Гійом АПОЛЛІНЕР (1880-1918)
З ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.
Гійом АПОЛЛІНЕР (1880-1918)
…Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є”.
Я завжди був не руйнатором, а будівничим…
Г. Аполлінер
Життєвий і творчий шлях
У світовій літератури є знакові постаті, без яких її розвиток навіть неможливо уявити. До їхнього кола належить відомий французький поет Гійом Аполлінер. Адже без його творчих відкриттів лірика XX ст. була б іншою, щось би безповоротно втратила, а точніше – чогось би вагомого не набула.
Саме Аполлінер символізує характерні
1 Переклад М. Лукаша.
То в чому ж полягає така велика й загальновизнана роль Аполлінера в оновленні поезії XX ст.? і що про нього відомо як про людину?
Доля Аполлінера-поета непроста. За життя була надрукована лише третина його творчого доробку, та й то з цензурними спотвореннями. Критика, як і читачі, сприймали твори митця неоднозначно, називаючи то “постом для поетів”, то модерністом, який тісно пов’язаний з галасливим авангардизмом, то майже революціонером. Однак спроба покласти Аполлінера до “прокрустового ложа” будь-яких літературознавчих схем1, завжди буде приречена на провал. А ось те, що Аполлінер поет, цікавий не лише поетам, час уже довів. Бо чи можна уявити всесвітню лірику хоча б без його “Моста Мірабо” або каліграм?
Аполлінер і сюрреалізм.
Термін “сюрреалізм”, який е однією з “емблем” літератури XX ст., увів до широкого вжитку саме Гійом Аполлінер. “Сюрреалістичною” він назвав свою п’єсу “Перса Тересія” (поставлена 1917 p., видана 1918). Після цього цей термін був підхоплений митцями, критиками, науковцями і взагалі широким загалом.
Саме Аполлінерові належить блискуча метафора, яка ілюструє принципи сюрреалістичного мистецтва: метафора колеса і ноги. Подібно до того, як колесо, абсолютно не подібне на ногу ані своєю формою, ані рухами, усе-таки “виконує функцію ноги”, тобто пересуває людину в просторі (причому значно швидше, ефективніше, ніж нога), так і сюрреалістичне мистецтво, оперуючи образами, які абсолютно не подібні на свої реальні прототипи, особливо яскраво відтворює їх суть і тому сильніше впливає на читача.
І хоча згодом сюрреалісти почали вкладати до поняття “сюрреалізм” інший зміст (Андре Бретон. “Маніфест сюрреалізму”, 1924), у світовій естетичній свідомості “батьком” терміна та й самого “напрямку пошуків” залишився Г. Аполлінер.
1 Г. Аполлінер. “Нова свідомість і поет” (1918).
Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Костровицький (повне ім’я та прізвище поста) народився 26 серпня 1880 р. в Римі в родині польської аристократки Ангеліки Костровицької, батько якої емігрував з Російської імперії після поразки польської!) повстання 1863 р. Мати майбутнього поета була російською підданою: маєток Костровицьких знаходився в Білорусії піл Новогрудком, вони були сусідами Міцкевичів. Показово, що одній з Костровицьких, прабабусі Аполлінера, славетний польський романтик А. Міцкевич навіть присвятив вірша. Отже, ураховуючи ці “дві батьківщини”, хлопчик міг би взяти або російське, або італійське громадянство. Однак це не задовольняло ані його родичів, ані його самого. Аполлінер, зважаючи на таємницю свого народження, вірив у те, що долею йому призначено стати національним поетом Франції. То ж і хотів мати лише французьке громадянство, яке й отримав за кілька днів до поранення в 1916 р. (розпочалася Перша світова війна, у якій Франція брала участь).
Про батька Аполлінера нам нічого не відомо. Принаймні друга своєї матері, італійського офіцера Франческо д’Аспермона, поет своїм батьком не визнав. Існує цікава гіпотеза, яку спробував обгрунтувати польський письменник А. Стерн, буцімто Аполлінер є правнуком Наполеона І. Річ у тому, що в родині Костровицьких існувала легенда, що в однієї з віденських Костровицьких, яка після поразки Наполеона І жила при віденському дворі, куди повернулася дружина Бонапарта зі своїм сином під Наполеона П. народився позашлюбний син. Дитя відібрали в матері, послали на виховання до Ватикану, а потім він став священиком. Дід Аполлінера після еміграції служив у папській гвардії. Отже, були передумови, що онук Наполеона й Ангеліка (обоє Костровицькі) зустрілися…
У 1899 р. Аполлінер повернувся до Парижа, йому майже двадцять. Дружнім колом для Аполлінера стало вільне братство парижан, які заробляли на життя пером і пензлем. Тут, у майстернях живописців на Монмартрі та харчевнях поблизу вокзалу Монпарпас, він постійно спілкувався з П. Пікассо, А. Матіссом, Ж. Браком і багатьма представниками “паризької школи” живопису.
