ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС
ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС
(народився у 1928 р.)
Я вважаю себе професіональним оптимістом. Я завжди дуже сподівався і сподіваюсь на молодь… і вірю, що світ майбутнього буде кращим, ніж наш світ.
Габріель Гарсіа Маркес
Він простий, наче сірник. Його серце і думки на боці прогресивних сил. Розмовляє неквапно, кожна його фраза виникає несподівано, мов карта з колоди фокусника. Уродженець узбережжя, виходець із багатодітної родини, він не терпить сучасного зашморгу краватки й відзначається передусім безмежною шляхетністю. Він “всюдисущий”.
Енрі Луке Муньйос
СОВІСТЬ ПАЛАЮЧОГО КОНТИНЕНТУ. Габріель Гарсіа Маркес – один із найвідоміших у світі письменників Латинської Америки. Гарсіа Маркес живе стражданнями і болями свого континенту, який довгі роки палає в громадянських війнах. Обов’язком митця він вважає втручатися
Як кореспондент колумбійської газети Гарсіа Маркес об’їхав Західну Європу, жив у Парижі, Римі, Лондоні, Гавані, Нью-Йорку, потім оселився в Мехіко. Саме тут він написав славнозвісний роман “Сто років самотності”.
Уже у перших трьох творах Гарсіа Маркеса – “Опале листя” (1955), “Полковникові ніхто не пише” (1958), “Лиха година” (1961) – центральною стає тема самотності, а місцем дії – колумбійська провінція. Фантастика фольклорного походження як суттєвий елемент оповіді вперше з’являється у його творчості у четвертій книзі – збірці оповідань “Похорон Великої Мами” (1962). Велика Мама – родоначальниця містечка, наділена надлюдськими рисами і надзвичайною славою: на її похорон прилітає навіть сам папа римський. Тут присутні президент республіки, видатні політики, а також створені народною уявою легендарні персонажі.
Роман “Сто років самотності” (1967) ніби синтезував творчі досягнення письменника: у його назві проголошується тема, яку Гарсіа Маркес вважав основною у своїй творчості; дія роману відбувається у провінційному колумбійському містечку Макондо; фантастичне нарешті поєднується з реалістичним. Гарсіа Маркес, якого не задовольняла традиційна форма роману, його описовість, прагнув створити “абсолютно вільний роман, цікавий не тільки своїм політичним і соціальним змістом”. І знайшов свою золоту жилу – фольклор.
Розкриваючи витоки своєї творчості, письменник насамперед згадує дитинство – цей “початок початків”: “Я виріс в Аракатаці, селищі на узбережжі поблизу Санта-Марти, у великому будинку. Мій дід був солдатом громадянських воєн Колумбії. Це була незвичайна людина, найнезвичайніша з усіх, кого я тільки знав. Він помер, коли мені було вісім років. Бабуся моя була теж жінкою дивовижною. Завжди одягнена в чорне, вона була наповнена фантастичними історіями”.
Його майбутній батько – Габріель Гарсіа – з’явився в Аракатаці в часи “бананової лихоманки”, що спалахнула,- коли в Колумбії почала хазяйнувати північноамериканська бананова компанія. Тоді на атлантичне узбережжя Колумбії злетілися шукачі щастя з усіх кінців країни, до яких корінне населення ставилося з презирством: “опале листя” – так тут називали чужинців. Тому Ніколас Маркес, майбутній дід письменника, не схвалював шлюбу своєї доньки із зайдою – телеграфістом. Коли стало відомо, що у молодого подружжя має народитися дитина, Маркеси наполягли, щоб донька приїхала в рідний дім. Тут 6 березня 1928 року і з’явився на світ Габріель Гарсіа Маркес. Хлопчика залишили в будинку діда, а його мати незабаром повернулася до чоловіка.
