(Ф. М. Достоєвський). (По одному з добутків російської літератури XIX століття.)
“Що краще – істина або жаль?” Людина – от правда! Треба поважати людини! М. Горький Навряд чи хтось стане сперечатися, що Горький – гуманіст і великий письменник, що пройшов більшу школу життя. Його добутки написані не на догоду читаючій публіці – у них відбиті правда життя, увага й любов кчеловеку.
И с повним правом це можна віднести до його п’єси “На дні”, написаної в 1902 році. Вона дотепер тривожить питаннями, поставленими в ній драматургом. Дійсно, що краще – істина або жаль?
Якби питання було сформульовано трохи
Це – чудово! Це звучить… гордо!” Йому протипоставлений Лука – добрий, жалісливий і “лукавий”, що свідомо навіває “сон золотий” змученим нічліжникам
А поруч із Лукою й Сатиным є ще одна людина, що теж сперечається про істину
П’єсу читали в ноч-лежанню, босяки плакали, кричали: “Ми гірше!” Цілували й про-нимали Гіркий. Сучасно звучить вона й зараз, коли на-чали говорити правду, але забули, що таке милосердя й страждання^-страждання-з-страждання. Отже, дія відбувається в нічліжці Костылевых, що представляє собою “підвал, схожий на печеру”, під ” тяже-лыми кам’яними зводами”, де панує тюремний півморок
Тут животіють босяки, що потрапили “на дно життя”, куди їх безжалісно викинуло злочинне об-щество. Хтось дуже точно сказав: “На дні” – це приголомшлива картина цвинтарі, де заживо поховані коштовні по своїх задатках люди”. Не можна без внутрішнього здригання бачити намальований драматургом мир убогості й безправ’я, мир злості, роз’єднаності, мир відчуження й самітності, слы-шать лементи, погрози, глузування. Герої п’єси втратили про-шлое, вони не мають сьогодення, тільки Кліщ вірить, що ви-рветься звідси: “Вилізу… шкіру здеру, а вилізу…
” Тепліє слабка надія на інше життя з Наташей у злодія, “ворова сина” Васька Попелу, мріє про чисту любов повія Настя, щоправда, її мрії викликають у навколишнє злісне глузування. Інші упокорилися, скорилися, не думають про Майбутнє, втратили всяку надію й остаточно усвідомили свою непотрібність. А по суті, всі мешканці поховані тут заживо.
Жалюгідний і трагичен Актор, спившийся, що забув своє ім’я; роздавлена життям, терпляче страждаюча Ганна, що перебуває при смерті, не потрібна нікому (чоловік чекає її кончини як звільнення); розумний Сатин, що був телеграфіст, цинічний і озлоблений; незначний Барон, що “нічого не чекає”, у нього “всі вже в минулому”; байдуже до себе й іншим Бубнов. Нещадно й правдиво малює Горький своїх героїв, “колишніх людей”, пише про їх з болем і гнівом, співчуває їм, що попали в життєвий тупик. Кліщ у розпачі заявляє: “Роботи немає… сили немає! От – правда!
Пристановища… пристановища немає! Издыхать треба…
От вона правда!..” От до цього, здається, байдужим до життя й собі людям і приходить мандрівник Лука, звертаючись із вітанням: “Доброго здоров’я, народ чесної!” Це до них-те, відкинутим, отрекшимся від усякої людської моралі! До безпаспортного Луки в Горького відношення однозначне: “И вся філософія, вся проповідь таких людей – милостиня, що подається ними зі схованою бридливістю, і звучать під цією проповіддю слова теж злиденні, жалібні”.
