Епос і лірика графа А. К. Толстого

Займаючи безперечне місце в історії російської літератури, поезія графа А. К. Толстого має не один лише історичний інтерес. Вона продовжує доставляти эстетическое насолоду безлічі читачів і особливо задовольняє тих, до кого звертався Гораций у свої кращі хвилини. Але й більше стругаючи критика визнає за віршами Толстого істинно поетичне значення. “Під враженням удалих добутків поета,- пише про нього Н. Н. Страхів,- добутків, у яких так повно висловилася його душа, ми починаємо ясніше розуміти його менш удалі вірші, знаходимо в них теперішню

поезію. Книга начебто вся опромінюється світлом, що виходить із декількох, більше яскравих крапок; ми переконуємося нарешті, що маємо справу з дійсним поетом і починаємо співчувати йому в кожному його щиросердечному русі” .

Як перша в нас монографія про поезію Толстого, книга м. Соколова заслуговує на увагу. Але розібратися в цьому добутку справа не легеня. У книзі немає ні передмови, ні змісту, ні поділу самого тексту на глави, ні взагалі якого б те не було розчленовування. Починається вона дуже здалеку або, краще сказати, свисока, саме виреченням Сенеки: “якщо хочеш підкорити собі всі, сам підкори себе розуму”

3; нагадавши нам цю прописну істину, м. Соколов виражає свою скорботу про зникнення логіки з російської літератури. “Логіка,- говорить він,- зійшла зі сцени непомітно, сама собою, без боротьби й без тризни; якось раптом вона виявилася ненужною й була здана в архів для випадкових довідок історика й археолога”. Якщо м. Соколов справді впевнений, що логіка здана в архів, то незрозуміло, якими ж засобами думає він переконувати читачів у справедливості своїх думок. Імовірно, втім, це тільки фраза, з которою сам автор не з’єднує певного змісту. На наступній сторінці (4) він запевняє, що “так зване інтелігентне суспільство зовсім перестало цікавитися широкими узагальненнями й спробами дати відповідь на питання філософії”. Можна не вірити в блискучу майбутність російської філософії, але не можна заперечувати того факту, що саме останнім часом філософські питання збуджують у нас особливий інтерес і навіть давно відспівана й похована метафізика вертається до нового життя

Описавши в коротких, але неясних рисах розумовий стан нашого суспільства й пом’янувши недобрим словом періодичну пресу, автор переходить нарешті до поезії, але до поезії не Толстого, а м. Фофанова, над яким і знущається не без дотепності. Це справа, звичайно, дозволене, хоча вже занадто легеня. Але зовсім недозволено ставити на одну дошку з м. Фофановим графа А. А. Голенищева-Кутузова єдино на підставі його незрілої юнацької поеми “Гашиш”, що він сам визнав неудовлетворительною й виключив з останнього видання своїх віршів. У сучасній літературі автор поеми “Дід простив” і “Казок ночі”, безсумнівно, видається як теперішній поет, у віршах якого іноді виразно чується віяння пушкінського духу.

Г. Соколов строго гудить наших молодих поетів за вишуканість сюжетів у їхній поезії. “Переглянете,- говорить він,- збірники їхніх віршів, і ви побачите, що там багато, дуже багато Будди”. “Може бути,- запитує він далі,- це симптом багатої ерудиції? Може бути, наші поети засвоїли собі всю мудрість священних Вед і в образі Будди відтворять той народ, що молився цьому богу? Якби справа була так, наші поети по справедливості заслужили б кращі лаври поезії. Усякий народ створює свій Олімп із кращих скарбів своєї думки й свого почуття. Тому відтворити для сучасної свідомості напівзабутого язичеського бога з усім теплом життя, з усіма відтінками місцевого колориту, з усіма етнографічними рисками культу – значить викликати до нового життя давно мертвий народ і давно пережиту епоху” (с. 12 і 13).

