лірика Ахматової завоювала читацькі кола й покоління, і, не перестаючи бути об’єктом піднесеної уваги тонких цінителів, явно виходила з вузького кола читачів. Адже це поезія любові, Теми невичерпної й вічно мінливої, але завжди залишається цікавим і близьким людям будь-якого людського суспільства. Ахматова ввела свої корективи в масштаб цього вічного почуття, пронизала його своїми високими ідеалами й цілями, зокрема внесла в мир взаємин чоловіка й жінки високу й шляхетну ідею справжньої рівності – в області почуття. Поезія А. Ахматовій облагороджує почуття, піднімає, очищає душу. Вона стала драгоценнейшим надбанням розуму й серця читачів різних поколінь і ідей


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

“Усе віднято: і силу, і любов” (по творчості А. Ахматовій)