Гійом Аполлінер “Лорелея”, “Міст Мірабо”, “Зарізана голубка і водограй”
XX – ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ
Гійом Аполлінер “Лорелея”, “Міст Мірабо”, “Зарізана голубка і водограй”
Гійом Аполлінер (1880-1918) – французький поет польського походження, художник, критик. Провідник авангардної паризької літератури (член руху кубістів і футуристів). Натхненник сюрреалізму. Основні збірки: “Алкоголі. Вірші 1989-1913 рр.”, “Каліграми. Вірші Миру і Війни”. За українськими мотивами написав твір “Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові”.
У березні 1902 року на сторінках французьких газет
До дев’яти років
Великий французький поет залишався у Франції “іноземцем” майже все своє життя. Лише 17 березня 1916 року він нарешті отримав французьке громадянство. І сталося це за тиждень до його тяжкого поранення в голову на фронті: йшла Перша світова війна, й Аполлінер брав у ній участь. Друзі не впізнавали колишнього Аполлінера, постійного відвідувача паризьких кав’ярень та барів, представника столичної богеми, у піхотному офіцерові, який приїхав до Парижа у відпустку з фронту. Зберігся портрет Аполлінера, зроблений Пабло Пікассо під час цієї відпустки.
Дружба великого поета і великого художника почалась у 1904 році. Тоді вони були авторами чудових ліричних циклів: Аполлінер – “Рейнських віршів”, Пікассо – картин “блакитного періоду”. їх об’єднувало відчуття необхідності створення нової мови – і в живопису, і в поезії.
Вірші Аполлінера початку століття увійшли в книгу “Алкоголі. 1898-1913”. Видана у 1913 році, вона яскраво виявила своєрідність поета.
Вірш “Зона”, який відкриває книгу, Вітезслав Незвал назвав “могутнім поетичним каскадом”. Роздуми поета про власне життя, окремі факти його біографії, паризькі замальовки, зображення долі емігрантів зі Східної Європи, розмірковування про християнство в сучасному світі – все це складає зміст “Зони”. Аполлінер вводить у поезію явища, які традиційно вважались непоетичними: стогін сирен, афіші, вивіски, стіни, реклами, червона перина емігрантів. На початку вірша поет проголошує, що стомився від старого світу. А завершує його образом сонця, яке сходить над Парижем. Та це сонце – з перерізаним горлом. Образ гільйотинованого сонця надзвичайно місткий, в ньому – і прагнення вірити у майбутнє, і попередження про трагедії, які чатують на людину у цьому майбутньому.
Спочатку Аполлінер хотів назвати програмний вірш своєї книги “Крик”. Але цю назву було відкинуто. “Зона” – слово багатозначне. Воно входить у французький вислів “Еtrе de lа zone” – “бути без грошей”. Крім того, зона – це передмістя Парижа, його робітничі квартали. Долю зони Аполлінер робить предметом поезії.
У вірші “Вандем’єр”, який завершує книгу, поет запевняє, що хотів би стати “горлянкою Парижа”. Вандем’єр – осінній місяць революційного календаря, кінець вересня – час, коли народжені сонцем грона винограду перетворюються у вино. Поет, який випиває Всесвіт, як вино, і не втамовує спрагу, але відчуває смак і запах Всесвіту, співає пісню загального сп’яніння і спостерігає народження нового дня посеред зірок, що вмирають. Поет відкриває у поезії життя – реальність, яку “фабрикують” робітники вдень і вночі.
Поєднання особистого і суспільного, інтимного і загального Аполлінер здійснює і в окремому образі (наприклад, поет – горлянка Парижа; поет, який сп’янів від вина Всесвіту), і у вірші (його вірші мають політематичну будову), і у книзі в цілому: до неї увійшли автобіографічні вірші (“У в’язниці Санте”), інтимна лірика (“Пісня нелюбого”).
Вірш “Міст Мірабо” – взірець інтимної лірики Аполлінера. У ньому кохання, що минає, протиставляється водам Сени, що завжди течуть під мостом Мірабо. Поет відтворив у цьому вірші ритм ткацької пісні XIII століття.
Один із перших віршів Аполлінера, перекладених українською мовою,- “Відповідь запорожців турецькому султану”. Це одна із талановитих спроб осмислення в європейській поезії легендарних сторінок української історії. Ще раніше образи запорожців з’явилися в “Пісні нелюбого”. Запорізькі козаки були для Аполлінера символом вірності та відданості рідній землі.
