(на прикладі одного або декількох добутків) Сатира – спосіб прояву комічного в мистецтві, що складається в нищівному осміянні негативних явищ, дійсності, викриттів пороків суспільного значення. “Сатира бореться з “головним істотним злом”; вона є “грізне викриття того, від чого відбувається й розвиваються загальні народні недоліки й нещастя”, – писав Добролюбов. Соціальною основою сатири є боротьба нового зі старим. Художній мир М. Е. Салтыкова-Щедріна населений незвичайними героями. Перед нами проходить ціла низка градоначальников,
помпадурів і помпадурш, пустоплясів. Читач щедринских сатирико-публіцистичних циклів і казок до кінця не довідається імен переважної більшості героїв. Майже нічого не відомо про їхні індивідуальні смаки, звички. В основних рисах збігаються і їхньої біографії. Лише в деяких випадках, але дуже скупо, даний натяк на портретну характеристику. Зате й ці внутрішньо однотипні герої, які надто схожі один на одного, керуються тими самими спонуканнями, надзвичайно чітко виявляється їхня суспільно-політична особа, їхні соціально-моральні образи дають яскраве подання про те, що Салтиков-Щедрін назвав “загальним
тоном життя”. Збірні образи мають дивні властивості: вони містять у собі цілі соціальні шари, шари й прошарки суспільного організму, И письменник тут не тільки живописець, він – дослідник, що мислить великими поняттями, що вловлює щось загальне, типове. Салтиков-Щедрін не тільки створює рабську звичку обивателів до покори. У письменника цей стан народу асоціюється з неіснуючим, фантастичним містом і його численними мешканцями. Автор “Історії одного міста” як би бачить, чує, почуває своїх героїв-дурнів. Жителі міста те радіють, ходять у шинок і потрясають повітря вдячними вигуками, адресованими черговому градоначальнику, те обростають вовною, перестають відчувати сором і ссуть лабети, то у фіналі роману, в епоху Похмурий-Бурчеева, “виснажені, облаяні^ знищені”, починають дратуватися й нарікати. Салтиков-Щедрін часто розповідає про те, що і як могли б говорити й робити люди, якщо розв’язати їм мови й руки. У цьому полягає ще одна дуже важлива особливість його сатиричного дарунка. Письменник досліджує різні людські, як він говорив, “готовності”, до пори до часу свідомо або мимоволі маскируемые. І виявляється, що голови всевладних бюрократів начинені м’ясним фаршем або нехитрим музичним пристроєм/И з’ясовується, що багато властолюбців страшні у своїй безкарності, і безмовно й начальстволюбиво обивателі, що слухають їм, приречені на моторошне й безглузде існування. На Русі початок 70-х років XIX століття наскрізь перейнято духом підприємництва, що доходило до відвертого великомасштабного розбою. Невгамовні претензії вчорашніх кріпосників, з-під ніг яких вислизав грунт, хижі поміщицькі прагнення не могли залишити письменника байдужим. Люди-Хижаки із жвавістю сарани обступають державний пиріг. І от рядок за рядком з’являються перші сторінки “Щоденника провінціала в Петербурзі”. От як характеризує автор своїх героїв: “Усе прикинулися, що в них є щось у кишені, і жоден навіть не намагався прикинутися, що в нього є щось у голові”. Салтиков-Щедрін дуже дорожив принципом сатиричного дослідження й виявлення в людині зовні прихованого, схованого в глибині й виявляється лише при підходящих обставинах. Перші Казки Салтыкова-Щедріна були опубліковані в “Вітчизняних записках” ще в 1869 році. Всі інші добутки, включені письменником у знаменитий казковий цикл, створювалися в 80-е роки. Подіями 1 березня 1881 року вичерпала себе друга в історії Росії революційна ситуація. Життя нещадно відкинуло розрахунки на відродження країни мислячими інтелігентами-“реалістами”. Ставало ясно, що боротися за землю для народу без його участі неможливо. Салтиков-Щедрін проте ніколи