Після смерті діда майбутній письменник за бажанням батьків виховувався в інтернаті в іншому місті. Він відчував себе дуже самотнім, жив спогадами про дитинство і читав усе, що траплялося. Пізніше Гарсіа Маркес заявляв, що після від’їзду з Аракатаки в його житті “не відбулося нічого цікавого”. Найяскравіші його враження були пов’язані з розповідями діда. Ніколас Маркес розповідав онукові про громадянську війну, битви та переходи, про “бананову лихоманку, коли одні швидко і легко збагачувалися, тоді як інші, каторжно працюючи на плантаціях, жили в злиднях”. Габріель назавжди запам’ятав день, коли дід повів його до пересувного цирку. Образ хлопчика з цирку з’явився згодом в першому абзаці роману “Сто років самотності”. Письменник стверджував: “Все, що я довгий час знав про роман “Сто років самотності”, був образ старого, який привів хлопчика подивитися на кригу, що була виставлена як циркова дивина”. Цей старий, звичайно, дід письменника, який став прототипом Хосе Аркадіо Буендіа. А бабуся Транкіліана, глибоко віруюча жінка, невтомна трудівниця, на якій тримався весь дім, стала прототипом Урсули Ігуаран, дружини Хосе Аркадіо Буендіа. Бабуся знала безліч казок і легенд, полюбляла все страшне і потойбічне. І свої найфантастичніші і найжахливіші історії вона розповідала, немов бачила всі події на власні очі. Тому згодом, коли студент Гарсіа Маркес прочитав оповідання Франца Кафки “Перевтілення”, в якому йдеться про те, як людина перетворилася на якусь комаху, він з подивом подумав, що саме так розповідала дивовижні історії його бабуся. А ще пізніше письменник зізнався: “Я зрозумів, що властива їй манера розповідати і багатство образів найбільше сприяли правдоподібності оповіді. Застосовуючи цей спосіб, я й написав “Сто років самотності”.
В романі Маркеса, як і в творах Кафки, фантастичне подається як звичайне, буденне. Такий спосіб оповіді в літературознавстві дістав назву магічного ре-алізму. Тільки, на відміну від Кафки, чия фантастика є породженням авторської свідомості, фантастика Гарсіа Маркеса здебільшого фольклорного походження. В романі “Сто років самотності” багато біблійних міфів, народних легенд, казкових сюжетів, казково-поетичних образів та асоціацій. Поява казки у романі вмотивована, адже всі події подаються через світосприйняття восьмирічної дитини, яка наслухалася бабусиних розповідей. Тому “Сто років самотності”, де дійсність переломлюється через народну свідомість, за словами письменника, є цілісним літературним свідченням усього, що цікавило його в дитинстві.
Якщо магічний реалізм Гарсіа Маркеса пов’язується з творчістю Кафки, то містечко Макондо нагадує Йокнапатофу Уїльяма Фолкнера. Макондо з’являється на сторінках майже всіх творів Гарсіа Маркеса, починаючи з першої повісті “Опале листя”.
І ще на одну літературну традицію не можна не звернути увагу: Гарсіа Маркес і Франсуа Рабле (автор “Гаргантюа і Пантагрюеля”). Роману “Сто років самот-ності” притаманна надмірність багатьох подій і образів, характерна для гротескної манери письма Рабле. А щоб читач усвідомив цю традицію, Гарсіа Маркес вдається до прямої підказки. В кінці його роману з’являється новий персонаж – Габріель Маркес, у якого є наречена, що має таке саме ім’я і походження, як і дружина автора: Мерседес, дочка власника аптеки. Про Габріеля також повідомляється, що він з повним виданням Рабле зібрався їхати до Парижа (це ще одна автобіографічна деталь). Проте Гарсіа Маркес не тільки наслідує Рабле, а й послідовно переосмислює та пародіює його: надмірний, розкритий для космосу світ, у якому живуть герої Рабле, звужується в автора “Ста років самотності” до розмірів маленького містечка, що саме через свою замкненість приречене на загибель.
Роман “Осінь патріарха” (1975). також написаний методом магічного реалізму, зображує боротьбу проти диктаторських режимів у Латинській Америці.
ВІЧНА САМОТНІСТЬ. Композиційним стрижнем роману “Сто років самотності” є історія шести поколінь роду Буендіа, яка розгортається на тлі історії містечка Макондо. Це книга про життя людства, про зародження, історію та загибель “роду самотніх людей”, які відчувають себе роз’єднаними, не можуть порозумітися, бо світ перетворився на сучасний Вавилон, де панують егоїзм ї насильство. На це натякає ім’я останнього представника роду Ауреліано Бабілонья. тобто Ауреліано Вавилонський.