Друга велика поетична збірка Аполлінера, яка вийшла за його життя,- “Каліграми. Вірші Миру і Війни” (1918). Значна частина віршів цієї книги друкувалась у вигляді каліграм, тобто так, щоб текст вірша утворював малюнок. Одна з найвідоміших каліграм Аполлінера – “Заколота голубка і фонтан”. Перебуваючи в полоні спогадів, поет називає імена своїх друзів, які загинули на війні. Фонтан – символ скорботи; він плаче разом з поетом. У каліграмах немає розділових знаків: Аполлінер вважав, що вони не потрібні, бо “справжня пунктуація – це ритм та паузи вірша”.
Про свою збірку Аполлінер писав: “Така, яка вона є,- це книга воєнного часу і вміщує в себе життя”. Вірші “Диво війни”, “Є” передають почуття поета, який мав страшний воєнний досвід і зрозумів безглуздя війни – цього “людожерського бенкету”.
Вірш “Диво війни” – це історія людини, “яка була на війні, але вміла бути скрізь”. Вірш відобразив зміни у світосприйнятті поета: для нього все розділилось на мир та війну, і він намагається об’єднати розколотий світ.
У вірші “Є” поет називає все, що існує в теперішній момент для нього і навколо нього, і створює власну модель Всесвіту. Аполлінер використовує прийом синтаксичного паралелізму: всі рядки починаються та будуються однаково. Цим прийомом згодом скористаються поети – сюрреалісти (Поль Елюар, Вітезслав Незвал).
Останній вірш збірки “Каліграми” – “Рудоволосій красуні” – сприймається як заповіт поета. Перед читачем він постає людиною, яка знала все те, що люди можуть знати про життя і смерть. Поет чекає на схід сонця – палаючого розуму, а сили чекати дає йому кохання, уособлене в рудоволосій красуні.
Творчість Аполлінера сприяла розвитку поезії XX століття: їй допомагав долати постсимволістську кризу поетичний реалізм віршів Аполлінера. Аполлінер створив ліричний епос XX століття, поєднавши глибокий ліризм із широким охопленням дійсності. Політематична будова віршів Аполлінера, в яких поет паралельно розвивав багато дуже різних, традиційно несумісних тем, народжувала, за словами Незвала, “чудовий синтез, який дав нові крила, що перенесли поетичне мистецтво через кордони однобокості та нудьги”. Аполлінер назвав свій метод сюрреалізмом. Це слово – сюрреалізм (тобто надреалізм) – підхопили і витлумачили по-своєму представники наступного покоління європейських поетів. Експерименти Аполлінера в галузі вільного вірша, створення ним складної асоціативної образності, введення в поезію непоетичної лексики відкрили нові обрії, оновили поетичну мову.
Гійом Аполлінер писав також прозу: повісті “Рим під владою Борджіа” (1913) і “Три Дон Жуани” (1914), написаний в дусі сюрреалізму роман про війну “Жінка, яка сидить” (видано у 1920 р.).
У повісті “Вбивство поета” Аполлінер передбачив і власну трагічну долю. Жорстока дійсність позбавляє героя повісті повітря, душить його. “Здається,- писав поет, повернувшись до Парижа з фронту,- все загинуло в цій нескінченній катастрофі”. Не доживши двох днів до закінчення війни, ослаблений пораненням і складною операцією, Аполлінер помер від грипу 9 листопада 1918 року.
Твори Гійома Аполлінера українською мовою перекладали П. Тичина, М. Терещенко, Д. Павличко, М. Лукаш та ін.
Гійом Аполлінер на початку своєї творчості належав до символістів – послідовників Стефана Малларме. Але незабаром він зацікавився кубізмом, який спонукав його шукати нових форм у поезії. Г. Аполлінер затоваришував з видатним художником Пабло Пікассо. їхня дружба мала великий вплив на кожного з них. В кубізмі Аполлінера приваблювала “простота ліній”, “загальний малюнок” твору, безпосередність виражальних засобів. Крім того, творчість кубістів цікавила його як можливість сформувати новий художній світ “з нічого” – завдяки лише творчому акту. Йдучи за кубістами, поет шукає новаторських форм у літературі, цікавиться різними авангардистськими течіями свого часу. У футуризмі Г. Аполлінера зацікавила можливість необмежених експериментів у галузі мови, жанрів, стилю тощо.