И все-таки хочеться розібратися в ньому. Чи не так він злиденний, і що їм рухає, коли він проповідує свою втішливу неправду, чи вірить сам у те, до чого призиває, чи шахрай він, шарлатан, пройдисвіт або щиро прагнучого добра людина? П’єса прочитана, і, на перший погляд, появу Луки принесло нічліжникам тільки шкода, зло, нещастя, загибель. Він зникає, зникає непомітно, але иллю 1000 зии, які він заронив у спустошені серця людей, роблять їхнє життя ще більш безвідрадн і страшної, позбавляють їхньої надії, занурюють у морок їх знівеченої душі
Давайте ще раз простежимо, що рухає Лукою, коли він, уважно придивившись до босяків, для кожного знаходить слова розради. Він чуйний, добрий до тих, хто потребує допомоги, і вселяє в них надію. Так, з його появою під зводами похмурої нічліжки поселяється надія, колись майже непомітна на тлі свари, кашлю, ричання, стогонів. І лікарня для п’яниць в Актора, і рятівна Сибір для злодія Попелу, і теперішня любов для Насті. “Усі шукають люди, усі хочуть – як краще…
Дай їм, Господи, терпенья!” – щиро говорить Лука й додає: “Хто шукає – знайде… Допомагати тільки треба им…” Ні, не користь рухає Лукою, не шахрай і не шарлатан він. Це розуміє навіть цинічний, нікому не Бубнов, що вірить: “От – Лука… багато він бреше… і без усякої користі для себе…
” Незвичний до співчуття Попіл допытывается: “Ні, ти скажи – навіщо ти все це…” Наташа його запитує: “Отчого ти – такий добрий?” А Ганна просто просить: “Говори із мною, милий… Нудно мені”. І стає зрозуміло, що Лука – людин добрий, що щиро бажає допомогти, вселити надію
Але вся погано те, що це добро побудоване на неправді, обмані. Щиро бажаючи добра, він прибігає до неправди, уважає, що земне життя не може бути інший, тому й веде людину в мир ілюзій, у неіснуючу праведну землю, вірячи, що “не завжди правдою душу вилікувати”. І якщо змінити життя не можна, те можна хоча б змінити відношення людини до життя. Цікаво, а яке ж відношення Горького до свого героя в п’єсі? Сучасники згадують, що найкраще письменникові вдавалося читання ролі Луки, а сцена в постелі вмираючої Ганни викликала в нього сльози, а в слухачів – захват
И сльози, і захват – результат злиття автора й героя в пориві жалю. І чи не тому Горький так люто сперечався з Лукою, що старий був частиною його душі?! Але Горький виступає не проти утешительства самого по собі: “Основне питання, що я хотів поставити, це – що краще: істина або жаль? Потрібно чи доводити жаль до того, щоб користуватися неправдою, як Лука?” Тобто істина й жаль – поняття, що не виключають друг друга
Від правди, що усвідомлює Кліщ: “Жити – диявол – жити не можна… от вона – правда!..”, веде Лука, говорячи: “Вона, правда-те, може, обух для тебе…” Але хіба можна обухом зцілити? Старий уважає: “…
Жалувати людей треба!.. Я ті скажу – вчасно людини пошкодувати… добре буває!” І розповідає, як пошкодував і врятував нічних розбійників-грабіжників
Бубнов же протистоїть упертій, світлій вірі Луки в людину, у рятівну силу жалості, жалю, добра: “По-моєму – дам всю правду, як вона є! Чого соромитися?” Для нього правда – жорстокий, убивчий гніт нелюдських обставин, а правда Луки така незвично життєстверджуюча, що забиті, принижені нічліжники не вірять у неї, приймаючи за брехню. Але ж у своїх слухачів Лука хотів вдихнути віру, надію: “У що віриш, то і є…
” Лука несе людям щиру, рятівну, людську віру, зміст якої вловив і наділив у знамениті слова Сатин: “Людина – от правда!” Лука думає, що словами, жалістю, жалем, милосердям, увагою до людини можна підняти його душу, щоб самий останній злодій зрозумів: “Краще треба жити! Треба так жити…
Щоб самому себе можна… було поважати…” Таким чином, не існує для Луки питання: “Що краще – істина або жаль?” Для нього істинно те, що людяно. Тоді чому ж так безнадійно трагичен фінал п’єси?
Хоча ми чуємо, що про Луку говорять, він надихнув Сатину на полум’яне мовлення про прекрасну й горду людину, але той же Сатин равнодушно кидає Акторові на його прохання помолиться за нього: “Сам молися…” І йому, що назавжди йде, після свого жагучого монологу про людину кричить: “Агов, ти, сикамбр! Куди?”. Моторошної здається його реакція на смерть Актора: “Эх… зіпсував пісню…
Дурок-рак!” Страшно, що нелюдське суспільство вбиває й калічить людські душі. Але головне в п’єсі, на мій погляд, те, що Горький змусив сучасників ще гостріше відчути несправедливість суспільного устрою, що знищує людей, губить їх, змусив задуматися про людину, його волі. А які моральні уроки витягли ми? Треба жити, не мирячись із неправдою, несправедливістю, неправдою, але не погубити в собі людини з його добротою, жалем і милосердям. Ми частіше маємо потребу в розраді, але без права говорити правду людин не може бути вільний
“Людина – от правда!” І йому вибирати. Людині завжди потрібна реальна надія, а не втішлива неправда, навіть якщо вона в порятунок
(2 votes, average: 3.50 out of 5)