Гамсун Кнут Пан (детальний переказ) (скорочено)

РОЗДІЛ І
“Останніми днями я все думав і думав про вічний день північного літа”. Я сиджу тут і думаю про хатинку, у якій жив. Час іде дуже повільно. Я усім задоволений. Мені тридцять років. Недавно я отримав листа, а в ньому два пташиних пера.
Я згадую, що два роки тому час плинув дуже швидко. 1855 року зі мною дещо сталося, чи, може, мені це лише здалося.
У великому білому будинку я зустрів людину, яка захопила всі мої думки. Зараз я вже не згадую про це постійно. Натомість я думаю постійно про крик морських птахів, про полювання в лісі, про

ночі.
Із вікна моєї кімнати я бачив велику кількість островів і шматок моря. За хатинкою був величезний ліс. Лише в лісі душа ставала спокійна і могутня. Єдиним моїм другом був Езоп, мій собака, якого я потім застрелив.
Увечері після полювання тепло домашнього затишку обіймало моє тіло. Після вечері я багато разів засинав одягнений так, як був удень, і прокидався ранком від криків морських птахів. І коли, було, я дивився у віконце, я міг бачити великі білі будівлі містечка Сірілунда. І я дивувався, що ось я тут, у Норвегії, у хатинці біля лісу.
Багато було таких ночей.
РОЗДІЛ II
“Нехай іде дощ, виє буря – це не має значення”. Часто буває, що маленька радість охоплює тебе, і ти ходиш щасливий від того, що сонячний промінчик блищить на скелі.
А в інший час можна знудитися в бальній залі. “Це від того, що джерело радості чи печалі – в самій душі людини”.
Я згадую один день. Мене захопив дощ. Я зайшов у сарай. Я тихо наспівував, але без радості. Раптом Езоп нашорошив вуха. Двоє чоловіків і дівчина забігли до мене. Вони кричали і сміялись.
Один із чоловіків був торговець Макк. Я його знав. Він навіть якось запрошував мене до себе, але я так і не зібрався.
Він відрекомендував мені маленького чорнобородого чоловіка, лікаря, який жив біля сусідньої церкви.
Дівчина розмовляла з Езопом. Я звернув увагу на її кофтину: було видно, що вона фарбована. Я дивився на дівчину. “Вона була високою, але ще без форм, років п’ятнадцяти-шістнадцяти, з довгими руками, без рукавичок”.
Ця зустріч ніяк не вплинула на мій настрій.
РОЗДІЛ III
“Перед моєю хатинкою стояв камінь – високий, сірий камінь”. Мені здавалося, що він пізнавав мене як друг, і я намагався завжди пройти повз нього.
“А на горі, в лісі, починалося полювання. Іноді я вбивав що-небудь, іноді ні…”
“За острівками у тяжкому спокої лежало море”. У тихі дні можна було бачити одне й те саме вітрило. Але коли налітав вітер, все перетворювалося на дим, небо і земля зливалися. І жодного голосу, жодного слова не чулося нівідкіль, тільки важко гула буря над головою. Ось у такий шторм з моря з’явився маленький, чорний, як вугілля, пароплав.
Коли я надвечір прийшов на пристань, багато людей стояли там і дивилися на нежданого гостя. “Я помітив, що у всіх без винятку були голубі очі, хоча вони мало були схожі одне на одного”. Молода дівчина в білій хустині стояла оддалік і дивилася на мою шкіряну куртку, на мою рушницю. Я сказав їй, що вона завжди має носити білу хустку, яка їй до лиця. У цей час до неї підійшов чоловік і назвав її Євою. Я знав його – це був коваль. А Єва була його дочкою.
Декілька днів над землею носився холодний і непривітний настрій. Та одного разу вранці сонце піднялося із-за лісу, і я беру рушницю на плече в мовчазній радості.
РОЗДІЛ IV
У той час я стріляв усе, що хотів, – зайців, білих куріпок, тетеруків і навіть морських птахів. Дні ставали довшими, а повітря – прозорішим. Я на два дні йшов у гори. За версту під собою я бачив море; по кам’яних стінах стікала вода, і цю тиху мелодію води чув лише я.
Ідучи вниз, я завжди потрапляв на свою стару знайому стежинку, яка звивалася між дерев. “Я не поспішав – спішити було нікуди, дома ніхто не чекав на мене”. Я був вільний, як володар.
Я вийшов з лісу і побачив жінку і чоловіка. Вони розглядали мою рушницю, мій компас, мій ягдташ. Я запросив їх до себе, і вони обіцяли колись прийти.
“Ось уже й вечір. Я прийшов додому, розвів вогонь, приготував птицю і поїв. Завтра теж буде день…”
“Так пройшло багато днів”.
Я гуляв і дивився, як настає весна. Все змінювалося. Я приходив до млина, де вся земля була витоптана людьми, які приходили сюди з мішками на спині, і тут їм його мололи.
Чи писати мені далі? Ні, ні. Хіба що трішки, заради власного задоволення.
