Едуард Мартін Гейша

Едуард Мартін
Гейша
“Філея, двадцять п’ять років, розлучена, бездітна, очі блакитні, волосся світле, особливі прикмети: маленька родимка під лівим вухом”, – диктувала я свої дані в темний отвір у стіні й відповідала на запитання, висвічені на табло комп’ютера.
На табло засвітилося: “Народжена?”
Я завагалась, але в останню мить подолала бажання відповісти “так”; тутешня канцелярська братія жартів не любить…
– 27.05.2299, – мляво відповіла я, вдивляючись у темний отвір, де зникав мій голос.
Я знала,

слова закодовуються, і в цьому комп’ютері мій код приєднується до інших кодів, а дані, які я щойно дала, надходять у пам’ять, де вже є інформація про мене. Спало на думку: а чи знає цей автомат, якого з моїх шефів я найбільше любила і як пізно, аж у свої чотирнадцять, уперше закохалася. В продавця бубликів, який тоді навідав нашу галактику…
Подейкувалось, ніби ті автомати знають усе про всіх.
Коли тільки я народилась, в одному з автоматів з’явився мій код. Електронна машина нагромаджувала інформацію, одержану від моїх ближніх, учителів та сусідів. І ось тепер мені здається, наче я стою не біля білого ящика з темним отвором, а перед попом на сповіді…
Знає про мене таке, чого не знають навіть на роботі, знає, чому я розлучилась. Аби лиш не почервоніти при таких думках.
Я нахилилася до хромованої стінки автомата й у її блискучій поверхні спробувала розпізнати власні риси…
Автомат захарчав.
Наче сварив, картав, докоряв мені…
Я знала, це лиш автомат, але неприємне відчуття не зникало, щось подібне я почувала перед своїм дідусем; він теж на мене дивився так, наче знав про мої справи геть усе.
Ніколи не прийшла б сюди, якби не мусила звільнятися з роботи. Шефові вкотре перехотілося розлучатись, замість покинути жінку, він вирішив порвати зі мною. Хоч би скільки шефів мені траплялося, я ніколи не могла позбутись ілюзії, що котрийсь із них вчинить саме навпаки.
Наївне дівчисько.
Невиправне наївне.
А в цього шефа я закохалася по-справжньому, і тому треба було кидати роботу. Мусила.
Ось так я й пішла до Ех-3769, як звалася біла скриня, просити його підшукати мені посаду. Давно слід було це зробити…
Автомат хлипнув, вдавившись моїми даними.
І виплюнув картку.
На ній було єдине слово.
“Гейша”.
Першої миті я сприйняла це як жарт, як смішну помилку, та коли за десять секунд автомат не виправив збою, зрозуміла, що він не жартує й не помиляється.
І розсердилась.
А хто б не розсердився, почувши, що найбільш підходящою з тисяч професій, які тільки можна вибрати, для нього є саме ця. Гейша.
Я товкла оту білу діжку, поки заболіли кулаки…
Ніколи не сподівалася від цивілізації добра…
Але терпіти образи…
Зносити лайку… Хіба ж не лайливим є слово “гейша” для сучасної жінки? Що воно точно означає, я не знала, і від цього лють брала ще дужче.
Я заходилася диктувати все спочатку; хай-но комп’ютер поморочиться ще раз і виправить помилку. Так, життєвий досвід у мене був, незважаючи на свої двадцять п’ять, я могла б написати не один роман про пережиту бувальщину, але все-таки вважала себе порядною сучасною жінкою, а слово “гейша” сприйняла як образу.
Автомат виплюнув картку.
Зажмурившись, я спершу провела по ній долонею…
Неначе хотіла погладити свою майбутню роботу, перш ніж її побачити.
Гейша.
Більше того, слово надрукували жирніше, наче автомат хотів гукнути його просто у вічі.
Я стусонула автомат і вийшла з кімнати.
Таке нахабство. Я глянула на мою струнку й елегантну постать, відображену в скляних дверях.
А може…
Може, комп’ютер мені лестив?
Але комп’ютери не тямляться на лестощах.
