Фольклорно-етнографічна основа повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” М. КОЦЮБИНСЬКИЙ
УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ І ТЕАТР 70-90-Х РОКІВ XIX СТОЛІТТЯ
М. КОЦЮБИНСЬКИЙ
Реакція на вихід цього твору Михайла Коцюбинського була неоднозначною. Леся Українка ним захоплювалася. Горький вважав його “чудовим нарисом”.
А. Крушельницький сказав, що цим твором “Гуцульщині… поставив Коцюбинський в українському письменстві віковічний пам’ятник”. Г. Хоткевич оцінив його як “не тільки найслабший, але попросту ганебний твір”. Йшлося про повість М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”.
Задум написати твір про
М. Коцюбинський зібрав надзвичайно багатий і цікавий етнографічний матеріал. Тому щедро використав його у своїй повісті. Уже з перших сторінок твору ми дізнаємося про те, як гуцули ще змалечку вчаться читати
Скільки красивих слів підбирає письменник для опису природи Гуцульщини. Як живі, постають перед очима туманні стежинки вікових лісів і розкішні лапи смерек, гори, овіяні легким вітерцем, і полонини, порослі свіжою травою. Тут живе щезник – злий дух, який часто завдає людям прикрощів. За легендою, яку наводить у повісті письменник, щезник – антипод Бога, він винайшов вогонь, завдяки йому на землі з’явилися гори, він навчив людей виготовляти скрипку й фати на ній.
Тут, у густих смерекових лісах, живе лісовий чоловік Чугайстир – фантастичний образ української демонології. Це добрий дух, який захищає людей від підступних лісових нявок.
У творі часто переплітаються розповіді про реальне життя гуцулів, їх нелегку працю, злиденне життя, щоденну турботу про господарство із легендами і казками. Письменник показав нам цей чарівний край таким, яким його бачили самі гуцули, ми віримо кожному слову повісті, віримо навіть у те, що Іван почув мелодію для флояри від щезника, що нявка, дуже схожа на Марічку, справді говорилазним, що добрий дух лісів Чугайстир танцював з головним героєм. Вражають епізоди, у яких описано відвертання Юрою грозової хмари та ворожіння з Палатою на ляльці; розповідь про відьму Химу.
Понад сто років минуло з дня виходу повісті “Тіні забутих предків”, а вона й сьогодні хвилює простотою розповіді, чудовими пейзажами, майстерним переплетінням реального і фантастичного. Твір зробив переворот в українській літературі, здивував, вразив, приголомшив. Він був і залишається шедевром українського красного письменства.
Чернігів, Болдина гора. Тут любив прогулюватися Михайло Михайлович Коцюбинський. Тут він знайшов і вічний спочинок. Сюди приходять поціновувачі його творчості віддати шану його таланту.
Коцюбинський не просто письменник: у його творчості тісно переплелися слово, музика, живопис та людське горе. А ще Коцюбинський, як зазначає Пилипович, “глибокий психолог та знавець людської душі й найтонших її порухів, це – імпресіоніст”. Ця характеристика Коцюбинського та манери його письма найкраще виявилися у новелі “Intermezzo”, в основі якої – факти особистого життя митця. Письменник дає нам можливість зазирнути в душу творчої особистості, у якій поселилася втома. У його житті настала мить, коли захотілося відпочити, насолодитися спокоєм, тишею, самотністю, щоб після ще сильніше оцінити радість від спілкування з людьми.
Ліричний герой проводить час вимушеного “intermezzo” серед природи. І в цьому немає нічого дивного, адже людина – часточка природи, тому шукати перепочинку і душевної гармонії має тільки в ній. Через образи природи, що символізують боротьбу в душі героя, автор показує, як до нього повертається рівновага, спроможність знову сприймати людське горе.
Наскрізним у новелі є образ сонця, яке сприяє зміні настрою героя і, проникаючи глибоко в його душу, надає іншого сенсу його існуванню. На початку твору виснажений життєвими обставинами герой не помічає нічого навколо себе, навіть протиставляє себе природі та й самому життю, символом якого і є сонце: “На небі сонце – серед нив я”, – визначає він своє місце.
Але немає на світі такої втоми, яка б змогла вбити справжній талант. Навіть перебуваючи у стані крайнього виснаження, письменник здатен тонко відчувати красу і сприймати її так, як це може зробити тільки дійсно неординарна особистість. Хоча насправді у новелі ми зовсім не бачимо картин природи, тому що вони передані через сприйняття ліричного героя. Бо письменник ставив перед собою завдання описати те, що відбувається в душі ліричного героя, що він відчуває, настільки тонко може реагувати на зовнішні та внутрішні подразники.
Природа в новелі змальована в русі, в динаміці. Письменник милується її прекрасними картинами і, щоб глибше пізнати природу, лягає на ниві “лицем до неба”, заплющує очі й вслухається у навколишні голоси. Ось він чує спів жайворонків. Своєрідний, прекрасний, чарівний, неперевершений. Автор надзвичайно поетично сприймає природу, що свідчить про яскравість його творчого мислення. Йому вдається поєднати всю картину звичайного літнього полудня в могутній оркестр кольорів і звуків, які поступово витісняють із зраненої душі негативні емоції та насичують її радістю, спокоєм, упевненістю, бажанням жити й творити, спілкуватися з людьми й радіти навколишньому.
Ліричний герой – людина чесна, яка не звикла стояти осторонь боротьби. Він не може розминутися із людським горем, як би не намагався. Проблеми – соціальні й громадські – невіддільні від його єства.
Кульмінаційним моментом новели є сцена зустрічі ліричного героя із селянином. Він слухає страшні розповіді селянина, але більше не лякається і не намагається втекти від них. Криза минула. Він знову готовий повернутися до людей і виконувати свої суспільні обов’язки.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)