Еллері Квін Світильник Божий

Еллері Квін
Світильник Божий
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Якби ця повість починалася словами: “Колись давно в будинку, що губився серед лісових хащів і був відомий як Чорний дім, доживав віку, поховавши двох дружин, старий і хворий самітник на прізвище Мейх’ю…”
Якби повість починалася так, то вона нікого не зачепила б за душу як щось незвичайне. Старі люди частенько живуть самітниками у власних будинках, і в їхніх хворих головах, буває, народжуються найнеймовірніші речі.
Хай у побуті містер Квін і не дуже охайний чоловік – краватки

й черевики в нього, буває, безладно розкидані по спальні,- зате голова його працює бездоганно й чітко, мов добре змащений механізм. А тому якщо й існувала колись таємниця небіжчика Сільвестра Мейх’ю, його покійних дружин чи отого похмурого будинку, то вона, будьте певні, заволодіє думками Квіна, бентежитиме чоловіка, аж поки він розгадає її і розкладе все по поличках. Це раціоналізм. Ніяка нечиста сила не ошукає гаку людину. Містер Квін твердо стоїть обома ногами на благословенній землі, а двічі по два в нього й на цей раз, як завжди, чотири.
Хоч Макбет і запевняв, нібито камені самі пересувались, а дерева розмовляли, але – тьху! – то лише літературні вигадки. Щоб таке трапилося в наш час, із його комінтернами, війнами та перемир’ями, атрибутами влади й випробуваннями ракет? Нісенітниця! Містер Квін сказав би, що в цьому божевільному й жорстокому світі, де ми живемо, навіть чудеса стали якісь не такі. їх, власне, взагалі не буває, якщо не вважати чудесами наслідки людського тупоумства чи надмірної жадоби. Це знає кожен, хто має хоч крихту розуму.
Звичайно, заявив би містер Квін, у нетрях Африки й на відсталому Сході ще трапляються йоги, факіри, шамани та інші шахраї, але той, хто має голову на в’язах, не звертає на їхні кривляння ніякої уваги. Світ – розумний, і все, що в ньому відбувається, мусить мати розумне пояснення. Навряд чи хтось, бувши при здоровому глузді, повірив, наприклад, що звичайна, із плоті й крові, людина раптом нахилиться, візьметься руками за свої босі ноги й полетить. Або що чоловік, який помер сто тридцять сім років тому, відкине надгробок, вийде з могили, позіхне й заспіває якусь відому пісеньку. Або що камінь сам почне пересуватись, а дерево заговорить, хай навіть мовою Атлантиди чи якоюсь іншою. Або ж… А ви в таке повірите?
Історія з будинком Сільвестра Мейх’ю – дивна історія. Коли сталося те, що сталось, у великих умів захитався грунт під ногами, а нетривкі переконання мало не розвіялися на порох. І ще до того, як ця незбагненна, неймовірна історія закінчилась, у неї втрутився бог. Так, бог втрутився в історію з будинком Сільвестра Мейх’ю, і саме тому вона стала найдивовижніїпою пригодою в житті такого запеклого агностика, як Еллері Квін.
Спочатку таємниці родини Мейх’ю не здавалися такими незвичайними, їх узагалі вважали таємницями лише тому, що в них важко було зрозуміти якісь дрібниці. Вони хвилювали уяву, але нічого надприродного в собі не мали.
Того непогожого січневого ранку Еллері, зручно вмостившись біля затопленого каміна, роздумував: чи кинути виклик дошкульному вітру й піти слизькими тротуарами пошукати розваг на Центральній вулиці, чи посидіти в теплі та затишку? Коли це раптом пролунав телефонний дзвінок.
Дзвонив Торн. На саму згадку про Торна в уяві Еллері щоразу виникала постать високого, певного себе, вишукано вдягненого чоловіка з густим сивим волоссям, чистим, ніби мармуровим, обличчям і жвавими очима. Тому спочатку Квін дуже здивувався. Уривчастий голос Торна свідчив про те, що той надзвичайно схвильований. Еллері не пам’ятав випадку, щоб Торн колись так відверто виявляв властиві людині почуття.
– Що сталося? Щось із Енн? – запитав Еллері, маючи на увазі Торнову дружину.
– Ні, ні! – поквапно відповів Торн, важко дихаючи, так ніби дуже довго біг.
– Де це ви пропадали, чорт забирай?! Вчора я зустрів Енн, і вона сказала, що майже тиждень не має від вас звістки. Ваша дружина, безперечно, звикла, що ви завжди заклопотані своїми адвокатськими справами, але ж не з’являтися шість днів додому…
– Слухайте мене уважно й не перебивайте, Квіне! Мені потрібна ваша допомога. Ви можете бути через півгодини на П’ятдесят четвертому причалі? Це на Норт-Рівер.
– Звичайно, можу.
– Слава богу! – видихнув Торн. – Візьміть речі на кілька днів, Квіне, і револьвер! Револьвер неодмінно!
– Розумію,- промовив Еллері, нічого не розуміючи.
– Я зустрічаю “Коронію”. Судно прибуває сьогодні вранці. Зі мною Райнак. Лікар Райнак. Ви мій колега, запам’ятайте! Тримайтесь офіційно! Ні про що не розпитуйте – ні в нього, ні в мене! Самі теж уникайте будь-чиїх запитань! Зрозуміли?