1 Вочевидь мав рацію Б.-І. Антонич, закликаючи не абсолютизувати точного віднесення митців до якогось одного, чітко визначеного художнього напряму: “Пам’ятаймо, що мистецтво творять митці (одиниці), а не напрями. Пікассо знаменитий маляр, але мас на собі щось аж чотири наліпки Вийміть його з шухляд “-ізмів””!
Аполлінер і Україна
Хоча Аполлінер прагнув отримати французьке громадянство, освіту здобув переважно в колежах Монако (періодично відвідуючи Канни і Ніццу), а рідною вважав саме французьку культуру, він завжди з неабиякою гордістю згадував про свої слов’янські витоки. У чомусь Аполлінер повторив пілях А. Міцксвича, який теж мав корені в Новогрудку, а згодом добився визнання в Парижі. Для Костровицького колишня велич Речі Посполитої (Польсько-Литовської держави) була так само привабливою, як для багатьох українців слава могутньої середньовічної Київської Русі. Тож, можливо. Г. Аполлінер згадував якісь родові перекази Костровицьких, що збереглися ще з часів Речі Посполитої, кати українці разом із поляками н литовцями поклали “початок кінця” зазіхань Османської імперії на панування в Європі, а можливо, з якихось інших причин, але в його творах є вельми привабливі образи гордих, вільнолюбних і незрадливих запорозьких козаків. У відповіді’ на пропозицію турецького султана “прийнять Півмісяця ярмо”, запорожці, яких Аполлінер із симпатією називає “щирими душами”, зберегли вірність “своіч спичиїм і предківщині”.
…Зареготали чуприндирі
І тут же в відповідь листа
Ушкварили бундючній хирі…
” Царя небесного харцизе
Високорогий сатано
Не годимося ми в підлизи…”
Г. Аполлінер “Пісня нелюбого”.
На основі цього відомого історичного факту 1. Ренін написав знамениту картину “Запорозькі козаки пишуть листа турецькому султану”.
Проте життя Аполлінера в Парижі було складним. Він мусив зареєструватися в префектурі з принизливим “титулом” безробітного іноземця. Поет дійсно шукав роботу й погоджувався на будь-яку, аби платили: працював конторником, підробляв навіть “літературним негром”1, писав твори, які видавали під прізвищем їхніх замовників. Тож недаремно дослідники його життя й творчості зазначають, що Аполлінер пройшов усі сходинки письменницького ремесла.
Проте, нарешті, доля усміхнулася йому: Аполлінер знайшов місце вчителя. З родиною, де він учителював, жив на Рейні, подорожував Німеччиною й Австрією. Саме з цього періоду в журналах починають друкувати вірші, підписані Вільгельмом Костровицьким, а згодом багато поетичних рядків і образів цього періоду з’являтимуться в його творах.
Уперше добре відомим нам псевдонімом поет підписав своє оповідання “Єресіарх” (1902), утворивши його з французької форми імен Вільгельм-Аполлінарій – Guillaume Apollinaire.
За життя, як уже зазначалося, Аполлінер надрукував не так вже й багато. Основне з цього це поетичні збірки “Алкоголі. 1898-1913” і “Каліграми. Вірші Миру і Війни”. До цього періоду належить і дружба Аполлінера з видатним іспанським художником-кубістом2 Пабло Пікассо. Саме під впливом живописця поет почав переносити елементи авангардизму у вірші, що, зрештою, і сприяло його еволюції від неоромантизму до кубофутуризму. Пікассо й Аполлінера помилково звинуватили в крадіжці з Дувра картини Леонардо да Вінчі “Джоконда”. Аполлінер потрапив до в’язниці. Однак протести громадськості змусили владу звільнити поета. Обидва геніальних іноземці – Аполлінер і Пікассо – прагнули навоювати Париж, і це їм вдалося. Видатний іспанець залишив нам багато шаржованих замальовок Аполлінера, а каліграма “Зарізана голубка й водограй” Аполлінера стала прообразом знаменитих голубок Пікассо.
