Геніальна творчість Проспера Мериме
Проспер Мериме, ніколи не мав такої слави й авторитету, як Стендаль або Бальзак. Але це не послабляє значення його Творчості. Художній розвиток Мериме виявилося найтіснішим образом пов’язаним з ходом громадського життя його країни, хоча сам письменник не намагався цей зв’язок привселюдно обгрунтувати або публіцистично задекларувати. Важливу роль у творчому становленні Мериме зіграло його знайомство зі Стендалєм в 1822 р. Стендаль затяг Мериме в ряди республіканців, заволік своїм бойовим духом, непримиренним відношенням до режиму Реставрації
В
В 1835 р. Пушкін звернувся до професора Соболевському,
В 1825 р. Мериме видав збірник “Театр Клари Гасуль”, що являв собою нову містифікацію. Тепер Мериме ховався за ім’ям вигаданої іспанської письменниці й театральної діячки. Нібито іспанські п’єси дивують умінням Мериме проникати в душу іншого народу. Іспанія стала для Мериме одним з естетичних орієнтирів ще з 1820 років хи придбала особливе значення для його творчості. Французькому класицизму, що ще панував у ті часи на паризькій сцені, вироджуючись і навіваючи нудоту, Мериме протиставив живий, несучий сильний заряд ренесансної естетики, іспанський театр. Мериме, взагалі, протиставив раціональну й цинічну Францію стихійної й “підсвідомої” Іспанії
В 1825 р., у трактаті “Расин і Шекспір” Стендаль висунув перед французькою літературою завдання створення національних історичних жанрів, які, завдяки Шекспірові й Скоттові були вже давно розроблені в Британії, але, через поза історичністю й космополітизмом класицизму були практично відсутніми у Франції. На заклик Стендаля відгукнулися Гюго (“Собор Паризької Богоматері”), де Віньї, і др.
Мериме в 20-х – 30-х рр. створює історичну драму “Жакерия”, дія якої проходить на тлі селянського повстання ХIV ст., і історичний роман “Хроніка часів Карла IХ” (релігійні громадянські війни ХVI ст.). Революційні погляди письменника проступають особливо сильно в другому добутку. Мериме показує, як церква перетворила нації в банду вбивць, адже не особисто Карл IХ, Катерина Медичи й герцог де Гіз вирізали нещасних гугенотів під час Варфоломеевской ночі. Це робили звичайні французи під впливом церкви, що перетворила Бернара де Мержи (головний герой роману) вбратоубийцу-каина.
Після революції 1830 р. велика кількість республіканців одержало державні посади. Стендаль почав служити консулом в Італії, Мериме обійняв посаду головного інспектора історичних пам’яток Франції. Він виконував цю місію протягом більш, ніж 20-ти років і зробив чимало корисного. Йому вдалося врятувати від руйнування багато архітектурних пам’яток, церков, скульптур, фресок. Він багато зробив для поширення інтересу до мистецтва середньовічної Франції, видав цілий ряд археологічних, історичних і мистецтвознавчих робіт. Служба вимагала стільки часу, що письменник практично не мав можливості займатися художньою літературою. Тому після 1830 р. з його творчості зникає велика літературна форма. Він звертається до жанру новели. Кожний такий Твір Мериме довго обмірковує, і тільки потім переносить на папір. Новелістика Мериме зберігає тісний зв’язок з романтичною традицією. Це проявляється на рівні екзотики (“Таманго”), зображенні звичаїв людей, з віддалених від цивілізації країн (“Матео Фальконе”, “Коломба”, “Кармен”, “Одержання редуту”), інтерес до проявів ірраціонального, містичного початку в дійсності ( “Бачення Карла IХ”, “Венера Ильская”, “Локис” ), аналіз непояснених щиросердечних спонукань (“Партія в триктрак”), відбиття колориту і духу напружених історичних епох (“Федериго”, “Душі чистилища”), показ спустошеності духовного життя своїх сучасників (“етрусская ваза”, “Подвійна помилка”), увага до доль людей “дна” (“Арсенія Гийо”).
Однак, романтична тематика у творах Мериме, як правило, вирішується в реалістичному ключі. Наприклад, у новелі “Таманго” ( 1829 ) представлена реалістична картина работоргівлі, проти якої виступали демократично настроєні люди на початку ХIХ ст. Про те, що Мериме представляє саме реалістичну картину, свідчить порівняння його новели з романами романтиків Бичер-Стоу (“Хатина дядька Тома”), Гюго (” Бюг-Жаргаль”), які присвячені такій же проблемі. У добутках романтиків чорношкірі втілюють суб’єктивні авторські подання, старання довести – раби-негри є такими ж дітьми Божими, як і білі. Тому чорношкірі протагоністи в добутках романтиків подаються в гранично ідеалізованому виді. Мериме, як всі реалісти говорить “гірку правду”. Він показує, як торговець рабами капітан Леду вимінює людей на пляшки й намисто. Чорношкірі вожді торгують власними підлеглими, тому що дрібнички, які їм пропонує Леду, для них набагато цінніше, ніж люди
Втім картина сліпого й одночасно величного пориву невільників до волі, безумовно є сповненої романтики
(2 votes, average: 4.50 out of 5)