Герой і автор у романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”
Як він, відставши від суєти,
З ним подружився я в той час.
Мені подобалися його риси,
Мріям мимовільна відданість,
Ненаслідувальна чудність
И різкий охолоджений розум, –
– так розповідає А. С. Пушкін про своє знайомство з Євгенієм Онєгіним, героєм роману, перетвореним у живу людину силою поетичного таланта автора.
У першому розділі твору Пушкін дивиться на Онєгіна з боку зі співчуттям і в той же час із великою часткою іронії. У читача першого розділу немає підстав ототожнювати героя з автором. Очевидні розходження
Високої пристрасті не маючи
Для звуків життя не щадити,
Не міг він ямба від хорея,
Як ми не билися, відрізнити.
Сварив Гомера, Феокрита;
Зате читав Адама Смита
И був глибокий економ…
Герой і автор являють собою дві сторони того
У першому розділі роману відношення Пушкіна до Онєгіна злегка глумливо, і герой ще не сприймається нами як фігура трагічна. Але вже на початку роману є чимало моментів, де автор розділяє онегинскую точку зору, говорить одночасно від власної особи й від імені героя:
И знову, відданий неробству,
Нудячись щиросердечною порожнечею,
Сів він – з похвальною метою
Собі привласнити розум чужої.
Загоном книг уставив полицю,
Читав, читав – а все безглуздо:
Там нудьга, там обман иль марення;
У тім совісті, у тім змісту немає;
На всіх різні вериги;
И застаріла старовина,
И старим марить новизна…
Пушкіну близький вдумливий, критичний погляд Онєгіна на літературу й на життя в цілому. Високі вимоги, пропоновані героєм роману до всьому й всім, – ознака глибокого, небайдужого розуму. Саме це зближає Онєгіна з Пушкіним.
Крім того, герой страждає, “нудячись щиросердечною порожнечею”. Скільки людей в оточенні Пушкіна й Онєгіна або не усвідомлюють своєї щиросердечної порожнечі, або зовсім не мучаються нею. Мислячі особистості викликають на себе ненависть посредственностей.
…Обох очікувала злість
Сліпої Фортуни й людей, –
Зауважує про себе й свого героя Пушкін на початку роману.
Отже, в “Євгенію Онєгіні” перед нами з’являються два зовсім різних, але близьких за духом і положенням у суспільстві людини, автор і герой.
Роман писався більше семи років. За цей час значно змінилася особистість Пушкіна: його погляд на історію, суспільство й людину став більше зрілим і глибоким. До моменту завершення роботи над “Євгенієм Онєгіним” у Творчості Пушкіна наступив період історичних і філософських узагальнень. Твереза оцінка ситуації в Росії другої чверті XIX століття привело до посилення трагічних мотивів у добутках поета. Зі змінами у світогляді Пушкіна мінявся і його погляд на Євгенія Онєгіна.
Головне відносно автора до героя залишалася колишнім: повага до “ненаслідувальної чудності” Онєгіна. Однак з кожною главою роману Пушкін всі частіше говорить про свого героя не тільки серйозно, але й з жалем, з болем. “Молодий джигун” першого розділу перетворюється в “невиправленого дивака”.
Уже в третьому розділі роману Пушкін зі співчуттям пише про Онєгіна:
…Він у першій юності своєї
Був жертвою бурхливих оман
И неприборканих страстей,
Звичкою життя розпещений,
Одним на час зачарований,
Розчарований іншим;
Желаньем повільно млоїмо,
Млоїмо й вітряним успіхом,
Слухаючи в шумі й у тиші
Роптанье вічне душі,
Позіхання придушуючи сміхом,
От так убив він вісім років,
Утратя життя кращий колір.
