Елегійність віршів Олега Чухонцева

Елегійність Олега Чухонцева (рід. 1938), навпроти, позбавлена який би те не було холодності, оскільки пофарбовано в есхатологические й трагедійні тони. Він явно з’єднує культурологічну конкретність неоакмеизма із традиціями росіян “скорбников” – Лермонтова, Баратинського, Случевского, Сологуба, Блоку, Ходасевича. Із властиво акмеїстичної спадщини найбільш близькими йому виявляються И. Анненский і почасти Вл. Нарбут. Мотиви порожнечі, занедбаності в буття, хаосу історії й сучасності, смерті як “речовини існування” звучать у

лірику Чухонцева з рідкою сталістю:

“Я вражений – який розбрід, / а користі немає – які толки (…) а раптом все суще навколо / предмет безглуздої помилки?” (1965)19; “…і така навколо порожнеча, / що хоч лементом кричи в мирозданье” (1965); “Немає вибору. / ПРО, як душа самотня” (1967); “Століття відбилося від рук” (1968); “яке б не було життя, – / єдиний коридор, одна дорога: / до врат Дахау, до престолу Бога, / до вернісажу. Кожному своє!” (1969); “- Затишку немає? Спокою немає? – А якщо – життя ні” (1971); “але в глибині провалів, / в очницях, де набрякли небеса, / я бачу тільки два білки кривавих

/ і сторчма в них подъятие уласа” (1975); “…запланований хаос / був те, чим всі навколо живуть, / був життям всіх, а вуж вона-те / воістину як Страшний суд / катувала, тому що й розплата / несправедлива…” (1980); “Всі деятельней панорама ударних будівництв сатани” (1985). Цей похмурий погляд укорінений в історичній пам’яті, вона в Чухонцева зрівнює минуле й сьогодення. Ті самі мотиви вирожденья, зупиненого або спрямованого назад у доисторию, до ящерів, часу, поєднують у Чухонцева його історичні балади й монументальні фрески, що запам’ятали жах сучасної йому історії, ” невлаштуй комунальної епохи”. Якщо Кушнер пропонував читачеві пройтися уздовж Мийки, освяченої ім’ям Пушкіна, то Чухонцев запрошує на прогулянку по Бутирському валу, і тюремні асоціації, що оточують цей пейзаж, переносять акцент на архетипическую для російської культури трагедію несвободи поета:

Підемо по Бутирп. ому валу й уліво згорнемо

По вулиці головної підемо до Тверского бульвару,

Де зіркий мовчить, міркуючи про століття своєму,

Невільник чавунний під покровом вільного дарунка.

Для Чухонцева цілком органічні метафори, що з’єднують пам’ять про історичні трагедії із самими безневинними деталями дня сьогоднішнього: “Були сутінки довгі, як були довгі / списки вибулих при Іоанні Четвертому” (“Superego”, 1967) або: “И сніг опричний / заметає з головою / тупик цегельний, / провулок Кутовий” (” Балада про реставратора”, 1967) – показово, що ці цитати взяті з віршів, сюжетно не співвіднесених зі століттям Івана Грозного. “В, татарська Русь, самодурство й барство (…) Час темно й несповідимий: чи рано – однаково,

Чипізно – усе єдино”, – це з вірша 1967 року. А через рік Чухонцев напише вірш “Репетиція параду” (“за кілька місяців до події предсказавшее уведення в Прагу 1968 року радянських танків”, як відзначає И. Роднянская20), у якому танк “як ящір ступав”, і над ходом витали примари “азіатської нашої волі”, Страшного суду, Страху й Сорому (саме так – із заголовних букв!). Виникаючий образ тут простирається через всю російську історію, офарблюючи всю її (а не тільки радянський період) у диявольські фарби:

Від сарматських часів на один полігон

Гримотять колеса на марші. ека диявольська праця – усі йдуть і йдуть

І проходять усе далі й далі. От і рокіт пропав в опівнічний провал

Тиша над Кремлівською стіною

Саме на цьому тлі, розуміючи радянську “катастройку” як апофеоз російської історичної традиції, Чухонцев будує свій образ культури. У центрі його уваги виявляються “відщепенці”, ізгої, персонажі, свідомо або мимоволі випали зі свого часу: “дисиденти” Курбский і Чаадаєв, “питух і байбак” Дельвиг, “бешкетник” Барків, безумці Батюшков і Апухтин. И. Роднянская нагадала в процитованій статті, яку буру збурювання, “репресивну ідеологічну кампанію, що вилилася в негласну заборону на публікацію його [Чухонцева] віршів”21, викликало появу в пресі “Оповідання про Курбском” (1967, опубл. в 1968-м). Гнів охранителей (Г. Новицкий, А. Ланщиков, П. Вихідців, Вал. Сорокін, секретар ЦК ВЛКСМ С. Павлов) був зрозумілий: Чухонцев відверто зайняв “антипатріотичну” позицію, виправдавши й прославивши “зраду” Курбского як крайню, змушену, форму вираження волі.

