Герой трагедії А. С. Пушкіна “Моцарт і Сальери”
Історичний прототип: італійський композитор Антонио Сальери (1750-1825), автор сорока із зайвим опер, пользовавшихся наприкінці XVIII в. великою популярністю (найвідоміша серед них – “Тарар” на лібрето П. Бомарше).
Задум цієї “маленької трагедії” виник у середині 20-х років, коли навколо імені Вольфганга Амадея Моцарта (1756-1791) зложився своєрідний культ, одним із проявів якого стали сенсаційні публікації, касавшиеся життя великого композитора і його таємничої смерті. Широке поширення одержали слухи про те, що Моцарт був отруєний Антонио
Хоча в назві трагедії ім’я Сальери коштує на другому місці, головним персонажем є він, а не Моцарт. Роль Сальери більше по кількості віршів, у нього три монологи (у Моцарта жодного), причому два з них досить великі. У монологах-сповідях С. викладає свої погляди на мистецтво й свою життєву філософію. С. у буквальному значенні діюча особа трагедії, тоді як Моцарт виявляється об’єктом цих дій
Спочатку Сальери ремствує на несправедливість долі, що відмовила
Почуття заздрості послужило лише імпульсом. Однак керується С. іншими мотивами, у його поняттях цілком піднесеними, відповідними “гордому Сальери”, як він себе називає. Почувши “дрібницю” Моцарта, потрясшую його глибиною й стрункістю, а ще більше тим, що, склавши “це”, Моцарт “міг зупинитися в трактиру й слухати скрипаля сліпого”, С. усвідомлює свою історичну місію: “Я вибраний, щоб його зупинити”. Убиваючи Моцарта, С., як він думає, відновлює справедливість і рятує мистецтво від занадто райських пісень, недосяжних “чадам пороху”. А інакше, переконаний С., “ми всі загинули, ми всі, жерці, служителі музики”. Таємна мета С. – зробитися генієм більшим, ніж Моцарт, виявивши свою геніальність уже не в музиці, а на землі й “вище”, тому що правди немає ні там, ні тут, і він, С., покликане таке положення виправити
Образ пушкінського Сальери одержав безліч тлумачень. В. Г. Бєлінський пояснював колізію Моцарта й Сальери як зіткнення “двох типів” художнього дарування: “безпосередньої геніальності”, що проявляє себе без зусилля, без розрахунку на успіх, і майстерності, добутого ремеслом. Розвиваючи думки Бєлінського, Г. А. Гуковский убачав конфлікт цієї трагедії в протиборстві двох эстетических напрямків – класицизму й романтизму. Подібні трактування не позбавлені підстав. С., “у науці спокушений”, разъявший музику, “як труп”, щоб перевірити “алгеброю гармонію”, виразно тяжіє до “картезіанського” типу художника XVII-XVHI вв., що опирається на розум, перевагу якого відстоював, наприклад, Д. Дідро у своєму “Парадоксі про актора”. На користь цього прочитання свідчить ряд характеристичних збігів між героєм і образом “російського Расина”, А. П. Сумарокова, якої той представлений у Пушкіна: “заздрий гордій, холодний Сумароков, предрассуждениям зобов’язаний вінцем”.
Подібне сугубо эстетическое тлумачення образа Сальери викликало одповідь у критиків, що шукали в трагедії більше глибокий екзистенціальний зміст. У контексті останнього С. став виразником ідеології мас-медіа, рупором чорни, “тупої безглуздої юрби”, нетерпимої до всього, що геніально й піднімається над загальною масою. Справді, С. апелює до більшості (“ми все…”), але до вибраної більшості жерців мистецтва (слова про безглузду юрбу належать йому, С.). Герой Пушкіна аж ніяк не “маленька людина”, подавлений величчю Моцарта й у своїй незначності генія, що побажав, “звузити”. Маленьких людей С. нехтує (вуличний скрипаль для нього “фігляр знехтуваний”, що безчестить пародією високе мистецтво); геніїв же ненавидить. Перші в очах С. занадто малі, другі надто високі – ті й інші не укладаються в поняття міри, а виходить, і справедливості
Оригінальне тлумачення образ С. одержав у пізньої эссеистике Вяч. И. Іванова (стаття “Про Пушкіна”, 1937). Поет-символіст побачив у С. предтечу “теургів”, що мріяли за допомогою мистецтва встановити над життям свою деспотичну владу. С. в інтерпретації Іванова “ревний будівельник краси”, що творить “художницьку церкву” і позбавлений за цю підміну божественної благодаті, що сходить на Моцарта. Цю пушкінську тему, уважає Іванов, пізніше продовжив Достоєвський у легенді про Великого інквізитора, де Христос, що знову з’явився серед людей, оголошений небажаним гостем
“Моцарт і Сальери” – єдина п’єса Пушкіна, поставлена при його житті (Олександрійський театр, 1832).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)