У бажанні зрозуміти героя, проникнути в його внутрішній мир проявляється гуманізм автора, про яке говорив В. Г. Бєлінський у статтях про “Євгенія Онєгіні”. Не раз захищаючи героя від осудження юрби, Пушкін пише про те, що не можна засуджувати людини, не зрозумівши його. Він підкреслює в Онєгіні “роптанье вічне душі”, тобто вважає його натурою суперечливої й страждаючої. Такий і сам Пушкін. У ліричних відступах роману звучить те пристрасть, то розчарування, то ніжність, то холодне презирство, то віра в Майбутнє, то песимізм.
Пушкін виступає на захист Онєгіна саме тоді, коли герой робить учинки, що викликають невдоволення й навіть збурювання багатьох читачів. Передчуваючи, що Онєгіна засудять за холодну одповідь Тетяні, Пушкін пише:
Ви погодитеся, мій читач,
Що дуже мило надійшов
Із сумною Таней наш приятель;
Не в перший раз він отут виявив
Душі пряма шляхетність…
Автор вимагає, щоб на цього “дивну людину” глянули не предвзято, а із жвавим інтересом, зі співчуттям. Розуміння було необхідно й самому поетові. Самітність звучить у тих строфах роману, які були написані Пушкіним у Михайлівська посиланні:
Але я плоди моїх мріянь
И гармонійних витівок
Читаю тільки старій няньці,
Подрузі юності моєї,
И після ситного обіду
До мене сусіда, що заблукав,
Піймавши неждано за полу,
Душу трагедією в куті…
Онєгін і Пушкін знову виявляються в подібному положенні: вони не зрозумілі людьми, самотні.
Міркуючи про причини того, що Онєгін прийняв виклик Ленского на дуель, автор знов-таки виправдує свого героя, цього разу шляхом узагальнення:
И от суспільне мненье!
Пружина честі, наш кумир!..
Поет призиває читача глянути на себе самого, перед тим як судити Онєгіна. Здатність чесно оцінити своє поводження – властивість неабияких натур. Їм володіє як сам Пушкін, так і Онєгін. У цьому вони теж піднімаються над “черню світської”.
Після опису дуелі Пушкін заявляє:
…я сердечно
Люблю героя мого…
Це ще раз підтверджує й те, що Пушкін виправдує Онєгіна, і те, що неможливо ототожнити автора й героя навіть там, де багато в чому зближаються їхні долі, настрої, відносини з навколишнім світом.
Далі треба ліричний відступ про зміну характеру творчості Пушкіна, що закінчується звертанням до натхнення:
Не дай охолонути душі поета,
Озлобитися, зачерствіти,
И нарешті скам’яніти
У мертвущому упоенье світла…
Видимо, не випадково думка про духовну смерть виникає в Пушкіна саме після оповідання про дуель. Звичайно, душу Онєгіна ще не скам’яніла, але вбивство Ленского зроблене людиною із запеклим і черствим серцем. Не винячи в цьому свого героя, Пушкіна знаходить причину в “мертвущому упоенье світла”.
З’являється глибоке, принципове розходження між автором і героєм: душу Онєгіна стала холодної, особистість Пушкіна залишається “прекрасною й гуманною”, як помітив В. Г. Бєлінський.
Але страшна доля духовної загибелі мине Онєгіна. “Їм опанувало занепокоєння”, – говорить Пушкін. У восьмому розділі роману Онєгін знову є у світлі. Він далекий суспільству, у якому немає місця живої критичної думки, і воно далеко й вороже йому.
…Посередність одна
Нам по плечу й не дивна, –
Пише Пушкіна, Це його власний біль самітності, незадоволеності, прагнення до недосяжних ідеалів.
В образі Євгенія Онєгіна втілився погляд Пушкіна на мислячу особистість 20-х років XIX століття. Була поставлена проблема відсутності гідного поля діяльності для неабияких характерів, що знайшла своє продовження в російській літературі 30- 50-х років. При цьому в міркуваннях про Онєгіна постійно є присутнім особистість автора, що оцінює свого героя з позицій історичних і гуманних. “Тут все життя, вся душа, вся любов його; тут його почуття, поняття, ідеали”, – сказав В. Г. Бєлінський про автора “Євгенія Онєгіна”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)