1 Ім’я його хазяїна – якогось Енара – знають тільки завдяки тому, що він найняв Аполлінера писати для нього роман-фейлетон “Що робити”.
2 Кубізм (фр. cubisme) – авангардистський напрям в образотворчому мистецтві, насамперед у живопису, що зародився на початку XX ст. і характеризується використанням підкреслено геометризованих, умовних форм, прагненням “роздробити” реальні об’єкти на стереометричні примітиви
Щемливі тогочасні вірші Аполлінера сповнені духу народних переказів, овіяні м’якою меланхолією. Перша книжка його лірики – “Алкоголі”. Класична за своєю задушевною простотою й композиційною стрункістю, складова цієї збірки – “рейнські” вірші (“Дзвони”, “Лорелея”). Вони написані в 1901-1902 pp. в Німеччині, коли Аполлінер учителював, а потім час від часу поповнювалося такими сповідально-автобіографічними творами, як “Пісня нелюбого” (1903-1904):
Коли співав я цей псалом
У році дев’ятсот і третім
Не знав я що моя любов
Неначе фенікс після смерті
Огненної воскресне знов…
“Алкоголі”, за словами Аполлінера, – плід “шукань нового і водночас гуманістичного ліризму”, підлаштування “старовинної віршової гри” до ситуації велелюдного міста з його метушнею, галасливим натовпом, переплетіння прадавнього й щойно народженого (“Багаття”, “Заручини”). Поет постійно розмірковує над тим, що хід історії, плин часу змінює все на світі – таким є закон життя. Водночас чому б не поєднати “модерновий” урбаністичний пейзаж із пасторальними образами пастухів і овечок, які так полюбляли античні поети або середньовічні трубадури? Варто було поетові лише кинути пильний погляд на паризький пейзаж, як художні відкриття не примусили себе довго очікувати. Так народилася широко відома нині, а тоді нова та свіжа метафора: висока Ейфелева вежа – то “пастушка”, а паризькі мости – то “череда”, яку нона пасе:
Старовина обридла нам безмежно
Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева вежо
У печінках сидять антична Греція і Рим
Автомобіль і той здається тут застарим
Тільки релігія в нас залишилась нова-новісінька
Проста як аеропортівський ангар як трамвайна вісімка…
“Зона”. Переклад М. Лукаша
Зверніть увагу, що в процитованих рядках зовсім немає розділових знаків. На початку XX ст. це викликало багато коментарів. І дійсно, від часу публікації “Алкоголів” Аполлінер відмовився від розділових знаків. Лунали закиди щодо його бажання “вразити аби вразити”, що це, мовляв, порожня примха, яка лише заважає читачеві. Однак поет пояснював, що вчинив так після тривалих роздумів, оскільки “сам ритм і розбивка віршів паузами і є справжньою пунктуацією, а в усьому іншому немає жодної потреби”. Нововведення Аполлінера так сподобалося поетам, що відтоді воно прижилося не лише у Франції, а й поза її межами. Тож навіть і в пунктуації (точніше у її відсутності) поет-новатор шукав “модерних” шляхів…
Проте вже налаштований життєвий ритм поета був зруйнований Першою світовою війною. Аполлінер пішов добровольцем на фронт (1915). Одні пояснюють це спробою нарешті отримати французьке громадянство, інші – патріотизмом. Дехто намагається “знайти жінку” і пояснити все захопленням Аполлінера Луїзою де Коліньї-Піатійон. Адже світська лама, у яку він закохався, уважала його не поетом, а пересічним репортером. Аби привернути увагу холодної аристократки, Аполлінер і пішов на фронт… Проте вона дуже швидко про нього забула. Поет воював непогано, дослужився до підпоручика, але після поранення в голову осколком німецького снаряда був демобілізований. Він не припиняв роботи, але поранення давалося взнаки, організм був ослабленим. Під час епідемії грипу 9 листопада 1918 р. поет помер. За гіркою іронією долі, це трапилося лише за два дні до закінчення Першої світової війни, яка займала так багато місця в його творчості останніх років життя. Поетичне визнання до нього прийшло вже після смерті…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)