Доля цього роду, який існував сто років, зашифрована в найменших подробицях у таємничих пергаментах ватажка циган – чаклуна Мелькіадеса. В них провіщується загибель останнього Буендіа в той момент, коли він їх розшифрує. Старовинні манускрипти зберігаються в родині ще з часів її родоначальника Хосе Аркадіо Буендіа, який заснував Макондо. І коли Ауреліано Буендіа (Бабілонья) у занедбаному родовому домі через сто років прочитає рукопис Мелькіадеса, його разом із містом Макондо знищить неймовірної сили вихор. Так загине колись міцний рід Буендіа.
Письменник пише свій роман як сімейну хроніку, послідовно викладаючи події. Проте ця сімейна хроніка незвична, про що свідчить уже початок роману:
Минеться багато років, і полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни в очікуванні розстрілу, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на кригу. Макондо було тоді невеликим селищем з двома десятками хатинок, побудованих із глини та бамбука на березі річки, яка гнала свої прозорі води по ложу із білих відполірованих каменів, величезних, як доісторичні яйця. Світ був ще таким новим, що багато речей не мали назви і на них доводилося показувати пальцем. Кожного року в березні біля околиці селища розкидало свої шатри циганське плем’я ї під верещання сопілок та дзвін тамбуринів знайомило мешканців Макондо з останніми винаходами вчених мужів. Спочатку цигани принесли магніт…
У березні цигани з’явилися знову. Цього разу вони принесли з собою підзорну трубу і лупу.
А наступного березня циган Мелькіадес продемонстрував свої вставні зуби, завдяки яким він знову став молодим…
Макондо в першому абзаці тексту – це перші дні творення світу, а макондівці – великі діти, які його пізнають. Проте такі предмети, як підзорна труба, лупа, а тим більше штучні зуби Мелькіадеса, не вписуються в цю добу існування людства. До того ж, про Макондо, його мешканців і циган згадує перед розстрілом очевидець – полковник Ауреліано Буендіа. Це означає, що на початку роману автор спресовує час, ніби зупиняє його. Лише з розвитком сюжету рух часу, а отже, і подій, поступово прискорюватиметься. Таке новаторське використання категорії часу допомагає письменникові не тільки створити узагальнений образ Колумбії й усієї Латинської Америки від доби колонізації до теперішнього часу, а й продемонструвати розвиток людства в цілому.
На перших сторінках роману Гарсіа Маркес розповідає про засновника Макондо – Хосе Аркадіо Буендіа та його дружину Урсулу Ігуаран. Вони були двоюрід-ними братом та сестрою і побралися всупереч попередженням батьків. Проте страх, що від їхнього шлюбу може “народитися дитина з поросячим хвостиком”, змушував Урсулу і після весілля зберігати цнотливість. Така поведінка Урсули дала привід Пруденсіо Агіляру, їхньому односельцю, смертельно образити Хосе Аркадіо, що призвело до трагічних наслідків: Хосе Аркадіо його вбив. А потім, відчуваючи докори сумління та рятуючись від кровної помсти, забрав дружину і поїхав далеко-далеко, де і заснував нове селище. У подружжя народилися сини – Хосе Аркадіо і Ауреліано, а значно пізніше – донька Амаранта.
Засновник роду Хосе Аркадіо Буендіа під Впливом Мелькіадеса (цей персонаж поєднує в собі риси Агасфера і Фауста) захоплюється алхімією. Він намагається відшукати філософський камінь, вилучити з надр землі золото за допомогою магніта, винайти вічний двигун. Неприборкана уява призвела Хосе Аркадіо до втрати почуття реальності, він впадає “в стан вічного марення, від якого йому вже не судилося звільнитися”. Але ще до того, як Хосе Аркадіо все потрощив у своїй лабораторії і його було прив’язано до каштана, він спробував прокласти дорогу в зовнішній світ, щоб прилучити селище до цивілізації. Проте він не схотів вести людей у той бік, звідки вони прийшли, і шлях, який обрав Хосе Аркадіо, привів їх до моря.
Знайти ж дорогу на інший край долини змогла практична Урсула. Вона почала виготовляти солодощі, які користувалися великим попитом, і в дім прийшов достаток. Це вічна трудівниця, руки якої не знають спочинку. Коли ж її старший син Хосе Аркадіо, якого зовсім юним звабила Піл ар Тернера, злякавшись, що стане батьком, подався геть з циганами, Урсула вирушила розшукувати сина. Її пошуки були марними, але вона знайшла дорогу у великий світ і привела з собою цілий натовп людей, які оселилися в Макондо. Так Макондо прилучилося до історії і перетворилося на містечко, розташоване на торговельному шляху.
