Кнут Гамсун Смерть Глана

Кнут Гамсун
Смерть Глана
Переклад Г. Кирпи
І
Родина Гланів ще довго публікуватиме в газетах про лейтенанта Глана, що зник без сліду, та він більше ніколи не повернеться. Він помер, і я навіть знаю, як це сталося.
Якщо я попри все завів про це мову, то мене зовсім не дивує, що родина так намогливо його шукає, бо Томас Глан з багатьох поглядів був надзвичайною людиною, яку любили. Я визнаю це задля справедливості, хоча в моїй душі досі жива ворожість до Глана, а згадки про нього пробуджують мою ненависть. З себе він був красень, молодість

у ньому хлюпала через край, ще й умів зачаровувати. Коли він дивився на когось своїм гарячим звіриним поглядом, то неабияк відчувався його вплив, навіть я відчув це на собі. Одна пані, було, казала: “Своїм поглядом він доводить мене до нестями, я хвилююсь так, ніби він до мене торкається”.
Але в Томаса Глана були свої вади, і я не маю наміру їх приховувати, бо ненавиджу його. Часом він бував такий легковажний, як дитя, і такий добродушний, що, може, саме це в ньому й захоплювало молодиць, Бог його зна. Він міг базікати з жінками й реготати з їхніх нісенітниць, чим їх і вражав. Про одного дуже огрядного міщанина він

