“Енеїда” Котляревського – енциклопедія українського життя XVIII століття
“Енеїда” І. П. Котляревського – найвизначніша віха в становленні нової української літератури. Перша друкована книга, написана живою мовою, перша високохудожня національна поема, що своєю появою засвідчила початок нової доби у розвитку українського письменства, була покликана до життя самою дійсністю, породжена довготривалою національно-визвольною боротьбою українського народу, багатовіковим поступом його культури.
“Енеїду” сміливо можна назвати своєрідною енциклопедією українського побуту кінця XVIII – початку XIX
Письменник відходить від Вергілія, грунтує свій сюжет на національних явищах, показує цілий період життя, народний побут і вітчизняну історію, безпосередньо гетьманщину. Поема Котляревського чарує нас барвистим українським колоритом, безліччю ситуацій і образів, узятих із живої дійсності, історичного минулого. Дотепи сповнені народної мудрості, вони влучні, чисто “земні”, національні. Перед нами одна за одною проходять
Еней на піч забрався спати,
Зарився в просо, там і ліг;
А хто схотів, пішов до хати,
А хто в хлівець, а хто під стіг.
Величезне значення для письменника мали національні джерела, український фольклор, народні перекази, анекдоти, дотепи. Сам поет говорив про наполегливе шукання ним саме таких джерел: “Піду я до людей старих… І порошу їх розказати, що чули од дідів своїх; я, може, що-небудь прибавлю, переміню і що оставлю, – писну, як од старих чував…”
У своїй поемі Котляревський широко застосовує прийоми українського народного віршування, творчо використовує різдвяні та великодні вірші, інтермедії та інтерлюдії. Тут і багатющі скарби народної поезії пафос козацьких літописів, і традиції “мандрованих дяків”, і поетично-філософські настанови Г. Сковороди з його мужнім відстоюванням прав і гідності “чорного народу”, з його огидою до всіляких “трутнів і п’явок”.
В образах троянців, латинців, карфагенян, сицилійців, олімпійських богів поет розкрив живу українську сучасність, зобразив яскраві типи різних суспільних верств, реальні ситуації й колізії, дав соковиті картини української дійсності. Тут і паразитичне життя поміщицько-кріпосницьких верств з їхнім презирством до народу, з їх антилюдяністю й хижацтвом; тут і бюрократично-канцелярська зграя, й попівство – “хаптурний рід”, усі ці людські п’явки, кровожери. Перед нами проходять пани й підпанки, “що людям льготи не давали і ставили їх за скотів”; чиновники різних рангів, “які по правді не судили та тільки грошики лупили і одбирали хабарі”; проворні купчики, “що на аршинець на підборний поганий продавали крам”, ченці, попи в “золотих шапках”, з їхньою зажерливістю, лицемірством, прагненням до “плотських утіх”.
Усемогутні боги, оці “лучезарні”, “світлосяйні”, за Котляревським, так ж мерзенні, як і їхній “почет”. Боги “на сутяжників похожі і раді мордовать людей”. Котляревський пише: “Зевес моргнув, як кріль, усами – Олімп, мов листик затрусивсь…”, – тут відчувається сатиричне ставлення поета не лише до міфологічних небесних “можновладців”, а й до сучасного поетові земного “Олімпу”.
Небесні і земні “державці” намагаються “не звіра – людську кров пролити”. Вони сковують людей страхом. Але цей страх слід подолати; Еней, простий, із здоровим глуздом парубок, дійшовтаки до цього: “Олімпських (богів) шпетив на всю губу”.
Еней Котляревського, замість побожного схиляння, зухвало звертається до “всемогутніх”, навіть до “громовержця Зевеса”: Гей, ти, проклятий стариганю! На землю з неба не зиркнеш, Не чуєш, як тебе я ганю, Зевес! – ні усом не моргнеш.
В очах народу, “сонцедайні” богині – це зграя розпусниць, нікчем, “задрипаних” перекупок.
Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають із “недосяжного” Олімпу, дошкульним бичем сміху “детронізують” їх. Можновладці плямують “людський рід”, скрізь “у верхах” засіли вони: “всякі тут були кати”. Буває, правда, зауважує поет, що серед правителів, старшини трапляються порядні, “но тільки трохи сього дива, не квапляться на се вони”.
Як бачимо, крізь травестійно-бурлескний шар в “Енеїді” Котляревського виразно виступає живий реалістичний струмінь, неприхована правда життя. У поемі надзвичайно широко показано українські народні звичаї. Тут вечорниці і ворожіння, похорон і поминки, одяг чоловічий, жіночий і дівочий, страви й напої, танці й розваги, музика, пісні, живопис, імена людей, назви місцевостей тощо.
Отже, “Енеїда” є своєрідною енциклопедією етнографії українського життя XVIII століття.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)