Перед тим як Макондо стало жити за новим, історичним часом, його мешканці перехворіли загадковою хворобою, що починалася безсонням і призводила до втрати пам’яті, У боротьбі з цією епідемією люди робили написи на предметах: “стіл”, “стілець”, “годинник”, “двері”, “стіна”. На шию корові повісили табличку: “Це корова, її потрібно доїти щоранку, щоб мати молоко, а молоко потрібно кип’ятити, щоб змішувати з кавою і мати каву з молоком”. Біля входу в містечко вивісили плакат з назвою “Макондо”, а на центральній вулиці встановили оголошення, яке нагадувало людям: “Бог є”. Ця дивна хвороба збігається з переломним моментом історії Макондо. Вона ніби підсумовує попередню добу. Автор пише, що хворобу було занесено з індіанських країв, тобто натякає на забуття старовинної цивілізації Америки, зруйнованої європейськими заво-йовниками.
Врятував макондівців від несподіваної напасті Мелькіадес, який встиг побувати навіть на тому світі й повернувся назад. Він вилікував мешканців містечка чудовим еліксиром і оселився в Макондо назавжди. Він починає заповнювати зашифрованими записами свої пергаменти, в яких віщує долю роду Буендіа. Циган Мелькіадес – двійник автора, адже зміст його рукопису є змістом роману “Сто років самотності”. Крім того, циган – чаклун є втіленням творчого методу письменника: він, ніби чаклун, за допомогою фантазії перетворює дійсність, але подібно до того, як вага притягує Мелькіадеса до землі і “робить підвладним неприємностям та труднощам повсякденного життя”, так і найфантастичніші образи Гарсіа Маркеса тяжіють до реальності.
Про те, що макондівці прилучилися до історії, сповіщає така деталь: Хосе Аркадіо Буендіа встановив на кожному будинку годинник з музикою. Застиглий макондівський час ніби пробуджується, приходить у рух. Після смерті Мелькіадеса (він потонув) починається зміна поколінь.
На цей час у домі Буендіа підросли Ауреліано, Амаранта та прийомна донька Ребека. Тут виховуються також позашлюбні сини від Піл ар Тернери, бо Хосе Аркадіо Буендіа (голова роду) не міг допустити, щоб нащадки роду Буендіа були покинуті напризволяще. Хлопчиків нарекли Хосе Аркадіо (щоб не плутати з батьком, його називали просто Аркадіо) та Ауреліано (молодший). Всі діти, всупереч побоюванням Урсули, були цілком нормальними. Проте, починаючи з другого покоління, в них виявляється спільна риса – схильність до самотності, яка передаватиметься у спадок.
Незгоди оселилися в домі Буендіа, коли Амаранта та Ребека закохалися в учителя музики і танців італійця П’єтро Креспі. Він віддав перевагу Ребеці, і вони вирішили одружитися, за що Амаранта зненавиділа сестру. Проте зовсім несподівано Ребека, вражена чоловічою силою блудного сина родини Хосе Аркадіо, котрий повернувся додому після того, як “шістдесят разів обійшов земну кулю”, бере шлюб з ним, а не з італійцем. І хоч вони не були насправді братом і сестрою, Урсула не змогла примиритися з одруженням сина й доньки, вбачаючи в ньому неповагу до родини, тому молоді змушені були назавжди залишити рідний дім.
Ауреліано одружився з Ремедіос Москоте, чарівною донькою корехідора – голови міста, якого прислав уряд після того, як Урсула відкрила дорогу до інших поселень. Ремедіос наділена щасливою вдачею: вона любить усіх, піклується і про родоначальника сім’ї Хосе Аркадіо Буендіа, який втратив розум і живе під каштаном. Вона принесла в дім Буендіа радість і втіху. На горе всій родині юна Ремедіос помирає від пологів.
Згодом П’єтро Креспі, який став своєю людиною в домі Буендіа, покохав Амаранту і запропонував їй руку і серце. Але горда Амаранта, пам’ятаючи про його колишній намір побратися з Рєбекою, відмовляє йому. Нещасний П’єтро Креспі накладає на себе руки. Ця подія відбувається вже після того, як у Макондо розгорілася пожежа громадянської війни.