– Не дуже. Все?
– Подзвоніть Енн, перекажіть від мене вітання і повідомте, що я буду через кілька днів! Скажіть, що ви зі мною і що в мене все гаразд! Попросіть, хай зателефонує до моєї контори й попередить Крофорда!
– Невже навіть ваш компаньйон не знає?..
Але Торн уже поклав трубку.
Еллері замислився. Дивно, дуже дивно. Торн – чудовий сім’янин і тямущий адвокат, має багату практику, хоч і веде буденні, нецікаві справи. Щоб Торн, такий обачний чоловік-і впіймався в якісь тенета?..
Перевівши подих, Еллері бадьорим голосом поговорив по телефону з місіс Торн, замовив у фірмі “Джуна” таксі, покидав у валізу дещо з одягу й зарядив свій поліційний револьвер калібру 0,38. Потім черкнув кілька слів батькові – інспектору Квіну, збіг сходами вниз, ускочив у прислане фірмою таксі й за півхвилини до призначеного часу був на П’ятдесят четвертому причалі.
З Торном сталося щось жахливе. Еллері збагнув це ще до того, як звернув увагу на огрядного чоловіка поруч з адвокатом. У своєму картатому пальті Торн нагадував лялечку, що передчасно померла у власному коконі. За ті кілька тижнів, що Еллері його не бачив, Торн дуже змарнів. Завжди гладенькі, рожеві щоки були давно не голені. Навіть одяг на ньому здавався стомленим і недоглянутим. Коли Торн, вітаючись, тиснув Еллері руку, в почервонілих адвокатових очах промайнув вираз полегкості. Знаючи, який Торн загалом незалежний і певний себе, Еллері зрозумів, що тепер той чимось дуже стурбований. Але адвокат лише скупо промовив:
– О, Квіне, привіт! Боюсь, доведеться чекати довше, ніж ми гадали. Познайомтеся, це – містер Герберт Райнак. Докторе, це – Еллері Квін.
– Добридень! – Еллері легенько потиснув велику лікареву руку, з якої той не зняв рукавички, й подумав: “Може, він лікар і знаменитий, одначе невихований”.
– Якась несподіванка, містере Торн? – озвався Райнак. Еллері ніколи не чув такого низького голосу. Він ішов з глибини грудей, немов відлуння грому. Водночас маленькі, з фіолетовим відтінком очі лікаря залишалися дуже холодні.
– Сподіваюся, приємна,- коротко кинув Торн.
Припалюючи сигарету, Еллері перехопив на собі схвальний погляд друга. Отже, він, Еллері, взяв правильний тон і тепер знає, як поводитись далі. Він відкинув сірника й, повернувшись до Торна, запитав:
– То де ж “Коронія”?
Райнак подивився на адвоката довгим, пильним поглядом.
– її затримала карантинна служба,- пояснив Торн. На борту тяжкохворий. Гадаю, це надовго – на кілька годин. Може, трохи посидимо в залі чекання?
Зала була переповнена, одначе їм пощастило знайти вільні місця. Еллері поставив валізу в ногах і сів так, щоб бачити обличчя обох супутників. Приховане хвилювання друга, а ще більше невдоволення гладкого лікаря розворушили його цікавість.
-Еліс, мабуть, уже згорає від нетерпіння,-недбало промовив Торн, так ніби Еллері знав, хто вона, та Еліс. – Зі старим Сільвесгром ми знайомі, правда, недовго, та, наскільки я можу судити, нетерпіння – родинна риса Мейх’ю. Чи не так, докторе? І все ж добиратися з самої Англії, щоб потім тебе затримали на порозі… Це жахливо.
“Виходить, вони зустрічають Еліс Мейх’ю, що прибуває з Англії. Старий розумник Торн!.. – Квін мало не засміявся вголос. – А Сільвестр, певно,- старший Мейх’ю і доводиться Еліс якимось родичем”.
Райнак затримав погляд своїх маленьких очей на валізі Еллері.
– Кудись їдете, містере Квін?
“Виходить, Райнак не знає, що я їду з ними”,- промайнуло в Еллері.
Торн зашарудів у своєму коконі.
– Квін їде зі мною, містере Райнак. – У ламкому Терновому голосі почулися ворожі нотки.
– Он як?-лагідним басом проказав товстун, сховавши очі за півмісяцями повік.
– Мабуть, треба було вас попередити, – сухо промовив Торн. – Квін – мій колега. Ця справа зацікавила його.
– Справа? – перепитав товстун.
– З юридичного погляду, так. Я не зважився відмовити Квіну в задоволенні допомогти мені, сказати б, захистити інтереси Еліс Мейх’ю. Гадаю, ви не заперечуватимете?
Тепер Еллері остаточно переконався в тому, що йдеться про якусь ризиковану гру. І ставка в ній велика, тому Тори вирішив будь-що домогтися перемоги, силою чи хитрістю.
Райнак опустив набряклі повіки й склав руки на животі.
– Звичайно, ні,- відповів він, приязно всміхнувшись. Буду тільки радий вашому товариству, містере Квін.