Людиною він був увесь, в усьому. На нього схожих вже я не побачу, – ці слова Гамлета про свого батька короля можна було б взяти епіграфом і до розмови про Гамлета, принца Датського. Перед нами пройшло все життя Гамлета. Хоча трагедія охоплює декілька місяців, але це був період справжнього перетворення героя з хлопчика, який ніколи не стикався з буденною чорнотою життя, на мислителя, філософа, готового до дій юнака. Декілька штрихів Шекспір подає для змалювання того, яким Гамлет був до того, як виникли у його житті складні питання. Гамлет був принцем
Датським, спадкоємцем королівського трону. Мав нічим не затьмарене життя, навчався у найкращому Віттенберзькому університеті, який був символом вільної думки, “синонімом духовної реформації ХVI століття”. Гамлет не тільки був знайомий із науковою думкою свого часу, він добре знав літературу, мистецтво, сам писав вірші, знав правила сценічного дійства. Як справжня людина свого часу, Гамлет володіє і мечем. Гамлет – справжній гуманіст, він добре розумів недоліки свого часу і міг би бути мудрим правителем. Як син свого батька, Гамлет має помститися за честь родини, вбити Клавдія, який не тільки отруїв
брата-короля, а й винен у гріху “кровозмішання”. Братовбивця плодить навкруги себе саме зло. Біда Гамлета у тому, що він не хоче бути продовжувачем зла – адже, щоб викорінити зло, Гамлетові доведеться застосувати те саме зло. Йому важко ступити на такий шлях. Героя роздирає роздвоєність: дух батька закликає до помсти, внутрішній же голос зупиняє “дію зла”. Гамлет намагається вивести зло, як то кажуть, “на чисту воду”. Для цього і влаштовує він виставу: “П’єса – це петля, Вона сумління вловить короля”. Гамлет сподівався, що король і сам тепер зізнається у скоєнім злочині. Він і зізнається, але сам-на-сам, тільки у монолозі з собою. Гамлет втрачає слушний момент і дає можливість виграти королю, який плете проти нього нові сіті зла. Гамлет уміє бути рішучим – вбиває ж він Полонія, думаючи, що то король; відправляє холоднокровно на смерть Гільденстерна і Розенкранца, з гіркою іронією зазначаючи, що “Життя для людини – це промовить: “Раз”. Чому ж Гамлет так довго не наважується помститися Клавдієві, покарати його? Не тільки про відплату за особисту кривду чи тільки помсту за вбитого батька думає Гамлет – душу його ятрять роздуми про необхідність битви зі світовим злом: Звихнувся час… О доле зла моя! Чому його направить мушу я? Гамлет бере на себе відповідальність за світове зло, хоче встановити “зв’язок часів”, відновити рівновагу добра і зла. Але він безсилий перед світом неправди. Гамлет вірить у силу правди, він заповідає Гораціо сказати про нього “повість” людям. Значить, він усвідомлює, що побороти зло дано ще не йому, він має тільки прокласти шлях до “логова” зла. Хай буду я жорстоким – та не звіром, Хай ранить гостре слово – не кинджал,- так думає іноді Гамлет. Він – людина своєї епохи, яка несе в собі її роздвоєність. З одного боку, Гамлет розуміє, що людина – вінець усього живого, окраса природи; з іншого – переконується, що людина недалеко пішла від тварини, вона звичайний “прах”, “глина”. Гамлет переконаний, що потойбічного світу не існує і в той же час пересвідчується у протилежному: слова Привида є правдою. Гамлет може діяти і діє, але його роздирають сумління і сумніви, він готовий до помсти і бездіє; він не може зважитися на одне вбивство, а його поведінка спричиняє загибель тих людей, які не мали б бути покарані. Певно, Гамлет “сам себе перехитрив”: занадто багато говорить, роздумує, робить усе, крім головного. Людина – це прекрасне, досконале створіння. Ці переконання людини своєї епохи зіткнулися зі старим способом життя, в якому усі засоби прекрасні для досягнення своєї мети, у якому діють закони негуманні, жорстокі, звірині. У боротьбі з макіавелістами Гамлет загинув. Він схожий на Дон Кіхота, який теж вийшов на боротьбу з цілим світом. Такі герої гинуть… Гинуть фізично. Але духовно живуть вічно. Тривожать думки людей, спонукають їх до пошуків сенсу життя. Завдяки таким, як Гамлет, людина залишається людиною, істотою досконалою – “homo sapiens” перебуває у постійному пошукові істини, вирішуючи питання з питань: “Бути чи не бути?”.