Проте основним внеском Аполлінера у розвиток поезії стали не окремі експерименти, а загальне вміння об’єднати розрізнені раніше елементи – фантастику і сатиру, героїку та інтимність, перетворити вузьку обмежену прозу на складну і неоднозначну лірику, а однотемну поезію – на твір, водночас трагічний, комічний і ліричний, як саме життя. Так у творчості Г. Аполлінера народився новий “поетичний реалізм”.
Сам поет називав своє мистецтво “новим реалізмом”, “надреалізмом”, або “сюрреалізмом”. До речі, термін “сюрреалізм” уперше прозвучав з вуст саме Г. Аполлінера у 1917 році і визначив появу нової модерністської течії. Для нього сюрреалізм (тобто надреалізм) був насамперед засобом пізнання реальності, однак пізнання більш глибокого, ніж звичайне відтворення життя. На думку Г. Аполлінера, поет має йти попереду суспільства, боротися зі старими поетичними штампами, творити “несподіване”, експериментувати.
Проте творчість Аполлінера набагато ширша і багатогранніша за естетичну програму сюрреалістів (як і кубістів). Його поезія синтезувала різні начала, відкриваючи для французької та світової літератури безліч шляхів для розвитку в різних напрямках.
На відміну від інших сюрреалістів, Г. Аполлінер намагався створювати образи, які б не просто дивували читачів своєю незвичністю. Вважаючись одним з найсміливіших експериментаторів у поезії, він намагався уникати зайвих прикрас, штучних естетичних спроб. Усі неймовірні, чудернацькі авторські асоціації поєднуються у нього в цілісні художні образи, що сприяють глибшому, більш емоційному пізнанню світу. Багатозначність сміливих аполлінерівських образів свідчить про багатогранність його власного духовного життя і потребу пошуку різних шляхів до його осмислення.
Уявлення про розмаїття творчості поета дали читачам збірки “Алкоголі” (1913) та “Каліграми. Вірші Миру і Війни” (1918), які відрізняються багатством тематики, різноплановістю мотивів та інтонацій.
Так, збірка “Алкоголі” увібрала в себе складність і суперечливість самого буття, тому, незважаючи на різноплановість творів (елегійних, сатиричних, історичних, сучасних тощо), вона сприймається як відображення того “синтезу життя”, в який був закоханий Аполлінер. Крім того, в цій збірці неважко помітити відгомін біблійних сюжетів і німецьких легенд, французької й слов’янської (зокрема й української) історії, античної міфології та сучасної європейської філософії. Синтез різних культур допомагав авторові порушувати проблеми людського життя в широкому загальносвітовому й загальнокультурному масштабі. Аналогічно у “Каліграмах” порушуються важливі проблеми духовного й історичного буття людства, шляхом вирішення яких автор намагається усвідомити подальшу долю світу з позицій вічності.
Вірш “Лорелея” (1904) входить до циклу “Рейнських віршів” зі збірки “Алкоголі”. Уважається, що прообразом ліричної героїні “Рейнських віршів” стала Анні Плейден – по-справжньому велике й трагічне кохання Аполлінера, якій також присвячена “Пісня нелюбого”. Існує думка, що саме це нерозділене почуття зробило з нього видатного ліричного поета (це одна з несправедливостей долі: деякі поети можуть творити, лише страждаючи). Вони познайомилися в Німеччині. Аполлінер викладав французьку, а Анні була гувернанткою в неповнолітньої доньки графині. Це було бурхливе й пристрасне кохання. Подейкували, що саме через нього Анні в 1904 р. переїхала до Америки: вона була вихована в суворій протестантській моралі, тож залицяння надто пристрасного молодого поета її лякали.
У циклі “Рейнські вірші” ще помітний вплив романтичної поезії XIX ст., особливо Г. Гейне. Історія гіркої любові Аполлінера перетворюється в цьому циклі (як і в “Книзі пісень” його великого німецького попередника) з події особистого життя на явище поезії. Сюжетною основою вірша “Лорелея” є легенда про рейнську красуню, яка своїм співом зачаровувала рибалок. У попередні епохи поети не раз зверталися до цього сюжету, розповідаючи свою історію трагічного кохання. Поміж них був і Г. Гейне (“Не знаю, що стало зо мною…”), чий вірш став народною піснею. Якщо Гейне зосереджується на чарівно-згубному голосі Лорелеї, що “дикої пісні співає, неспіваної ніким”, то Аполлінера цікавить передовсім доля таємничої красуні. За деякими переказами, саме біля скелі Лоре-ляй (Лур-Ляй) підступні карлики-нібелунги ховали незліченні скарби – золото Рейну (про це яскраво повідав світові Р. Вагнер). Тож Лорелея виступала як жорстокосерда чарівниця, яка мала угоду з царем-демоном Рейну. Однак поміж романтиків більшою популярністю користувалася легенда про дівчину з чарівним голосом, небачену красуню, яка мститься за зраджене кохання. Саме цей “романтично-символістичний” варіант сюжету й простежується у вірші Аполлінера.
