ЕЛЛІНСЬКИЙ ТЕАТР
ЕЛЛІНСЬКИЙ ТЕАТР
З усього надбання еллінів трагедія найпіднесеніша і найсміливіша.
А. Боннар, французький дослідник
Театральні вистави в Елладі були пов’язані зі святами на честь “умираючого й воскресаючого” бога родючості та виноградарства Діоніса – Діонісіями. Ці свята складалися з двох протилежних за настроєм частин: похмурої і радісної. “Смерть/зникнення” бога пов’язували з настанням безплідної зими, а його “воскресіння/повернення” – із приходом родючої весни. Відповідно й театральні дійства
Слово трагедія (від грец. tragos – цап, ode пісня) буквально означає “цап’яча пісня”. Існує кілька версій його походження. Припускають, що спочатку слово “трагедія” означало пісні хору на Діонісіях. Він складався з почту Діоніса – сатирів, людей, одягнених у шкури цапів, з прив’язаними цап’ячими копитами та бородами. Через таку “цап’ячу” зовнішність їх іноді називали просто цапами, а їхні пісні – “трагедіями”
Друга частина Діонісій, навпаки, була нестримно веселою: бог родючості мав пересвідчитися, що люди нетерпляче чекали на його повернення, аби винагородити їх багатим урожаєм. Тому той, хто щойно лив гіркі сльози, раптом починав виявляти безмежну радість: танцювати, жартувати, співати пісень, але вже інших, жартівливо-веселих. Цей буйний натовп називався “комосом”, а його пісні – “комедіями” (букв, “піснями веселого натовпу”), звідси згодом комедія – драматичний твір із веселим, смішним або сатиричним сюжетом. А вже потім слово “комедія” набуло значення “кумедний випадок, що-небудь смішне”.
Найвідомішими в Елладі були Великі які святкувалися ранньою весною. Вистави йшли протягом чотирьох днів, по 8-9 годин щодня. Перші три дні змагались автори трагедій, на четвертий день – автори комедій. Постановки відбувалися просто неба, найчастіше там, де утворювався природний амфітеатр. В Афінах театр Діоніса знаходився на південно-східному схилі Акрополя й уміщував одночасно 17 тисяч осіб, які сиділи на спеціальних глядацьких місцях – театронос (звідси – театр). Через велетенські розміри театру, що нагадував стадіон, актори були змушені збільшувати свою статуру: носили довжелезний одяг, височенні головні убори, робили дуже високі зачіски, узували котурни – черевики на високих (до 20 см) підошвах, одягали великі маски з пристосуваннями (на кшталт мегафонів) для посилення звучання голосу. У таких “обладунках” було важко рухатися, про міміку, зміну виразу обличчя взагалі не йшлося. Тож особливого значення набували голос, жести й інтонація акторів.
Долі дійових осіб у трагедіях іноді набували несподіваного повороту, який називався перипетією. Так, перипетією було несподіване звільнення Зевсом Прометея, який тисячі років страждав прикутий до скелі. А перипетія, що призводила до кризового стану дії чи долі персонажа, називалася катастрофою. Так, катастрофою є той момент трагедії Софокла, коли виявилося, що Антігона вже мертва. Згодом цей прийом використав і В. Шекспір у трагедії “Гамлет” – це викриття короля Клавдія за допомогою гри мандрівних акторів, яка отримала назву “мишоловка”.
Вистава розпочиналася виходом хору на майданчик – орхестру (звідси – оркестр). Вступна частина трагедії називалася прологом (переднім словом). Далі спів хору чергувався з рухами, монологами й діалогами акторів, що називались епісодіями (звідси – епізод). Виголосивши свою чергову промову, актор ішов із майданчика, і хор, залишившися сам, виконував стасим (стояча пісня). Зазвичай у трагедії хор виступав з трьома стасимами, які симетрично поділялися на строфи й антистрофи. В афінському театрі Діоніса в центрі орхестри стояв бюст Діоніса. Пісня хору під час руху навколо нього з правого боку орхестри до лівого називалася строфою (грец. strophe – коловорот, кружіння); а під час зворотного руху – антистрофою. Між виходами на орхестру актори переодягалися чи міняли маски в спеціальному приміщенні – скене (звідси – сцена). Скене згодом почали використовувати і як театральну декорацію – на ній малювали, наприклад, колони храму або дерева – те, що відповідало змісту трагедії. Тож сучасний театр завдячує еллінам не лише термінами, а й технікою та реквізитом.
Трагедія досягла розквіту в Афінах у V ст. до н. е. тоді вона вважалася найвищим серед літературних жанрів. На цей період припадає творчість трьох великих трагіків: Есхіла, Софокла, Евріпіда, а також комедіографа Арістофана. Уже сам перелік цих славних імен є свідченням того, що вони творили в золоту добу – період найвищого розквіту еллінської літератури.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)