Громадянська війна в Макондо розпочалася несподівано. В країні при владі перебували консерватори. Та коли в містечко прибув корехідор Аполінар Москоте, услід за ним з’явився представник “лівої опозиції” – терорист – Аліріо Ногера. Спочатку макондівці байдуже ставляться до політики, а молодший син Хосе Аркадіо Буендіа – Ауреліано, хоч і співчуває лібералам, бо його обурюють зловживання консерваторів, не може “зрозуміти таких крайнощів, як розв’язання війни”. Проте дон Москоте під час виборів, щоб забезпечити перемогу консерваторам, підмінив бюлетені, а потім, побоюючись невдоволення макондівців, викликав урядові війська. Так у Макондо було встановлено воєнний режим, і обшуки та розстріли на площі стали звичайними подіями. Солдати забили на смерть прикладами доброго падре Никанора та нещасну жінку, покусану скаженим собакою. Ауреліано піднімає повстання, розстрілює насильників і залишає Макондо, щоб приєднатися до війська лібералів.
Нагадаємо, що в Колумбії з 1830 по 1903 рік відбулося дев’ять громадянських, чотирнадцять локальних воєн і три військові путчі. Але письменник не викладає в своєму романі історію, його цікавить інше: як війна впливає на людську особистість. Сама війна в зображенні Маркеса є несправедливою: обидві партії прагнули тільки до влади, до особистого збагачення. Мрійник, ювелір і поет Ауреліано Буендіа став уславленим полководцем, непомірно честолюбним; війна розбестила його, отруїла йому душу, перетворила на жорстокого диктатора. Тепер “усюди, де б він не з’являвся, його ад’ютанти окреслювали крейдою на підлозі коло, вступати в яке дозволялося лише йому одному. Стоячи в центрі цього кола, полковник Ауреліано Буендіа короткими категоричними наказами вирішував долю світу”. Полковник втратив відчуття родини і любов до батькі-вщини, якою було для нього Макондо, він “заплутався у пустелі самотності”.
Несподівано в житті Ауреліано настає трагічний перелом. Коли полковник Герінельдо Маркес заявив, що боротьба ведеться тільки за владу, а відмова від програми ліберальної партії є зрадою, Ауреліано Буендіа прийняв рішення розстріляти свого давнього друга. Але напередодні страти з’явилася Урсула. “Ти чиниш те” що чинив би, якби народився із свинячим хвостом”,- каже вона синові. І попереджує: якщо він здійснить свій намір, вона його розшукає, де б він не був, і вб’є власними руками. Вирок матері – це вирок роду. Тому Ауреліано скасував свій наказ, відмовився від честолюбних планів і спробував укласти мир. Проте, щоб перемогти насильство, він змушений розпочати нову війну. Ціною численних жертв Ауреліано “завоював поразку”. Відчуваючи ненависть до самого себе, він підписує акт капітуляції, а потім робить невдалу спробу покінчити з життям. Полковникові потрібно було “вивалятися, як свиня, в гною слави”, щоб зрозуміти безглуздість свого життя. Він повернувся в рідний дім і знову зайнявся виготовленням ювелірних виробів. Ця праця вимагає граничної уваги і відволікає від спогадів про війну.
Війна занапастила також душу племінника полковника Ауреліано – Аркадіо, якого дядько залишив в Макондо при владі. Дбаючи тільки про себе, Аркадіо зловживає владою, бере хабарі, витрачає казенні гроші на зведення власного будинку та на віденські меблі. Через свою жорстокість він “перетворився в найнелюдянішого із правителів, яких бачило Макондо”. Після того, як Аркадіо вчинив розправу над доном Москоте і його родиною, Урсула, палаючи від сорому, побила онука. Тепер і вона себе відчула “страшенно самотньою”. А Аркадіо став жертвою несправедливої війни. Війна його розбестила і призвела до загибелі: він був розстріляний консерваторами. Після смерті Аркадіо Урсула забрала у свій дім його дружину Санта Софію де П’єдад та їхніх дітей – доньку Ремедіос, яку пізніше стали називати Прекрасною, і синів – близнюків Хосе Аркадіо Другого і Ауреліано Другого.
За роки тривалої війни в родині Буендіа відбулися й інші зміни. Помер засновник роду Хосе Аркадіо Буендіа. У власному домі вбито Хосе Аркадіо, чоловіка Ребеки (хто це вчинив, залишилося невідомим). Після загибелі Хосе Аркадіо Ребека прирекла себе на вічне затворництво. Так кожний з Буендіа приходить до са-мотності. Від неї не рятують ні кохання, ні кровний зв’язок. Це духовно чужі люди.