Його героїня – це красуня Лорелея, яка мешкає в містечку Бахарасі. У цієї “білявки чарівної”, згідно з німецьким еталоном жіночої краси, “сонячні коси” й “очі як смарагд”. Але її краса нікому не приносить радості: “…усіх мужчин в окрузі з ума звела вона”. Навіть сама героїня страждає від неї:
Прокляті в мене очі проклята я сама
Хто в очі ті загляне тому життя нема
У них не самоцвіти пекельнії вогні
В огні в огні спаліте ті чари навісні (Пер. М. Лукаша)
Саме за цю згубну красу Лорелею й викликали на єпископський суд. Зачарований принадами юної дівчини, єпископ не може її засудити. Вона просить стратити її, бо не має сили терпіти страждання від кохання:
Болить у мене серце то мабуть не к добру
Сама на себе гляну вже знаю що помру
Болить у мене серце відколи я сама
Болить у мене серце бо милого нема (Пер. М. Лукаша)
Три лицарі повели Лорелею в монастир, та вона відпросилася, аби з височини рейнської скелі попрощатися з рідним замком і востаннє побачити “свій образ у воді”:
Вже коси золотаві на вітрі розплелись
Вернися Лорелеє гукали їй вернись
Ви бачите по Рейну там човничок пливе
А в човні тім мій милий і він мене зове (Пер. М. Лукаша)
Історія Лорелеї закінчилася трагічно: не в силах витримати муки й зачарована власним віддзеркаленням у воді, дівчина кинулася зі скелі в Рейн.
Поштовхом для написання поезій, що увійшли до збірки “Каліграми. Вірші Миру і війни” (1918), стали трагічні враження подій першої світової війни (Аполлінер пішов добровольцем на фронт, де був тяжко поранений). Поет невипадково пише слова “Мир” і “Війна” з великих літер. У контексті всієї книги вони набувають глобального значення, включаючи такі вічні проблеми людства, як життя і смерть, добро і зло, любов і насильство. У “Каліграмах” порушуються важливі проблеми духовного й історичного буття людства, шляхом вирішення яких автор намагається усвідомити подальшу долю світу з позицій вічності. Розірваність буття, відчуття хаосу і беззахисності людини перед чужим і ворожим світом викликали до життя такі особливості поетичної форми, як розірваність або уривчастість віршового рядка, відмова від пунктуації (на думку Аполлінера, не розділові знаки, а саме розташування слів у поетичних рядках має акцентувати найважливіші слова і створювати своєрідну емоційну атмосферу твору), калейдоскопічність образів, що почасти подаються окремими називними реченнями, тощо. Поєднуючи реалії сучасності з історичними і міфологічними образами, поет розгортає картини, що мають значення вічних і незаперечних цінностей.
У “Віршах Миру і Війни” Аполлінер відродив давню поетичну форму – каліграми, або “ліричні ідеограми”, тобто записував їх так, що текст своїм розташуванням на папері створював певний малюнок: дерево, зірку, хрест тощо. Такі вірші набули певної популярності ще за часів бароко. Каліграми писали українські поети XVII ст., зокрема І. Величковський та С. Полоцький, називаючи їх фігурними віршами.
Найбільш відома каліграма Аполлінера – “Зарізана голубка й водограй” (1914). Рядки вірша утворюють обриси голубки над струменем фонтана. Словесно-поетична форма вірша – це ліричний монолог, сповнений непередаваного болю і глибокої скорботи ліричного героя за долі убитих і понівечених товаришів на фронтах війни та їхніх овдовілих, змучених від страждань подруг. Твір побудовано за принципом антитези: з одного боку, природне життя – голубка, водограй, люди, а з іншого – кров і насильство:
…олеандри всі в крові
І сонце ранене в траві
На багрянистім горизонті (Пер. М. Лукаша)
“Ранене” сонце на “багрянистім горизонті” стає символом загальної трагедії й надає твору попереджувального характеру. Автор застерігає людство від небезпеки самознищення.
