ЕВРИПІД
(бл. 480 або 484 р. до н. е. – 406 р. до н. е.)
ЕВРИПІД (бл. 480 або 484 р. до н. е., о. Саламін – 406 р. до н. е., Македонія) – давньогрецький драматург.
Біографічні відомості про Еврипіда скупі та суперечливі. Він народився на острові Саламіні, як стверджують древні “Життєписи”, удень Сала-мінської перемоги, коли на острів виселилось чимало мешканців Афін на час нашестя персів. Однак це повідомлення піддають сумніву, добачаючи в ньому умисне прагнення пов’язати всіх трагіків із Саламінською перемогою. Більш достовірною вважають дату 484 р.
Відомо, що Еврипід здобув добру освіту: навчався у філософів Протагора й Анаксагора, товаришував з філософами Архелаєм і Продіком, був власником великої книгозбірні. На відміну від Есхіла та Софокла, більш схильний до усамітненого творчого життя, Еврипід безпосередньої участі
Після недовготривалого перебування у фессалійській Магнесії Еврипід оселився в Македонії, де й помер на початку 406 р. до н. е. Злісний поговір оточив плітками навіть смерть поета: згідно з однією версією, він начебто був розтерзаний собаками, відповідно до іншої – розтерзаний жінками (явний вплив комедії Арістофана). Незрозумілий сучасниками та ображений ними, Еврипід в наступні століття зажив слави великого трагіка, котрий підготував мистецтво нової драми.
Відомо, що за все життя Еврипід отримав лише п’ять перших перемог (та й то одну посмертно), хоча написав і поставив велику кількість творів (йому приписують від 75 до 98 драматичних творів); до нас же дійшло тільки 18 п’єс Еврипіда. Лише деякі з них можуть бути точно датовані й належать переважно до періоду між 408 та 406 pp. до н. е., що співпадає за часом з періодом творчості Софокла; померли поети також одного року. Однак їхня драматургія містить принципові відмінності, на які вказував ще Арістотель в XXV розділі своєї “Поетики”. Тут він наводить слова, які начебто сказав сам Софокл, про те, що “особисто він зображає людей, якими вони мають бути, а Еврипід такими, якими вони є”. Ця думка певною мірою може слугувати ключем до розуміння новаторства Еврипіда.
Дійсно, Есхіл, а згодом – Софокл, надали трагедії високого героїчного характеру: центральні позитивні персонажі виступали у них ідеальними героями, зразками громадянської доблесті, носіями моральних чеснот. У своїх творах вони захищали ідейні основи полісу, проголошували непорушність суспільних норм і традицій, оспівували вміння підпорядкувати особисті інтереси інтересам суспільства, і тому їхній театр сприймався греками як школа моралі, школа виховання громадянських чеснот. Натомість Еврипід більшою мірою відобразив настання кризи афінської демократії, розклад полісної моралі, посилення індивідуалізму. Обтяжлива для афінян Пелопоннеська війна, що затяглася, загострила всі суперечності афінського рабовласницького суспільства: від суперечностей між рабами та вільними до суперечностей між Афінами та їхніми союзниками. Давався взнаки і вплив поширених на той час філософських учень: софістики, моральної філософії Сократа, матеріалізму Демокріта. Ці різні за своїм змістом філософські течії у своїй сукупності будили думку сучасників, виховували скептичне ставлення до попередніх догм, норм та уявлень, утверджували силу та значущість індивідуума.
Закономірно, що в нових історичних обставинах Еврипіда цікавила передусім сфера його особистого, а не суспільного життя. Відповідно до такого зміщення кута зору обов’язкове для трагедії зіткнення людини із супротивними силами Еврипід переносить у площину людської душі, зображаючи конфлікт людини із самою собою. Вчинки (а як наслідок – нещастя та страждання) у героїв зазвичай випливають з їхніх характерів. Таким чином, порівняно із своїми попередниками, Еврипід більшою мірою концентрує увагу на зображенні внутрішнього світу героя. Драматург створює цілу вервечку різноманітних характерів, змальовуючи різні душевні пориви, суперечливі стани, відкриваючи їхню закономірність та неминучість трагічного розв’язку. Глядач присутній при найтонших душевних переживаннях героїв і відкриває для себе складність людської природи. Акцент на зображенні психології персонажів приводить до другорядності драматичної інтриги. Еврипід вже не приділяє стільки уваги побудові дії, як, скажімо, Софокл, хоча драматичні конфлікти у його п’єсах гострі та напружені. Звернемо, приміром, увагу на початки та кінцівки його драм. Нерідко у пролозі Еврипід не лише дає зав’язку трагедії, а й розповідає наперед її головний зміст, аби в підсумку переключити увагу глядача з інтриги на її психологічний розвиток. Прикметні також фінали еврипідівських драм. Він нехтує природним розвитком і завершеністю дії і тому у фіналі часто пропонує раптовий, зовнішній, штучний розв’язок, зазвичай пов’язаний із втручанням божества, яке з’являється на спеціальній театральній машині (“еоремі”). Тому невипадково надалі подібний прийом завершення дії стали іменувати “deus ex mashina” (“бог з машини”).