Я залишався один. Зрідка я бачив Єву, дочку коваля. У руках вона тримала мотузку, щоб переносити дрова, а на голові в неї була біла хустка.
Весна прийшла, мабуть, і до мене. Іноді моя кров стукала так голосно, ніби я чув кроки. Одного разу до мене в гості прийшли іомфру1 Едварда і кульгавий лікар. Я розповів їм, які в цьому лісі водяться звірі і яку дичину не можна вбивати.
Лікар побачив “на моїй порохівниці фігуру Пана і став розповідати мені про Пана”.
Едварда почала розповідати мені про англійця, який минулого року жив у моїй хатинці і часто обідав у них. Вона запросила мене в гості, і, слухаючи її, я раптом відчув, як щось торкнулося мого серця. “”Це від весни і світлого дня”, – подумав я потім, згадавши це”.
Ми ще трохи поговорили про англійця і домовилися поїхати на човні оглянути місця, де сушилася риба.
Провівши гостей, я сів лаштувати рибальські гачки й сітку. Дивні думки роїлися в моїй голові. Я згадував обличчя і шию, великі вогняні вуста Едварди, “дівочий вираз її великого пальця викликав у мені ніжність…”.
Мені спало на думку, що я міг би зараз піти до Едварди і попросити шовкових ниток для моєї сітки. Я вже вийшов за двері, але раптом згадав, що в моїй коробці є нитки, навіть більше, ніж потрібно.
Я ввійшов до хатинки і відчув, що ніби хтось сторонній уже є там.
РОЗДІЛ V
Два дні я не ходив на полювання. Я сидів дома, поки було що їсти.
На третій день я пішов на полювання.
За три дні я не бачив жодної людини. “Я думав: може, я зустріну кого-небудь сьогодні… Над землею стояла тиша… Увесь ліс завмер від захоплення”. Я пізнаю місця, по яких проходжу. “Дерева і каміння стоять, як і раніше, самотньо, листя шурхотить під моїми ногами”.
Я бачу внизу під собою річку і маленький млин, який працює. Я біжу на галявину, але там усе тихо.
Я спустився в Сірілунд, і пан Макк радо прийняв мене і запросив провести в них вечір.
РОЗДІЛ VI
“Мені здається, що я можу трішки читати в душах людей… Нас сидить у кімнаті декілька чоловіків, декілька жінок і я, і мені здається, що я бачу, що відбувається в душах цих людей і що вони думають про мене”.
Я провів увесь вечір у пана Макка. Ми грали в карти і пили після вечері. Хазяїн показував мені лампи, розповідав про свого дідуся, який отримав із рук самого Карла Йоганна шпильку із коштовним каменем.
Я подивився на Едварду, і раптом вона здалася мені негарною.
Гості розійшлися. Ми з хазяїном ще поговорили про нову вивіску, яку він збирався повісити на магазин, про залізницю, про першу телеграфну лінію, про пасьянси, які виходять, якщо трішки підіграти собі.
Пан Макк пішов проводжати мене. На роздоріжжі він почав сперечатися зі мною, що стежкою побіля кузні йти ближче до моєї хатинки. Ми пішли кожен своєю дорогою, домовившись зустрітися біля хатинки. Я не поспішав. Коли прийшов до ганку, то побачив, що пан Макк уже там. Я зрозумів, що він і тут надурив.
РОЗДІЛ VII
“Моїми єдиними друзями були ліс і море”. Я був сам і часто дзвенів мідяками, щоб порушити тишу. “Я думав: що, якби зараз прийшли Дідеріх та Ізелінда”.
Вночі мені здавалося, що на дереві сидить Пан, поглядає на мене, і все дерево гойдається від його притишеного сміху.
“Я не спав три ночі, я все думав про Дідеріха та Ізелінду”. Ось вони підходять до дерева. Ізелінда просить мене застібнути їй черевики. Вона зовсім гола і прекрасна.
Через годину вона говорить, майже торкаючись моїх вуст, що їй треба йти. А із-за дерева виходить Дідеріх і говорить, що все бачив. Ізелінда голосно сміється, і її веселий сміх заповнює увесь ліс. “Вона йде, весела і гріховна з голови до ніг”.
Була ніч. З’явилася дівчина, вона плела шкарпетку і наспівувала щось. Я зупинив її, спитав, як її звуть і скільки їй років. Дівчина сказала, що звуть її Генрієтта і їй уже дев’ятнадцять років.
Я залишився з нею до ранку.
РОЗДІЛ VIII
Ми говорили з Едвардою. Я розповідав їй про море, ліс, квіти, трави, птахів. Находив дощ, і я хотів прощатися, але Едварда зупинила мене новими питаннями. Раптом мені стало жаль її. Тоненькі руки надавали їй вигляду покинутої сироти.
Я став розповідати про полювання на куріпок, про свої бажання, про враження від природи. Едварда так уважно слухала, що перестала контролювати себе.