патякав, що той, мовляв, носить у штанах лантухи з салом, і сам сміявся з свого дотепу, хоча я через такий дотеп згорів би з сорому. Десь трохи згодом, коли нам випало мешкати в одному будинку, він виявив свою нерозважливість ще й таким чином: якось уранці зайшла до мене моя господиня й спитала, що я бажаю на сніданок, а я зопалу відповів: “Одну яйцю і скибку хліба”. Томас Глан саме сидів у моїй кімнаті (він жив аж на горищі, просто під дахом) й по-дитячому засміявся, так його потішила моя несуттєва обмовка. “Одну яйцю і скибку хліба”,- повторював він, як заведений, поки я з подивом глянув на нього, заткнувши йому цим рот.
Можливо, пізніше мені спаде на думку ще багато його кумедних рис, тож я і їх запишу без аніякісінького жалю, бо він не перестав бути моїм ворогом. Чого це я мушу виявляти свою шляхетність? Однак хочу визнати, що варнякав він лише тоді, як п’янів. Та хіба не прогрішається добряче той, хто пиячить?
Коли восени 1859 року ми з ним зустрілися, йому виповнилось тридцять два роки. Ми обоє були одного віку. Тоді він носив густу бороду й вовняні сорочки, в які ото вбираються мисливці; ті сорочки були занадто відкриті, а часом він ще й не застібав верхнього гудзика. Спершу його шия здалась мені напрочуд красивою, та оскільки він перетворився на мого смертельного ворога, то мені вже не здавалось, що його шия красивіша за мою, хоч я свою не дуже виставляю. Уперше я його стрів на річковому судні, ми добивалися в одну й ту ж місцевість, де збирались полювати, й відразу ж вирішили мандрувати вглиб країни на возі, запряженому волами, якщо не можна буде далі їхати потягом. Я навмисне уникаю називати місцевість, куди ми подорожували, щоб ніхто не взяв слід. Проте родині Гланів спокійнісінько можна не друкувати оголошень про свого родича, бо він помер у тій місцевості, куди ми мандрували і якої я не хочу називати.
А втім, я чув про Томаса Глана ще до нашої зустрічі; його ім’я було мені знайоме. Я чув, що він мав зв’язок з одною молодою норвежкою з заможної родини і якимось чином її скомпрометував, після чого вона з ним порвала. Тоді він через свою телячу впертість присягнувся поквитатися з самим собою, а та пані дала йому можливість чинити все, що заманеться, то її не обходило. Власне, відтоді ім’я Томаса Глана було у всіх на устах; він мовби знавіснів, пиячив, робив бешкет за бешкетом і пішов з військової служби у відставку. Ну й дивний спосіб помсти він обрав!
Була ще й інша версія його любовного зв’язку з тією молодою пані. Мовляв, він її нічим не скомпроментував, просто її родина показала йому поріг, а сама вона йому посприяла, бо до неї посватався шведський граф, і мені якого я не називатиму. Однак у цю версію я вірю менше й правдивішою вважаю першу,- все-таки я ненавиджу Томас Глана й думаю, що він здатен на найгірше. Проте, хоч як там воно було, а сам він ніколи й словом не прохопився про свій зв’язок із тією вельможною пані, а я не розпитував. Що мені до того?
Поки ми пливли річкою, я не пригадую, щоб говорили про щось інше, як про невеличке село, до якого ми добивались і де жоден із нас досі не був.
– Кажуть, там є якійсь готель,- мовив Глан і глянув на карту.- Якщо нам пощастить, ми там оселимось. Його господиня – стара англійка, мені сказали, що вона метиска. Вождь живе у сусідньому селищі, має багато дружин, деякі ще десятилітні.
Тоді я не знав, чи вождь мав багатьох дружин і чи в селі був якийсь готель, тому нічого не відповів, а Глан усміхнувся, і його усмішка здалася мені прекрасною.
Зрештою, я й забувся, що його аж ніяк не можна було назвати бездоганним чоловіком, хоч з виду він був як намальований. Сам він хвалився, що на лівій нозі в нього давня вогнестрільна рана і що на всяку переміну погоди ця рана страшенно крутить.
ІІ
Через тиждень ми поселилися в тій великій хатині, що була відома як готель і господинею якої була стара англійська метиска. О, що то за готель! Стіни були з глини й подекуди з дерева, наскрізь поточеного білими мурахами, що лазили скрізь. Я замешкав у кімнаті, розташованій біля вітальні, де було одне вікно з зеленою, не дуже чистою шибкою. Глан вибрав манюсіньку комірчину аж на горищі, з одним вікном, що виходило на вулицю, але там було набагато темніше й гірше. Сонце так насмалювало солом’яну стріху, що в його кімнатчині й удень і вночі стояла нестерпна задуха; до того ж туди вели не сходи, а поганенька приставна драбина на чотири щаблі. Чим я міг зарадити? Я дав Гланові вибирати самому:
– Тут дві кімнати: одна внизу, а друга вгорі. Вибирайте!
Глан оглянув обидві кімнати й вибрав горішню, може, щоб мені дісталася краща. Але хіба я не подякував йому за це? Я нічим йому не зобов’язаний.
Поки стояла страшна спека, ми не ходили на полювання, а збавляли час у хатині. Спека таки була неймовірна. Уночі ми навішували навкруг своїх лежанок сітку від комах, то все-таки, бувало, що всередину безшумно залітали сліпі кажани, наражались на наші сітки й проривали їх. У Глана таке траплялось куди частіше, бо він постійно через цю спеку мусив тримати душник відчиненим. Але зі мною такого не бувало. Вдень ми лежали на матах перед хатиною, курили й спостерігали за життям у наших хатинах. Тутешні жителі були темношкірі й товстогубі, всі вони мали кільця у вухах і драглисті карі очі; ходили вони майже голі – з самою смужкою бавовняної матерії чи сплетеним листям навколо стану, а жінки, крім того, носили ще й куценькі бавовняні спіднички. Всі діти вдень і вночі тинялися голі-голісінькі, а їхні здоровенні випнуті животи блищали від олії.
– Жінки занадто гладкі,- сказав Глан
І мені здавалось, що жінки тут занадто гладкі, й, може, навіть не Глан, а я перший подумав таке; але з Гланом я про це не сперечатимусь і залюбки віддам йому належне. Втім, не всі жінки були бридкі, хоча й мали гладкі набряклі обличчя. Я стрів у селищі одну дівчину, юну напівтамілку з довгими косами й білосніжними зубами,- вона була поміж усіх просто красуня. Якось увечері я наткнувся на неї край рисового поля; вона лежала на животі у високій траві, махаючи ногами. Вона була не проти зі мною поговорити, й ми теревенили стільки, скільки мені хотілося. Ми розійшлись удосвіта, і вона пішла не відразу додому, а вдала, ніби ночувала в сусідньому селищі.
Глан того вечора просидів у селищі біля хатинки разом із двома молодюсінькими дівчатками – навряд чи їм було хоч по десять років. Він точив ляси і пив з ними рисову горілку – йому це подобалось.
Днів через два ми подались на полювання. Пройшовши чайні дільниці, рисові поля й луки, ми лишили селище позад себе, завернули в бік річки й ступили в ліс, де росли дивовижні, незнайомі нам рослини й дерева: бамбук, манго, тамаринд, тик, мигдаль, маслини, – о, бозна-що там росло, ми не дуже на тому розумілись. Але річка була мілковода, і так триватиме аж до сезону дощів. Ми підстрелили диких голубів і курей, а надвечір побачили двох пантер; а ще над нашими головами літали папуги. Глан стріляв страшенно влучно, ніколи не промахувався; либонь, його рушниця була краща за мою, часом і я стріляв дуже влучно. Я ніколи цим не вихвалявся, а Глан часто казав: “Зараз попаду в хвоста, а зараз почухаю голову”. Казав він це перед тим, як спускав курок, а коли птах падав додолу, то виявлялось, що Глан справді влучав йому в хвоста чи в голову. Тоді, як ми натрапили на тих двох пантер, Глан будь-що рвався стріляти по них з свого дробовика, та я його відмовив, бо вже смеркалося й у нас лишилось не більше двох патронів. А йому заманулось похизуватися, що він аніскілечки не боїться стріляти по пантерах дробом.
– Прикро, що я таки не вистрелив!- сказав він мені.- Чого ви обережні, як той біс? Хочете довго жити?
– Я тішусь, що ви вважаєте мене мудрішим за себе,- відповів я.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Кнут Гамсун Смерть Глана

Categories: Твори з української літератури

Links