Історичним прототипом Г. став жив у XV-XVI “Шв. лицар Гец фон Берліхінген. Він залишив докладний опис свого життя, матеріалами якого і скористався Гете, що ознайомився з ними ще в роки свого студентства в Страсбурзі. Історичний Г. брав участь у чварах між імператорським швабським союзом і баварськими пфальцграфа (1504-1505). У битві при Лансгуте він позбувся правої руки. У 1519 р. історичний Г. обороняв фортецю Мекмюль від військ швабського союзу (у п’єсі Г. обороняє свій власний замок від якого імператор карального загону), був полонений і провів
у в’язниці чотири роки. Після заступництва свого друга фон Зікінгена був відпущений з клятвою “більше не ворогувати. Однак незабаром після цього почалася селянська війна, і селяни змусили Г. стати їхнім ватажком. Г. погодився, бо вважав, що його керівництво могло б запобігти безлічі лих. Через місяць Г. був захоплений швабським союзом і провів два роки у в’язниці. Він вдруге присягнувся не ворогувати і з тих пір прожив у своєму маєтку 40 років, брав участь у поході проти турків і помер у віці 78 років.
Гете створював образ свого Г., багато в чому перебуваючи під враженням шекспірівських історичних хронік,
намагаючись слідувати його “цілком вірним життя реалізму” і “неприкрашеної мови пристрастей”. На думку Ек-Керман, Гете, як і Шекспір, замість єдності часу і місця досягає в цій драмі “єдності враження”. Г. – персонаж, що несе в собі суто національні риси німецького лицаря. У сцені суду над Г., у сценах з селянськими ватажками Гете досягає істинно шекспірівського напруження пристрастей. Однак літературна природа Г. двоїста. Він не тільки і навіть не стільки “шекспірівський” герой, він один з перших героїв “бурі і натиску”. Г. набагато більш цільна особистість, яка має свої тверді внутрішні підстави – лицарську честь і совість. На відміну від героїв Шекспіра пристрасті в п’єсі вирують швидше навколо Г., а не в ньому самому. Г., у всьому наступний своїм уявленням про лицарство, вступає в конфлікт з людьми, вже перестали розрізняти благородство і ницість. Гете протиставляє Г. його колишнього друга Вейс-лінг, який зрадив його заради темної пристрасті і потягу до влади. Вейслінген заздрить Г., ненавидить його і переслідує саме за те, що той зумів не порушити законів честі. Г. вступає в конфлікт і з ватажками селянського повстання через їх ницості, прагнення до грабежів і вбивств. Кінець п’єси не стільки трагічний, скільки сумний – захоплений у полон, засуджений до страти, але в останній момент помилуваний, Г. вмирає від нестерпної втоми, від безплідної боротьби з заколишніми про честь і шляхетність людьми.
Багато в чому образ Г. близький Дон Кіхоту – то ж протистояння, “незважаючи ні на що”, ницості та цинізму оточуючих. Але на відміну від Дон Кіхота Г. не пародія лицарства, він бореться не з вітряками, а з реальним злом. І, незважаючи на смерть, він перемагає, душевний погляд його бачить “золоті ворота” раю.
Літературна критика XIX-XX ст. бачила “Шв. насамперед образ, через який Гете вперше ввів у літературу “історично правдиве” зображення соціально-суспільних процесів і катаклізмів. Сам же Гете говорив: “Те, що я напав на Геца фон Берліхінген, – велика моя удача. Адже він був плоть від плоті моєї, а значить, і багато чого міг з нього зробити “.
Мабуть, образ Г. надав неабиякий вплив на творчість Вальтера Скотта, який в 1798 р. переклав п’єсу Гете на англійську мову. У російській літературі образ Г. співвідноситься з Князем Срібним А. К. Толстого.