У всякому разі, менш тяжкий гріх наповнювати свої вірші Буддою, ніж у прозі називати його напівзабутим язичеським богом, якому поклонявся давно мертвий народ, що виразили свою мудрість у священних Ведах. Або, може бути, запитаємо ми у свою чергу, це симптом багатої ерудиції? Може бути, м. Соколов засвоїв собі новітні парадоксальні теорії Сенара й Керна про міфологічне значення засновника буддизму 5? Більш імовірно, на жаль, що наш автор, настільки строгий до інших, має про Будду настільки ж мрячне поняття, як і про Кант, якого він не тільки називає “основоположником німецького песимізму” (с. 17), що у відомому змісті припустимо, але ще затверджує, що кенигсбергский філософ “уболівав про те, що річ у собі непізнавана” (с. 19). Уже чи не вболівав він, до речі, і про те, що небуття позбавлене існування?

Наповнивши ще не один десяток сторінок сторонніми міркуваннями, м. Соколов підходить нарешті до прямого предмета своєї книги. “Джерело Творчості російської поезії,- говорить він,- висохнув давно, і ще раніше Фофанових і Мінських надихалися чужою красою граф А. Толстой, Фет і інші зірки пушкінської плеяди… Говорити про сучасних поетів, не стосуючись їхніх попередників, не можна. Ілюзії сучасної краси й мистецтва виникли давно; вони вже встигли придбати стійкість і визнання, перш ніж наші юні поети виступили на арену поетичної творчості. Ми починаємо аналіз цих ілюзій з розбору епосу й лірики графа А. К. Толстого, співака краси, поборника мистецтва для мистецтва” (с. 53, 54).

Головний гріх у поезії графа А. Толстого, на думку його критика, складається у відтворенні краси: цим вноситься далекий пластичний елемент у поезію. “Красиво тільки те, що можна бачити. Краса завжди конкретна або, по термінології мистецтва, пластична. У мистецтві краса передається тільки різцем або кистю”. Якщо так, те, виходить, краса не може бути присутнім у віршах Толстого; якщо ж вона там є, то, виходить, її можна передавати й крім різця й кисті, виходить, вона можлива й у поезії, і ще потрібно довести, що вона в ній становить щось недозволенне., м. Соколов разом з логікою й красою здав до архіву й свій підручник історії 6.

Думка про шкідливість краси в поезії є єдиний эстетический принцип і критерій нашого автора. Їм він і керується у своїй критиці віршів Толстого, оскільки ця критика не обмежується випадковими й нескладними зауваженнями. Досить популярна поема “Грішниця”, дійсно, не належить до числа кращих творів Толстого. Але в чому ж бачить її головний недолік м. Соколов? Якщо тільки я вірно зрозумів зміст його багатослівних міркуванні, він знаходить, що поет, захопившись прагненням до пластичності, представив лише образ Христа в його зовнішніх рисах, а також і звертання грішниці зобразив як раптове чудо, тоді як, на думку критика, потрібно було б для передачі внутрішніх мотивів драматичного положення зупинитися, з одного боку, на самім навчанні Христа (тобто викласти своїми словами й у віршах зміст четвероевангелия), а з іншого боку, описати психологічний процес, поступово приведший блудницю до звертання, тому що чудес для блудниць Христос будю би не робив. Таким чином, наш критик піддав своєму осуду саме ту сторону поеми, що бездоганна

При цьому його міркування невірні із всіх точок зору. По-перше, відповідно до християнської віри, сама особистість Рятівника була божественна й, отже, могла робити глибоку дію на душі одним своїм явищем, крім усяких слів і повчань. По-друге, факти раптових звертань за всіх часів і в різних религиях історично безсумнівні й психологічно зрозумілі. По-третє, нарешті, якби поет надійшов відповідно до бажання критика, те, звичайно, у його добутку не виявилося б краси, але не виявилося б також і поезії. Замість того щоб наполягати на відмінності поезії від живопису й скульптури, критикові варто було б з’ясувати розходження між поезією й іншими словесними добутками, що не мають поетичного характеру. Елемент пластичності й живопису зовсім не ворожий поезії, як чомусь уявив собі м. Соколов, а, навпроти, необхідний для неї: що їй дійсно вороже, так це елемент прозаїчності, відверненої рефлексії. Але саме цієї аксіоми наш критик і не розуміє або не приймає, і цим елементарним дефектом обумовлена вся його критика


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Епос і лірика графа А. К. Толстого

Categories: Нові твори

Links