Еволюція Квазімодо: від раба до особистості
Твір за романом В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”. Першу після Великодня неділю католики називають “Квазімодо”, що у пекладі з латини означає “ніби”, “майже”. Саме цього дня після обідні в Соборі Паризької Богоматері на дерев’яному настилі на лівому боці паперті, куди зазвичай клали підкидьків, було знайдено живу істоту, яку важко було назвати димніше. Незвичний підкидьок був такий потворний, що його хотіли спалити на вогнищі або втопити. Проте Клод Фролло, молодий священик, який на той час приходив повз галасливу
Квазімодо весь свій час перебував у соборі, майже не виходячи з нього, і цілковито став його складовою частино. Він вороже ставився до людей, бо люди не прощали його потворності. Розмовляв він тільки зі статуями собору, які
У дні свят Квазімодо міг вигравати на дзвонах, як ніхто інший. “Він… обливався гарячим потом, бігав туди й сюди, тремтів разом з дзвоном від голови й до п’ят”. Квазімодо купався у звуках дзвонів, “немов птах у променях сонця”.
Лише одну людину на світі Квазімодо любив більше за собор. Це був архідиякон Клод Фролло. Квазімодо був до безмежності вдячний йому за те, що він втішав його, виростив. Ще з дитячих років звик Квазімодо знаходити порятунку біля Фролло, коли його переслідували собаки й діти. Ніщо у світі не могло зрівнятися з владою архідиякона над дзвонарем і прихильністю дзвонаря до архідиякона. За самим лише знаком Клода, з самого лише бажання дати йому задоволення, Квазімодо ладен був кинутися вниз головою з найвищої башти. “Квазімодо любив архідиякона так сильно, як ні собака, ні кінь, ні слон ніколи не любили свого господаря”.
До зустрічі з Есмеральдою Квазімодо не відчував ніякої потреби у спілкуванні і людьми. Фролло заміняв йому всіх людей, а весь світ – собор. З появою Есмеральди в житті дзвонаря його світ перевернувся, душа його розквітла. Виявилося, що Квазімодо був здатен на щире, жертовне кохання, яке спонукає його сміливі вчинки. Він врятував від шибениці вуличну танцівницю, вихопивши з рук катів, а потім сховав її у соборі, де вона була недоторканою. Десятитисячний натовп, що зібрався на площі подивитися на страту циганки, серед якої не було жодної людини, яка б з прихильністю ставилася раніше до Квазімоди, зустрів цей подвиг потворного дзвонаря бурхливими оплесками і вигуками:
Слава!” Звідки у цій душі, сповненій злоби й ненависті до людей, взялося милосердя і ніжність?! “Хвилинами він не насмілювався торкнутися до неї( Есмеральди) навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей, як свою власність, як свій скарб, наче мати свою дитину…
Жінки сміялися й плакали, натовп тупотів ногами від захвату, бо в цю хвилину Квазімодо і справді був по-своєму прекрасним. Він, цей сирота, цей підкидьок, був чудовим, він відчував себе величним і сильним, він дивився просто в обличчя цьому суспільству, яке його вигнало і в справи якого він так владно втрутився”.
Перенісши Есмеральду до собору, Квазімодо ніжно і зворушливо турбується про дівчину: віддав їй свою власну постіль, щодня приносив їжу, оберігав її спокій вночі, лежачи на голому камені поперек дверей. Але все ж таки у нього викрали його кохану.
Зрозумівши, що у смерті Есмеральди винен його кумир, Квазімодо, який раніше готовий був кинутися з башти заради Фролло, штовхнув архідиякона з балюстради собору у безодню. Так він помстився своєму панові за смерть і муки коханої.
Бунт Квазімодо спочатку проти недосконалого людського правосуддя, а згодом і проти свого пана, який вчинив підлість. Щире, самовіддане кохання свідчить про те, що в спотвореній ненавистю й злобою душі раба розкрилася горда і велична, сильна особистість.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)