Незабаром Макондо спіткало нове лихо – північноамериканська бананова компанія. До Макондо прибуває сеньйор Джек Браун, а за ним адвокати, топо-графи та наймані вбивці, які замінили поліцейських.
“Грінго” (так називають в Латинській Америці північних американців) хазяйнують у місті, зневажаючи його мешканців. Коли маленька дитина ненароком облила лимонадом мундир одного із непроханих прибульців, то її і діда, який хотів порятувати, онука, було по-звірячому вбито. Полковник Ауреліано вирішує роз-почати ще одну війну, щоб знищити режим, який віддає країну на поталу чужинцям. Тільки ніхто, навіть Герінельдо Маркес, не підтримав старого полковника, і йому залишилося терпляче чекати на смерть.
А тим часом в Макондо виросло нове містечко з білими котеджами, пальмами, басейнами. Для робітників збудовано дерев’яні бараки. Письменник докладно описує умови життя і праці в цьому “банановому раю”. З прибуттям чужинців змінюється і спосіб життя макондівців. Прагнучи швидко і легко розбагатіти, зай-маючись тільки підприємництвом, вони втрачають любов до землі, до праці. Стара Урсула, підводячи підсумки своїм намаганням зміцнити сім’ю, мусить визнати, що всі її зусилля виявилися марними.
“Бананова лихоманка” визначила долю правнуків Урсули – близнюків Ауреліано Другого і Хосе Аркадіо Другого.
Ауреліано Другий, життєрадісний, легковажний гультяй, розбагатівши завдяки своїй коханці Петрі, обклеїв кредитними білетами стіни родового дому. На відміну від дружини Фернанди, шокованої вульгарністю “грінго”, Ауреліано Другий звикається з ними, влаштовує гулянки, турніри ненажер, прагнучи потопити у вині відчуття самотності.
Якщо з образами усіх Буендіа пов’язується мотив самотності, то з образом Фернанди – мотив повторюваного часу. Фернанда дель Карпіо – спадкоємниця зубожілої аристократичної родини. Бона принесла з собою в дім Буендіа золотий нічний горщик із гербами – символ колоніальної доби. Її ім’я іронічно натякає на легендарного героя іспанських лицарських романів XIV століття Бернардо дель Карпіо на прізвисько Могутній Боєць. Фернанда – сувора, властолюбна жінка, яка з дитинства мріяла стати королевою. Безмежна гордість штовхає її на страшні, жорстокі вчинки. Дізнавшись, що її донька Ремедіос закохалась у простого робітника Маурісіо Бабілонья, Фернанда найняла вбивцю, і той убив Маурісіо. Дочку вона відіслала до монастиря. Коли ж черниця привезла немовля, розлю-чена бабуся не втопила його тільки через страх перед Богом.
Фернанда, чиї руки були створені лише “для гри на клавікордах і плетіння погребальних вінків”, встановила в домі Буендіа нові порядки, заборонивши ви-готовляти і продавати солодощі. Вже й Урсула разом з нею починає мріяти про те, щоб син Фернанди та Ауреліано Другого – Хосе Аркадіо – став папою рим-ським. Все це обурює полковника Ауреліано: “Ми перетворюємось на аристократів. Так ми знову підемо війною на консерваторів, тільки тепер для того, щоб посадовити на їхнє місце короля”.
Отже, прогрес, що намітився після того, як містечко Макондо прилучилося до історії, виявився ілюзорним. Недарма ще засновник роду Хосе Аркадіо Буендіа дійшов висновку, що “машина часу зіпсувалась”, а Урсулі здається, ніби “час по колу крутиться”. Та якщо зіставити життя Макондо до і після того, як містечко почало жити за історичним часом, то з’ясовується, що час рухається навіть не по колу, а у зворотному напрямі, оскільки прогрес виявляється регресом. Адже спочатку макондівці жили і працювали єдиною сім’єю; їхні будинки були розташовані так, щоб на кожний падала однакова кількість сонячних променів; вони відчували себе рівними і незалежними. Тому перший наказ корехідора – пофарбувати фасади будинків у блакитний колір на честь річниці національної незалежності – Хосе Аркадіо Буендіа сприймає як особисту образу. А знайомство із зовнішнім світом принесло в Макондо, крім “благ” цивілізації, таких, як будинок розпусти, азартні ігри, магазин механічних іграшок та кінематограф, ще й насильство, брехню, іноземне уярмлення, фальшиві ідеали, які спотворюють внутрішній світ людини.