Протест проти війни, насильства, жорстокості складає глибинний пафос вірша. Згадуючи всіх тих, хто був поруч із ним, поет оплакує молоде життя, обірване у час цвітіння (“О постаті убиті любі О дорогі розквітлі губи”). Антитеза, побудована на паралелізмі (убиті – розквітлі), з особливою силою підкреслює протиприродність війни. Риторичне запитання: “Де ви дівчата Я вас питаю”, – залишається без відповіді.
Образ водограю стає символом скорботи – це сльози горя й плачу, пролиті за убитим поколінням (“втраченим”, як пізніше його назвала відома американська письменниця Гертруда Стайн). Печаль душі не виплакати, як не може скінчитися вода у водограї. Звертання до друзів теж залишається без відповіді, бо мертві не можуть говорити. І знову “рида водограй”, а “душа ятриться з непокою”.
Але попри увесь трагізм вірша, у ньому немає однозначного песимізму. Хоч голубка, що символізує саме життя, його надії і злети, у назві твору – “зарізана”, вона продовжує жити у малюнку каліграми й у самому тесті вірша (“Голубка маревіє”). І сонце, про яке у вірші сказано, що воно “ранене”, також ще не померло. Голубка викликає асоціації з біблійною легендою із Старого Заповіту про великий потоп і Ноя, в якій голуб символізував початок нового життя людства, духовне відродження. Отже, світ ще може бути врятовано. Поет висловлює надію на його спасіння. Та все ж останнім рядком (“на багрянистім горизонті”) знову попереджає про небезпеку нових війн і смертей.
Своєю образністю вірш Аполлінера надихнув Пабло Пікассо до створення відомого образу голубки, яка стала у XX столітті символом миру для всіх народів.
У своїх віршах, бажаючи точніше передати плин подій, Аполлінер нерідко відмовляється від пунктуації, використовує уривчасті рядки, короткі називні речення. Аполлінер іде далі шляхом зближення поезії з життям, домагаючись його “безпосереднього вираження”. Він багато й сміливо експериментує, так з’являються його “поезії-розмови”, “поезії-репортажі” тощо, для яких будівельним матеріалом служили факти, фрагменти, деталі “безпосередньої дійсності”, з яких і монтується твір (“Вулиця Крістін”, “Хмарний привид”, “Музикант із Сен-Меррі” та інші). За змістом та формою поезія Г. Аполлінера часто наближається до прози. Проте все це було не просто формальним експериментаторством, а насамперед спробою поета відтворити складний “потік життя”, в якому все розірвано і водночас з’єднано докупи.
Яскравий приклад літературного новаторства Аполлінера являє вірш “Міст Мірабо” (1912), сповнений сумних роздумів про стрімкість і невідворотність плину часу і почуттів людини у вирі життя сучасної урбаністичної цивілізації.
Один з найбільш відомих і мальовничих мостів Парижа – міст Мірабо – улюблене місце зустрічей закоханих, свідок тисяч освічень у коханні, постає у цьому вірші як символ вічності історії людських взаємин, що незмінно повторюється і водночас неповторна для кожної окремої людини, так само як невпинна і неповторна у кожній своїй миті вода Сени. Течія ріки – нескінченна, але безповоротна – асоціюється у свідомості поета і з плином людських почуттів, зокрема зі скороминущістю кохання (“любов сплива, як та вода бігуча”, “мине любов і знову не прилине”), і з рікою життя, що тече, мов Сена під мостом Мірабо. Світ почуттів ліричного героя твору, його роздуми про сутність буття розкриваються автором за допомогою картин життя великого міста. Порушуючи в цьому творі проблему швидкоплинності часу, змінюваності настроїв і почуттів у течії життя, поет, однак, стверджує безумовну цінність кожної миттєвості людського буття, сповненого “журби і втіхи”, “крутняви шаленої” і “невгамованої надії”.
Творчість Гійома Аполлінера, тісно пов’язана з авангардистськими течіями початку XX ст., водночас не вміщується в рамки жодної з них. Об’єднавши традиційні особливості фольклору й літератури з найсучаснішими мистецькими формами, він створив поезію, в якій органічно поєднується безліч інтонацій, відтінків змісту та асоціацій. Експерименти Аполлінера в галузі вільного вірша, введення в поезію нової лексики відкрили нові можливості, оновили та збагатили поетичну мову.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)