Герой нашого часу характеристика образа Печорин ГриГорей Олександрович
ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ (Роман, 1839-1840; опубл. окремим изд. без предисл. – 1840; 2-е изд.
Із предисл. – 1841) Печорин ГриГорей Олександрович – головний герой роману, по своєму типі пов’язаний з персонажами психологічних романів Р. Шатобриана (“Рене, або Наслідку страстей”), Б. Кін-Стана (“Адольф”), е. Сенанкура (“Оберман”), А. де Мюссе (“Сповідь сина століття”), незакінченого роману Н. М. Карамзина “Лицар нашого часу” і роману у віршах А. З. Пушкіна “Євгеній Онєгін” (походження прізвища “Печорин” від назви ріки
Але цього мало для створення об’ємного образа; Лермонтов уводить в оповідання інших оповідачів, не “печоринского”
Лермонтов ставиться до свого героя не іронічно; але сам тип печоринской особистості, що виник у певний час і в певних обставинах, – іронічний. Так задається дистанція між автором і героєм; Печорин аж ніяк не alter ego Лермонтова. Історія душі П. не викладається послідовно хронологічно (хронологія саме принципово зміщена), а розкривається через ланцюг епізодів, пригод; роман будується як цикл повістей Сюжет замкнуть кільцевою композицією: дія починається в міцності (повість “Бела”), у міцності ж і закінчується (повість “Фаталіст”), Подібна композиція властива романтичній поемі: увага читача зосереджена не на зовнішній динаміці подій, але на характері героя, що так і не знаходить гідної мети в житті, вертаючись до вихідного пункту своїх моральних шукань. Символічно – з міцності в міцність. Характер П. заданий із самого початку й залишається незмінним; духовно він не росте, але від епізоду до епізоду читач усе глибше поринає в психологію героя, чий внутрішній вигляд як би не має дна, принципово невичерпний.
У цьому й складається історія печоринской душі, її загадковість, чудність і привабливість. Рівна самої собі, душу не піддається виміру, не знає меж самозаглибленню й не має перспектив розвитку Тому П. постійно випробовує “нудьгу”, незадоволеність, почуває над собою безособову владу долі, що ставить межу його щиросердечної діяльності, веде його від катастрофи до катастрофи, що загрожує як самому героєві (“Тамань”), так і іншим персонажам (“Бела”, “Князівна Мері”). П. сам собі здається демонічною істотою, злим знаряддям неземної волі, жертвою її прокльону. Тому “метафізичне” самовідчуття героя, його людські якості важливіше для Лермонтова, чим “соціальна прописка” П. ; він діє не як дворянин, світська людина, офіцер, а як людина взагалі. Відчуваючи життя як банальність, П. проте щораз сподівається, що чергова любовна пригода освіжить його почуття й збагатить його розум.
Але роз’їдаючий, скептичний розум П. знищує безпосередність почуття. Любов до горянки Беле й Вірі взаємна, але нетривала; закоханість в “ундину” залишається без відповіді, а закохану в нього князівну Мері П. не любить сам. Зрештою влада над жінкою виявляється для нього важливіше, ніж щирість почуття. Любов перетворюється в гру, що направляється розумом, і в остаточному підсумку – у гру долями жінок, які повинні жертвувати собою, випробовувати “відданість і страх” і тим доставляти “їжу нашої гордості”.
Герой теж готовий жертвувати собою заради жінок (він пускається в небезпечне для його життя пригода в “Тамані”, стріляється із Грушницким, захищаючи честь Мері, ризикуючи, захоплює козака), але відмовляється жертвувати своєю волею заради чужого щастя По тій же причині Він не здатний до дружби. Вернерові П. тільки приятель, що зберігає дистанцію у відносинах. Свою посторонность він дає відчути й Максимові Максимичу, уникаючи дружніх обіймів.
Так П. мимоволі, несвідомо стає егоїстом. Вільна воля, що переростає в індивідуалізм, служить для П. принципом життєвого поводження. Вона тягне героя до нових і нових вражень, змушує П. ризикувати собою, поринати в саморефлексію; вона виділяє П. із середовища, повідомляє його особистості й характеру масштабність.
І вона ж розпорошує величезний щиросердечний потенціал П. , провокує його на думку про смерть, що могет розірвати те порочне коло, у якому замкнуть герой. Лише непримиреність П. із самим собою, зі своєю часткою в сьогоденні надає бунтівливість, незаспокоєність і значущість його особистості. У романі повідомляється про нову спробу знайти їжу для душі – П. відправляється на Схід; але Лермонтов дає зрозуміти, що в Росії його герой приречений на колишній стан, а подорож в екзотичні, невідомі країни також мнимо, тому що втекти від себе П. не може.
Раптова смерть рятує його від мучень
(2 votes, average: 3.00 out of 5)