Тільки один з Буендіа протестує проти чужоземного володарювання. Це другий з близнюків – Хосе Аркадіо Другий. Ще в дитинстві він бачив, як розстрілювали людину, і це враження запало йому в душу на все життя. Він виріс “сумним чоловіком з якимось печальним виразом обличчя”. Хосе Аркадіо шукає порятунку від самотності то в релігії, то у боях півнів, порушуючи заборону Хосе Аркадіо Буендіа. Всі його вчинки і витівки обумовлені духом протесту. Він влаштовується наглядачем на бананову плантацію. Проте коли Хосе Аркадіо побачив каторжні умови праці й беззаконня, він перейшов на бік робітників і очолив їхню профспілку.
В основу зображення страйку покладено справжні події, що відбулися в рік народження письменника – 12 листопада 1928 року. Страйкарів заманили на привокзальну площу і розстріляли з кулеметів: “Люди опинилися замкненими, ніби худоба в загоні: вони крутилися у велетенському вирі, який поступово стягувався до свого епіцентру, тому що краї його весь час обрізувалися по колу,- як це буває, коли обчищають цибулину,- невситимими і планомірно діючими ножицями кулеметного вогню”. Письменник називає справжні імена вбивць страйкарів: губернатор провінції генерал Карлос Кортес Варгас і його секретар майор Енріке Гарсіа Ісара, які наказали солдатам стріляти в страйкарів, “не шкодуючи патронів”. І тут на Макондо обрушилася страшна злива. Дощ ішов чотири роки, одинадцять місяців і два дні. А через усі засоби масової інформації було виголошено заяву уряду, в якій повідомлялося, що “мертвих не було, задоволені робітники повернулися до своїх родин, бананова компанія тимчасово припинила роботи до кінця дощів”.
Коли минуться дощі, в Макондо ніхто не згадає про три тисячі вбитих. Про це пам’ятатиме лише Хосе Аркадіо Другий, який був разом із страйкарями на площі. Він отямився серед трупів в одному з вагонів довжелезного поїзда. Цим поїздом везли мертвих чоловіків, жінок, дітей, щоб скинути в море, наче вибраковані банани. Проте коли Хосе Аркадіо повернеться в Макондо і говоритиме про розстріл робітників, його вважатимуть божевільним.
Знову на сторінках роману виникає мотив пам’яті. Письменник пише про найстрашніше лихо, що може статися з народом,- втрату ним історичної пам’яті. Цей епізод роману Гарсіа Маркес прокоментував так: “В Латинській Америці одним офіційним декретом можна примусити забути таку подію, як загибель трьох тисяч людей”.
Егоїзм, потреба в душевному комфорті визначаються письменником як риси сучасної індивідуалістичної свідомості. Тому макондівців, які відвернулися від жорстокої реальності, спіткала кара. Коли хмари над Макондо нарешті розсіялися, місто лежало в руїнах, дув спекотний вітер, висохли кущі троянд, вкрилися пилюкою заіржавлені дахи і мигдалеві дерева. За період тривалих, майже п’ятирічних дощів Макондо ніби повернулося в ті часи, коли Урсула ще не знайшла шлях до іншого краю долини. Знову з’являються цигани, дивуючи мешканців міста магнітом, лупою, штучною щелепою.,. Макондо впадає в дитинство. Якщо на початку існування цього містечка ніхто не вмирав, то тепер ніхто не народжується, а вмирають часто – так завершується в романі розвиток мотиву повторюваного часу. Він остаточно переростає в мотив зворотного часу.
У старому домі Буендіа залишився лише Ауреліано Бабілонья. Він заглибився в рукописи старого цигана. Та ці заняття переривають то поява родича і його смерть, то повернення Амаранти Урсули, яка доводиться тіткою Ауреліано. Тітка і племінник покохали одне одного так, що їм ніхто більше не потрібен; вони уса-мітнюються вдвох у безлюдному світі: “єдиною, повсякденною і вічною реальністю в ньому було кохання”. І як покарання за цю відчуженість від світу в них народжується дитина з поросячим хвостиком. Амаранта помирає. Щодо дитини здійснюється пророцтво цигана: “Останнього в роду з’їдять мурашки”.