Найвідоміша трагедія Еврипіда – “Медея” (431 p. до н. е.). На перший погляд видається, що драма, як і належало за традицією, написана на міфологічний сюжет. Однак примітно, що драматург вибирає той фрагмент міфу, коли героїчне минуле героїв позаду, і зображає приватну, родинну драму. Перед нами горе самотньої, покинутої жінки. Еврипід одним з перших звернувся до зображення любовного конфлікту в драмі й зробив любовну пристрасть рушійним мотивом подій. В “Антігоні” Софокла був створений яскравий жіночий характер і була присутня тема кохання (лінія Антігони та Гемона), одначе як другорядна й несамодостатня, підпорядкована вибору громадянської позиції героїв. Натомість для Медеї її пристрасть – основа життя. У жертву своїй пристрасті вона принесла близьких, батьківщину, добре ім’я, однак після багатьох років спільного життя Ясон віроломно знехтував нею задля ницого розрахунку:
Тож чоловік мій, що усім для мене був,
Найпослідущим виявивсь мерзотником!
(Рядки 228-229, тут і далі пер. Бориса Тена)
Героїня не вважає свій талан винятковим, вона висловлює гіркі роздуми про підлеглу, залежну долю жінки, її беззахисність та безправність:
З усіх істот, хто розум має й дихає,
Лиш ми, жінки, на світі найнещасніші!
По-перше, мужа ми собі купуємо
За добрі гроші, і до зла ще гірше зло –
Над тілом власним маємо господаря.
Тож муж, якому вдома вже немиле все,
На стороні десь серцем утішається,
До приятеля вдавшись чи товариша,
А ти на одного все – хоч-не-хоч – дивись.
(244-247)
Одначе сама Медея відповідно до природи та цілісності свого характеру не здатна миритися з приниженням. З тією ж силою, що любила, починає вона ненавидіти Ясона та шукати способу відімстити йому. На ідею дітовбивства її остаточно наштовхує зустріч із бездітним афінським царем Егеєм. Під час розмови з ним вона зрозуміла, як страждає бездітний чоловік, і вирішує відібрати в Ясона найдорожче. Але цей удар водночас спрямований і проти неї самої, тому не відразу й зі страшною мукою зважується Медея на цей крок. Декілька разів змінює героїня свій намір, суперечливі почуття борються у ній, і все-таки поступово страшний намір визріває в ній (рядки 1020-1080).
До Еврипіда переважала версія, згідно з якою дітей вбивали розгнівані корінфяни, дізнавшись про смерть свого царя та молодої царівни. Еврипід дозволив здійснити це самій героїні, переконливо показавши, що, яким би страшним не був цей вчинок, Медея, котра є натурою гордою, могутньою, не здатною прощати образи, могла зважитись на нього. Глядач не може прийняти і вибачити Медеї її вчинок, але розуміє, ким і як вона була доведена до злочину. Розходження з традиційними міфологічними версіями часто зустрічаються в трагедіях Еврипіда. За цим відчутна певна тенденція: для Еврипіда міф – не священна історія народу, а матеріал для творчості. По суті справи, Еврипіда обмежують рамки міфу: новий соціально-побутовий зміст його трагедій заходить у суперечність зі старою міфологічною формою. Мабуть, Еврипіду потрібно було б відмовитися від міфу, але це було б занадто сміливим і рішучим порушенням традиції, однак він, безумовно, наблизив руйнування міфологічної основи трагедії.
