Герой трагедії Эсхила “Прометеи прикутий”
У грецькій міфології Прометей син титана Нальоту й океаниди Климени, двоюрідний брат Зевса. Викравши вогонь, Прометей приносить його людям, за що Зевс наказує прикувати П. до гір Кавказу, щоб щодня орел пожирав його печінку, що виростає протягом ночі. Катування припиняє Геракл, що вбиває орла. До міфу про Прометее в античні часи зверталися філософи, поети, скульптори, пропонуючи різні втілення цього героя й різні його тлумачення
В Афінах існували спеціальні свята – “прометейи”. П. прославляли як бога, що приніс людям ремесла, грамоту,
Эсхил
Етична філософія Эсхила, сполучена з його найбагатшою поетикою, дозволила великому трагікові створити переконливий образ мученика в ім’я ідеї, що терпів страту кілька тисячоріч. Одночасно Эсхил на більше високому рівні розвив міф про П.- творця людей: в “Прометее прикутому” герой через подаровані їм науки (будівництво, лист, рахунок, кораблеплавание, лікування й т. д.) удосконалює не тільки тіла, але й душі людей. По вираженню Байрона, єдиним злочином П. було те, що він хотів “полегшити страждання людей”. П. не тільки кинув виклик Зевсу, але й довів Олімпу, що його ім’я справедливо переводиться на всі мови не тільки як “провидець”, але і як “піклувальник”.
У російській літературі образ Прометея вперше з’являється в М. В. Ломоносова у віршованому “Листі про користь скла” (1752). Тут П. показаний як титан науки, що став жертвою людського неуцтва. П., по Ломоносову, обдарив людей не вогнем як таким: він дав їм збільшувальне скло, що концентрує сонячні промені й перетворює їх у полум’я. Однак “невігласів лютих полк на знатні вимисли склав неправу користь”.
Образ Прометея часто виникає в російської поезії XIX в. (Баратинський, Кюхельбекер, Бенедиктов, Полонский, Шевченко й ін.), де він символізує ідею волі, персоніфікує собою подвиг, настільки ж піднесений, як і безрозсудний. Зустрічається цей образ і в радянській поезії, служачи метафорою соціалістичних перетворень і зокрема – електрифікації. Так, білоруський поет Якуб Колас інтерпретує вогонь П. як “лампочку Ілліча”, а грузинський письменник Р. Гветадзе прямо ототожнює античного титана зі Сталіним, що “дав народам полум’я Прометея”. Письменниця Г. И. Серебрякова в романі “Прометей” описує життя К. Маркса. (Порівн. Твір А. Моруа “Прометей, або Життя Бальзака”.)
Всі ці метафори й алегорії не пов’язані з літературним героєм як таким. Властиво ж літературним (драматичним) героєм, объективированним в оповіданні (дії), П. виступає в трагедії Іванова “Прометей” (редакція за назвою “Сини Прометея” – 1914, друга – 1919). У трагедії поета-символіста звертає увагу відсутність цивілізаторського пафосу, властивого багатьом розробкам міфу про П., починаючи з Эсхила, герой якого постраждав несправедливо й, за словами Іванова, заплатив за своє надмірне людинолюбство. У самого Іванова Прометей виражає “негативне самовизначення титанічної істоти”, що руйнує всеєдність буття
У трагедії використаються основні сюжетні обставини міфу: викрадення вогню, яким П. обдаровує створених їм людей. На відміну від традиційних тлумачень, де вогонь виступав символом свідомості, в Іванова він виражає волю. Передавши людям вогонь, П. робить їх вільними й розраховує вжити їхню волю у війні проти олімпійських богів, щоб потім “єдиним стати над всім главою”,- задум, цілком співзвучний намірам Танталу із трагедії Іванова (1904).
Для поета й мислителя, автора “Еллінської релігії страждаючого бога”, всією своєю свідомістю зануреного в античну культуру, були далекі модернізовані Прометеи нового часу. Це дозволило, незважаючи на сюжетні вільності, дати, по оцінці А. Ф. Лосєва, “глибоко античне” прочитання міфу,- аж ніяк не байдужне до духовних колізій сучасності, але позбавлене алегоризму й метафоричности, за допомогою яких “срібне століття” воскрешав эллинство. Тому для Іванова були істотні деякі моменти міфу, казавшиеся іншим авторам занадто філологічними
Прометей титан, божество хтоническое, для якого
Неміцні й нові
Олімпійські трони;
Древній хаос у темниці – святей
У цьому контексті повстання Прометея проти Зевса здобуває онтологічне значення. Однак “негативне самовизначення” титанизма в тім і виражається, що утягує все суще в розлад і війну, а в остаточному підсумку знищує власних носіїв. Вогонь П., що дав людям волю, виявляється “насінням звади”. Юнак Архат убиває свого брата Архемора, заздрячи, що П. призначив того огненосцем. Кров, пролита “первістками згубної волі”, починає черзі смертей, і незабаром розпалюється ” Війна з усіма всіх: землі з богами, і богів з людьми”.
П. переконаний: “До блага всі!”, тому що “не мир мені потрібний, а насіння звади”. Однак звада зачіпає і його: люди ополчаются на П., переходять на сторону Зевса, готові присягнути підступної Пандоре й у розв’язці трагедії “мовчать” (ремінісценція знаменитої пушкінської ремарки з “Бориса Годунова”), коли демони Кротос і Бія містять П. під варту
Фінал трагедії, здавалося б, повторює розв’язку “Танталу”: Зевс розтрощив заколотника й приблизно його покарав. Однак якщо заколот Танталу залишився без наслідків, те “соціальний експеримент” П. досяг мети. Земля заселена синами П., сповненими “жадібності до дії при безсиллі до Творчості ” (коментар Іванова). У силу цієї жадібності “прометеизма” вони вбивають один одного, і тому самі обирають для себе смертну долю
(2 votes, average: 2.50 out of 5)