Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина третя – У морі

Ернест Хемінгуей
Острови в океані
Частина третя – У морі
I
Попереду був довгий білий берег, а ген за ним кокосові пальми. Вхід до бухти перетинав риф, і дужий східний вітер розбивав об нього хвилі, так що добре видно було, де відкривається вузький прохід. Берег був безлюдний, а пісок на ньому такий білий, що аж очі сліпило.
Чоловік на містку пильно вдивлявся в берег. Там мали стояти хатини, але їх чомусь не було видно; не бачив він і шхун на якорі в лагуні.
– Ти ж бував тут раніш, – мовив він до свого помічника.
– Еге.

– Хіба там не було хатин?
– Були, та осьде й на карті позначено селище,
– Ну, а тепер ні біса там немає, – сказав командир. – А під отими манграми шхун не видно?
– Нічого я там не бачу.
– Тоді зайдемо в бухту й станемо на якір, – сказав командир. – Цей прохід я знаю. Він разів у вісім глибший, ніж здається.
Він подивився вниз на зелену воду й побачив на дні велику тінь свого судна.
– Добрий грунт для якоря отам, на схід від того місця, де було селище, – мовив помічник.
– Я знаю. Іди до якоря з правого борту й будь напоготові. Отам ми й станемо. Вітер дме день і ніч, так що москітів боятись нічого.
– Так, сер,
Вони кинули якір, і катер, що за своїми розмірами міг вважатися судном хіба лише в думках його власника, став носом проти вітру в бухті за рифом, об який розбивалися зелені з білою піною хвилі.
Чоловік на містку доглянув за тим, щоб катер стояв на якорі вільно, але міцно. Тоді знову подивився на берег і заглушив мотори. Він і далі дивився й ніяк не міг зміркувати, що там сталося.
– Візьми трьох чоловік – і погляньте, в чому річ, – сказав він. – А я тим часом трохи приляжу. Тільки не забувайте, що ви науковці.
Коли вони були науковцями, то зброї на видноті не тримали, а брали в руки мачете й надягали широченні солом’яні капелюхи, в яких ходять багамські ловці губок. Команда називала ці капелюхи sombreros cientificos. (Наукові капелюхи – ісп. ) Чим більший був капелюх, тим його вважали науковішим.
– Хтось поцупив мого наукового капелюха, – сказав кремезний баск з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі. – Дайте-но мені для науки кілька гранат.
– Візьми мого наукового, – обізвався ще один баск. – Він удвічі науковіший за твій.
– Оце таки науковий, – мовив перший. – Я в ньому справжній Ейнштейн. Томасе, зразки нам брати?
– Ні, – відказав командир. – Антоніо знає, що треба робити. А ви добре пильнуйте своїми науковими очиськами.
– Я пошукаю води.
– Вода за тим місцем, де було селище, – сказав командир. – Подивіться, чи добра. Не завадило б зробити запас.
– Аш-два-о, – мовив кремезний баск. – Оце і вся наука. Гей ти, бездарний науковцю, викрадачу капелюхів! Дай нам чотири п’ятигалонових бутлі, щоб не дурно їздити.
Другий баск поставив у шлюпку чотири великих обплетених бутлі.
Командир чув, як вони перемовляються між собою:
– Не тицяй мене в спину своїм бісовим науковим веслом.
– Це я тільки в ім’я науки.
– Розтуди твою науку та її брата.
– Наука – то сестриця.
– Еге ж, її звуть Пеніциліна. .
Командир дивився, як вони веслують до сліпучо-білого берега. Я мав би й сам поїхати, подумав він. Але ж я цілу ніч був на ногах, дванадцять годин не відходив од штурвала. Антоніо вміє оцінити обстановку не гірше за мене. Та цікаво все-таки, що ж там у біса сталося.
Він поглянув на риф, на берег, на прозору воду, що обтікала катер і бралася бурунчиками з підвітряного борту. Тоді заплющив очі, повернувся на бік і заснув.
Прокинувся він, коли шлюпка підійшла до борту, і, побачивши обличчя товаришів, зрозумів, що справи погані. Його помічник геть спітнів, як завжди за лихих пригод чи прикрих новин. Він був сухорлявої будови і просто так не пітнів.
– Хтось попалив хатини, – сказав він. – Хтось хотів позбутися свідків, і в попелі лежать трупи. Звідси не чути духу, бо вітер дме в той бік.
– Скільки трупів?
– Ми налічили дев’ять. А може, є й ще.
– Чоловіки чи жінки?
– І ті, й ті.
– Сліди якісь є?
– Ніяких. Відтоді пройшов дощ. Справжня злива. Пісок і досі поцяткований.
Кремезний баск, якого звали Ара, сказав:
– Вони вже з тиждень там лежать. Птахи їх ще не чіпали, а піщані краби вже ласують.
– Звідки ти знаєш, що тиждень?
– Точно ніхто не визначить, – відказав Ара. – Але мертві вони не менш як тиждень. Коли судити з краб’ячих слідів, дощ був днів зо три тому.
– А як вода?
– На вигляд добра.
– Ви привезли?
– Так.