Штучне становище займає в трагедіях Еврипіда також і хор. Згідно з традицією хорові партії збережені, але хор не введений в дію органічно. Так, наприклад, він присутній при таких вчинках і словах персонажів, які прийнято приховувати від сторонніх: Медея розповідає хору про свій намір вбити дітей; хор, що її слухає, вражений і каже про те, що слід втрутитися, перешкодити її наміру, однак, природно, нічого не робить, інакше не було б і трагедії. Ліричний елемент трагедії, виражений в піснях хору, втрачає в Еврипіда колишнє значення, і на перший план висувається драматична гра персонажів, їхні дії та вчинки. Показово, що відповідно до цього Еврипід переносить ліричну частину на дійових осіб: він вводить так звані монодії, арії дійових осіб, які супроводжувались також виразною пластикою і створювали високий художній ефект.
Велике значення в трагедіях Еврипіда мають монологи та діалоги. Нерідко це діалог-суперечка, діалог-двобій. Е. любить словесні змагання героїв у промовах, що виявляють їхню сутність. Мова Еврипіда наближена до розмовної і краще пристосована до живих діалогів. Найбільш яскраві монологи зустрічаються, знову ж таки, в “Медеї”. У деяких із монологів Еврипід викриває хибну аргументацію софістів-спритників (рядки 522-576). Численні відгуки Еврипіда на сучасні філософські течії створили йому репутацію “філософа на сцені”.
Прикметним є також зображення богів у трагедіях Еврипіда. Відчувається скептицизм щодо них, успадкований від софістів. Так, герой трагедії “Беллерофонт” приймає рішення переконатися, чи існують боги, і з цією метою злетіти на небо. Сумніви ж його пов’язані з характером життя на землі: надміром насильства та неправди. Однак чимало дій богів Еврипід також зображує як такі, що суперечать моралі. Так, Афродіта губить Іпполіта й Федру з почуття дрібної особистої злоби, а Артеміда не рятує свого улюбленця, а лише втішає його перед смертю (трагедія “Іпполіт”), Гера насилає на Геракла безумство і робить його вбивцею власної родини (“Геракл”).
Вплив софістичної філософії на творчість Еврипіда проявився також у ставленні поета до рабства. У багатьох своїх трагедіях він вивів на сцену раба, що було новацією (“Єлена”, “Тон”, “Гекуба”, “Троянки”). У низці трагедій Еврипід розвиває думку про те, що рабство є несправедливістю та насильством (“Гекуба”, “Троянки”), що воно суперечить справжній природі людей і найчастіше є наслідком злигоднів життя. Е. показує, що рабство принижує та розбещує людину, розвиває її погані нахили.
Можна сказати, що у творчості Еврипіда намітилися два шляхи для наступного розвитку драми:
1. Від трагедій “Медея”, “Іпполіт” та ін. – до патетичної, пафосної трагедії, трагедії великих і сильних, іноді патологічних пристрастей. Найяскравішими виразниками цієї лінії стануть згодом Сенека, Ж. Расін та ін.
2. Від трагедій “Іон”, “Єлена” та ін., де вперше зустрічаються мотиви втраченої та знайденої дитини тощо, – до “побутової” драми, п’єси з побутовим сюжетом, буденними персонажами. Через “побутову” комедію Менандра цей шлях веде до Плавта, а через нього до Ж. Б. Мольєра і далі.
Творчість Еврипіда мала велике значення для наступного розвитку світової драми: сюжети, образи, мистецтво монологу та діалогу, своєрідність композиції тощо збагатили світову драму в процесі її розвитку.
В Україні перше знайомство з Еврипідом, із сюжетами його драм пов’язується з візантійським хроністом Іранном Малалою (VI ст.), твори котрого перекладали і поширювали по Київській Русі ще з XII ст. Виняткову роль відіграли тут популярні збірки афоризмів на кшталт “Пчоли” (XIII ст.), до яких радо зверталися письменники різних епох, у тому числі й Г. Сковорода. Не пригас інтерес до Еврипіда і в нові часи. І. Франко особливо високо цінував трагедію “Медея”, назвавши її геніальним твором (ст. “Макбет”). Драматичну сцену “Іфігенія в Тавриді” написала Леся Українка. Одноактну оперу за цією драмою скомпонував К. Стеценко. Окремі трагедії (передусім “Медею” та “Гіпполіта”), а також уривки інших творів Еврипіда переклав українською мовою І. Франко, Т. Франко (в рукописі лежать його переклади “Медеї” та “Гіпполіта”), Борис Тен, А. Білецький, О. Роздольський, Ф. Самоненко, А. Содомора.
M. Нікола
(2 votes, average: 4.00 out of 5)