не переставав сподіватися, що “хоч що-небудь, хоч штрих один, хоч слабкий звук – дійде за адресою”. Уже в 1881 році можна було із упевненістю сказати, що народ починає цікавитися життям, хоче багато чого знать про свої права й обов’язки, И саме в останній третині XIX століття, у пору передчуття масового читача, і в багатьох письменників Росії виявляється тяга до розширення читацької аудиторії, до близьких і доступним більшоості жанрам казки, легенди, пісні. Саме в казках втілені подання Салтыкова-Щедріна про народного читача. Казки Салтыкова-Щедріна наштовхують на важкі запитання, вирішити які не можна, керуючись прописними істинами. Салтиков-Щедрін виносить у заголовок мовець недвозначно-оцінний епітет: “Премудрий піскар”. У В. И. Дал
я: премудрість – з’єднання істини й блага, вища правда, злиття любові й істини, вищого стану розумової й моральної досконалості. Спочатку зберігається віра в безсумнівність цього визначення: і батьки в піскаря були розумні; і його радою батьківським не скривдили; і в самого героя казки, виявляється, “розуму палата була”. Але крок за кроком простежуючи хід умовиводів піскаря, автор збуджує в читачі лукаве глузування, іронічну реакцію, почуття бридливості, у фіналі навіть жалю до життєвої філософії тихої, безмовної, помірно-акуратної істоти. Життєва позиція піскаря – піклуватися про себе, про власну схоронність і благополуччя. Але подводящему підсумок довгого життя піскареві відкривається тужлива істина: “Неправильно думають ті, які думають, що лише ті піскарі можуть уважатися гідними громадянами, які, збожеволівши від страху, сидять у норах і тремтять. Нікому від них ні тепло, ні холодно, нікому ні честі, ні безчестя, ні слави, ні безславності… живуть, даром місце займають так корм їдять”. “Орли хижі й м’ясоїдні – живуть завжди у відчуженні, у неприступних місцях, хлібосольством не займаються, але розбійничають”. Так починається казка про ” Орла-Меценаті”. Це введення відразу розкриває перед читачем характерні обставини життя царственого орла й дає порити, що Мова йде зовсім не про птахів. Орел “нарядив у кайдани” і “заточив у дупло навічно” грамотія-дятла, знищив солов’я за його вільні пісні, розорив ворон-мужиків. Скінчилося тим, що ворони збунтувалися. І залишили орла вмирати голодною смертю. “Це так послужить орлам уроком”, – багатозначно містить сатирик. Гідні особливої уваги рядка ” Карася-Ідеаліста”, що малюють загибель наївного мрійника, що задався метою за допомогою одного магічного слова люту щуку в карася перетворити. “Карась раптом відчув, що серце в ньому зайнялося. І він щосили гаркнув: ” чиЗнаєш ти, що таке чеснота?” Щука роззявила рот від подиву. Машинально потягнула вона воду й, зовсім не бажаючи проковтнути карася, проковтнула його”. Іронічною вказівкою на машинальність дії щуки автор підказує читачеві думка про даремність усяких закликів до совісті хижаків. Хижаки не милують своїх жертв і не внемлют їхнім закликам до великодушності. Вовк не був торкнутий самовідданістю зайця, щука – карасиным закликом до чесноти. Гинуть усі, хто намагався, уникаючи боротьби, сховатися від невблаганного ворога або умиротворити його, – гинуть і премудрий піскар, і самовідданий заєць, і його розсудливі побратими, і вяленая вобла, і карась-ідеаліст. У цілому книга салтыковских казок – це живаючи картина суспільства, що роздирається внутрішніми протиріччями. В “Казках” Салтиков-Щедрін втілив свої багаторічні спостереження над життям закабаленого російського селянства, свої гіркі роздуми над долями пригноблених мас, свої глибокі симпатії до трудової людини й свої світлі надії на силу народну. Сатира завжди сучасна. Вона не тільки йде по гарячих слідах подій. Вона намагається заглянути в завтрашній день
(2 votes, average: 4.50 out of 5)