– Не бачу причини, чого б вони мали отруїти воду, – сказав Ара. – Пахла вона добре, отож я покуштував і набрав.
– Даремно ти куштував.
– Пахла вона добре, то чого б мені боятися.
– Хто вбив людей?
– Ніхто цього не знає.
– А ви не пробували з’ясувати?
– Ні. Ми повернулися сказати тобі. Ти ж у нас командир.
– Гаразд, – мовив Томас Хадсон.
Він спустився вниз і пристебнув до пояса револьвер. З другого боку па поясі в нього був ніж у піхвах, і пояс задерся, переважений револьвером, що всією вагою ліг на стегно. У камбузі пін спинився, взяв ложку й поклав до кишені.
– Аро, ви з Генрі підете зі мною на берег. Віллі, ти залишишся в шлюпці й тим часом спробуєш назбирати скойок. Пітере нехай спить. – Своєму помічникові він сказав: – Перевір, будь ласка, мотори й усі баки з пальним.
Вода над білим піщаним дном була прозора й напрочуд гарна, і він бачив кожне пасмочко й кожну зморшку на піску. Коли шлюпка сіла на мілину й вони пішли до берега по воді, він відчув, як навколо його ніг крутиться якась риб’яча дрібнота, і, поглянувши вниз, побачив, що то крихітні помпано. А може, тільки схожі на помпано, подумав він. Одначе на вигляд точнісінько такі самі й дуже приязні.
– Генрі, – сказав він, коли вони вийшли на берег, – ти піди навітряною стороною аж до отих мангрів. Пильнуй слідів чи ще чогось такою. Зустрінемося тут. А ти, Аро, йди в протилежний бік і роби те саме.
Йому не треба було питати, де лежать трупи. Він побачив сліди, що вели до них, і почув торохкотіння крабів у сухих чагарях. Обернувшись, він подивився на своє судно, на піняву смугу прибою і на Віллі, що сидів на кормі шлюпки й дивився через борт у глибинний окуляр, виглядаючи на дні скойок.
Коли вже я мушу це зробити, то нема чого зволікати, подумав він. Але день сьогодні аж ніяк не призначений для такого. Дивна річ: тут, де не треба, пройшов такий дощ, а в нас анічогісінько. Ось уже відколи ми бачимо, як то з того, то з того боку йдуть дощі, а на нас так і не впало ані краплі.
Вітер бурхав щосили; він бурхав отак і вдень і вночі уже восьмий тиждень. Тепер він наче став невіддільний від Томаса Хадсона і більш не дратував його. Навпаки – зміцнював, додавав снаги, і він волів би, щоб цей вітер ніколи не вщухав.
Завжди ми чекаємо чогось, що так і не настає, подумав він. Але за такого сталого вітру чекати легше, ніж за тихої погоди чи за примхливих і лихих штормів. А вода завжди десь знайдеться. Тож нехай собі стоїть суша. На воду ми розживемося. Вона є на всіх тутешніх острівцях, треба тільки вміти знайти її.
Ну ж бо, звелів він собі подумки, йди і кінчай з цим.
Кінчити з цим допоміг йому вітер. Поки він сидів навпочіпки під обгорілими кущами дикого винограду й пересипав із жмені в жменю пісок, вітер односив геть дух того, що було просто перед ним. У піску він не знайшов нічого, і це його дуже спантеличило, та перш ніж узятися до іншого, він так само обшукав пісок з підвітряного боку спалених хатин. Сподівався знайти те, чого шукав, у найпростіший спосіб. Але й там нічого не знайшов.
Тоді він присів спиною до вітру і, раз по раз обертаючись, щоб хапнути повітря, і знов затримуючи віддих, почав тицяти ножем в обвуглену розгрузлу масу, яку поїдали краби. Раптом натрапив на щось тверде біля кістки й виколупав ту річ ложкою. Він поклав її разом з ложкою на пісок, а сам знов заходився орудувати ножем і видобув з тієї купи гнилля ще три такі самі. Потім обернувся проти вітру й вичистив об пісок ніж і ложку. Знайдені чотири кулі він узяв у жменю разом з піском, на якому вони лежали, і, несучи в лівій руці ніж та ложку, рушив назад крізь чагарі.
Великий піщаний краб, непристойно білий проти сонця, позадкував перед ним і підніс догори свої клешні.
– Ти ще тільки туди, хлопче? – мовив до нього Томас Хадсон. – А я вже звідти.
Краб не відступав і стояв перед ним, погрозливо розчепіривши задерті клешні.
– А ти величенький, нічого не скажеш, – промовив Томас Хадсон. Він повільно застромив ніж у піхви й поклав до кишені ложку. Тоді пересипав у ліву руку пісок з чотирма кулями, а праву ретельно витер об шорти. Нарешті, витяг з кобури свій потемнілий від поту, добре змащений “Магнум-357″. – Для тебе ще не все втрачено, – сказав він крабові. – Ніхто тобі не дорікає. Ти маєш свою втіху і робиш своє діло.
Краб не зрушив з місця й не опустив клешнів. То був справді великий краб, майже з фут завширшки, і Томас Хадсон вистрелив йому межи очі, і краб розлетівся на шматки.