Чим же як не зрадою, віддати за тиранство,

Якщо той, хто тебе на зраду прирік,

Государевим гнівом страчуючи державу,

Сам відступник, добро возводящий у порок?

При цьому ліричний герой вірша декларує своє споріднення зі зрадником: їх зближає загальна “чаша сліз і сорому”, безвихідне знання історичної долі (“немає спасенья від пагуб і катувань, усе гостріше туга, і бесславье й тьма”), а головне – “малий надлишок ображеної душі й хворого розуму”.

У вірші “Чаадаєв на Басманной” (1967) грань між ліричним “Я” і історичним персонажем ще більш розмита. Внутрішній монолог “державного безумця” позбавлений лапок, якого б те не було обрамлення й сприймається як монолог ліричного героя. Єдиним філософським грунтом виявляється “ідея роздвоєності буття”, тягар внутрішньої волі під гнітом зовнішньої неволі: “коли б знати, навіщо волею я так мимоволі дорожу, тоді як сам я – ні йотою – собі ж не належу”. Але фінальний вибір робиться на користь волі, оплаченою ізоляцією, неприналежністю до свого часу, повною й безповоротною самітністю:

Так, що я, не у своєму розумі?

Дивлюся в упор і злість бере:

Повзе, як фарш із м’ясорубки,

По тісній вулиці народ

Тягне своє долготерпенье

До інших якихось часів,

А в особах стільки озлобленья,

Що краще не зустрічатися нам.

Вірші ж про “безумців” – Апухтине (1975) і Батюшкове (1977) – ставлять “верхній” межа цій волі. З одного боку, безумці в Чухонцева гранично щасливі – вони звільнені від гіркого знання, вони повністю відокремили себе від болісної реальності, “від сваволі батьківщин і сліпоти часів”, їхнє місце перебування – небеса: “А ще говорять, що безумье чумно, / що темно йому у світі й тісно. / А воно не від миру цього – от воно – / однодумно, блаженно, небесно”; “Де ти, Батюшков, був, де все життя пропадав? – / У небесах, говорить, у небесах”. З іншого боку, Чухонцев жорстко зрівнює божевілля, а точніше, повне подолання реальності, повне замикання внутрішнього миру від всіх “зовнішніх подразників”, зі смертю, з небуттям: “И якою би дорогою до Останніх Вратам / не брели ми, як космос не важкий, / всі ми тут – а вони вже заживо там, / де ми тільки не будемо”.

Звідси вибір його ліричного героя: воля “відщепенця” (“де видимість панує, і правлять удаваності, / коштуєш як неліквід, але у вищій милості”), але за умови безперервного болючого контакту з хаотичними силами історії й повсякденності. Остання умова настільки істотно для Чухонцева, що воно оформилося у своєрідному анти-“Пам’ятнику”:

И вуж, звичайно, буду не ветлою, не метеликом, не свічкою на вітрі. – Землею?

– Не буду навіть і землею, але всім, чого тут немає. Я весь умру. – А дух?

– Не з букварем же до аналоя! Не метеликом, не свічкою, не ветлою –

Я весь умру. Я повторюю: весь. А божий дух?

– И Бог не там, а тут.

Як устояти на цій грані? Якою ціною оплачується цей вибір? І до яких результатів він приводить?

В одному з віршів Чухонцева є загадковий рядок: “Развоплощенность – це шлях волі” (“Колишнім маршрутом”, 1971). Виразною ілюстрацією до цієї тези може послужити інший вірш того ж року, що складає з одного рядка тексту: “Так багато загублено, що й не жаль нічого!” – і дев’яти рядків отточий. Тут “загублений” сам текст вірша, але задавши “ноту” першим рядком, поет тим самим змоделював принципове для нього сполучення волі (дарованої в цьому випадку читачеві) і втрати, развоплощенности. Зв’язок з реальністю в Чухонцева здійснюється через втрату: болісно переживаючи втрати, ліричний герой Чухонцева одночасно нарощує волю, невіддільну в його розумінні від самітності, і усвідомлює цінність втраченого в масштабі більшому, ніж масштаби повсякденності й навіть історії. Сам поет визначає цю волю так: “Але є й інша воля невічному вічним віддати…” Більше того, цінність до чого реальному в Чухонцева приходить тільки в момент, коли це “щось” не тільки перестає існувати, але й сприймається як втрачене назавжди. На цьому ефекті втрати, дарующем волю й возвращающем втраченому щиру цінність, побудовані багато творів Чухонцева: від поеми “Однофамілець” (1976, 1980), у якій людина піднімається до трагікомічного, але проте екзістенціально значимого бунту, ошелешений “почуттям власної пропажі”, до пронизливого двустишия:

…у сні я повз школу проходив,

І витримати не в силах розридався