Ауреліано кидається розшифровувати записи на старих пергаментах, дізнається про історію свого роду і таємницю свого народження, а в цей час, як і зазначено в рукописах, біблійний вихор змітає Макондо з лиця землі. Перед смертю Ауреліано відкривається пророцтво, згідно з яким все, що записано, ніколи більше не повториться, “бо тим родам людським, які приречені на сто років самотності, не судилося з’являтися на землі двічі”. Всі життєві історії героїв завершуються самотністю, в тому числі й самотністю смерті, і все Макондо постає в романі самотнім.
Отже, роман замкнувся на притчі. У чому її сенс? Гарсіа Маркес у 1970 році в одному з інтерв’ю так визначив суть свого роману: “… це думка, що самотність протилежна солідарності. І вона пояснює загибель Буендіа, загибель їхнього середовища, загибель Макондо. Я вважаю, що в цьому закладена політична думка: самотність, яка розглядається як заперечення солідарності, набуває політичного сенсу”.
Хоч мотив самотності, краху надій в романі постійно повторюється, почуття безнадії твір не викликає. Трагічне змінюється комічним. Змальовуючи узагальнену панораму колумбійсько-латиноамериканської історії, письменник ніби підсумовує минуле. Своїм романом Гарсіа Маркес попереджає людей про катастрофу, що очікує світ, якщо переможуть відчуження і роз’єднаність.
Універсального, понад часового змісту романові “Сто років самотності” надають не тільки розвиток мотивів самотності і повторюваного часу, притчовість, а й жа-нрова форма, переосмислення відомих міфів, принципи творення характерів героїв. Твір поєднує риси сімейної хроніки та роману – міфу.
Дія роману Гарсіа Маркеса відбувається протягом ста років – із середини XIX до середини XX століття. У творі змальовано достовірні події: боротьбу політич-них угруповань, громадянські війни, колонізацію. Але жодної дати у творі немає. Тому історія роду Буендіа, як і історія Макондо й усієї країни (назва якої, до речі, не згадується), розгортається поза часом, поза реальним простором, і перед читачем постає історія людства, а також історія розвитку його свідомості від жадібного пізнання світу до перенасиченості ним і відчуження від нього.
Гарсіа Маркес переосмислив мотиви різних міфології народів світу, насамперед мотиви біблійного міфу про створення світу. Міфологічними першоосновами цього міфу, як і багатьох інших легенд про походження і життя людства, є кровозмішення, вбивство, переселення на інші землі. Проте якщо в міфологічному епосі шлюб між родичами започатковує рід, який, поступово розростаючись, перетворюється у народ, то в романі “Сто років самотності” такий шлюб є причиною того, що рід Буендіа, замикаючись на собі, вироджується. Письменник використовує поширений в античних міфах мотив фатуму (адже фатальною є самотність, на яку приречений кожний з роду Буендіа), а також біблійні міфи про всесвітній потоп та його апокаліпсис. Подібно до того як людство за його гріхи спіткала кара і наступив кінець світу, так і макондівці через відсутність солідарності приречені на загибель.
Змальовуючи своїх героїв, Гарсіа Маркес широко використовує засіб гіперболізації. Усі його герої глибоко трагічні, неприборкувані у своїх пристрастях; і доброчинності, і вади у них перебільшені. Гіперболізовані персонажі роману стають втіленням певних понять: надматеринства – Урсула, надвойовничості – Ауреліано, надчуттєвості – Пілар Тернера, надханжества – Фернанда, надсексуальності – Хосе Аркадіо. Надмірність основної якості кожного з героїв підноситься до рівня символу.
Оригінальність твору Гарсіа Маркеса пов’язана також із навмисними запозиченнями з творів латиноамериканських письменників. Такі запозичення з літературних джерел та з міфології, а також їх переосмислення та пародіювання сприяють тому, що твір “Сто років самотності” набуває рис інтелектуального роману.
Зливши літературні традиції з гостросучасним світосприйняттям, поєднавши фантастичне з реалістичним, Гарсіа Маркес оновив жанр роману. Відомий чи-лійський поет Пабло Неруда назвав “Сто років самотності” найкращим романом, який був написаний іспанською мовою після “Дон Кіхота” Сервантеса.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)