Я зайшла в рекламне бюро довідатися, що ж воно за фах – ота гейша. Те, що вичитала в старих енциклопедіях, справляло досить-таки недвозначне враження, але в наш час значення слів стає щораз ширшим. У каталозі фахів “гейша” справді значилося, як дозволене заняття. Отже, нічого протизаконного, можна не боятися судового переслідування. Ось тільки самураїв зараз не рясно, та й “гейша”, як я розуміла, зовсім не звучало образливо. Автори каталога професій знали, що роблять.
До речі, в цьому каталозі я знайшла безліч таких загадкових професій, що не могла вгадати навіть галузь, де їх застосовують. Мечник, наприклад, виготовляв не мечі, а схожі на лезо меча датчики для антен. Тому я припускала, що й з гейшею все має бути по-іншому. Старе слово, нова робота. Не гаруватиму, як раніше, секретаркою, раділа я. Хоча хтозна… Секретарка-й гейша..
Усміхнена дівчина-канцеляристка лише кивнула, почувши, що я хочу бути гейшею. Вона заглянула до журналу й сказала, що найближче вільне місце гейші є на планеті 873/LZ в 36-й галактиці, тобто майже поряд. У четвер уже можу приступати до роботи.
Я згодилася.
Я входила в смак пригоди.
Тоді я була доволі легковажною, легковажність правила мені єдиною збороєю проти нудьги.
Я замовила візитні картки, в яких значилася й професія. Друкар, видно, теж не відав, що це за фах: оддаючи візитки, він спробував мацнути мене. “За кого ви мене маєте?” – крикнула я. “За гейшу, звичайно, а що?” – Здивувався друкар.
Тоді мене взяв сумнів – чи не дорого обійдеться мені та легковажність?
На планеті мене вже чекали. “Сідайте, гейшо”,- сказала співробітниця космодрому. Здивована й водночас неприємно вражена таким незвичним звертанням, я зайшла до невеличкого космобуса. Але дівчина поводилася так природно, наче везла не гейшу, а якусь буфетницю, жінку буденної, нудної й нецікавої професії.
Ми під’їхали до залу чекання.
– Ось, гейшо, ваша кімната.
Дівчина кивнула на двері, над ними висіло щось схоже на японський ліхтарик.
Увійшла в кімнату.
Що ж, гарна, сонячна й гуркоту ззовні не чути. Лише спокій, безперечно спокій. Бамбукові меблі, рогожкою застелене ліжко, на стінах – довгі штори з ідилічними картинками: гори, солов’ї на карлюкуватих соснах, під ясним небом посеред луків стоять дівчата; одне слово, романтика.
Гейша – слово японське. Обстановка в кімнаті теж японська, все тут доречне, як і повинно бути, подумала я, тамуючи неспокій.
На дверях висів прейскурант.
Персональний візит триває не більш як годину, ввечері такса дорожча, між двадцятою й двадцять четвертою – найдорожча, потім до десятої ранку – відпочинок, а кожен четвертий тиждень – відпустка.
Візити – від десятої ранку до півночі.
Коректні слова, без смаку, запаху й кольору. Така безбарвність відгонила чимось зловісним.
І нехай.
Я звалилася на рогожку. Пішла друга година ночі, була вільна до десятої ранку.
Кинути цю роботу я могла будь-коли. Про всяк випадок я не розпаковувала речей: не зашкодило б дочекатись першого відвідувача і дізнатися, що значить бути гейшею. Ні, наївною я не була.
Аж ніяк не наївною. Гляну лише, що з того буде, та й зникну, додумалося мені.
Оскільки фах обирали електронні машини, відпала потреба в клопітних пошуках, адже комп’ютери не помилялись. Я б ніколи не наважилася на таку роботу, якби її нараяв не комп’ютер-усезнайко. Кортіло все-таки побачити, що воно за фах, найбільше мені підхожий. Колись я не знала, ким працювати, і в мої шістнадцять комп’ютер запропонував цілий ряд спеціальностей. Кожному кандидатові пропонували різні варіанти. Досі я не чула, щоб із товстелезного каталога зоряних професій електронна машина обрала б комусь одну-єдину.
“Яке ж воно, те моє заняття?” – думала я вранці, спостерігаючи, як у пісковому годиннику помалу доходить дев’ята. Усе тут було ніжне і м’яке;
Навіть годинник не мав ні стрілок, ані індикатора, – з одної його половини до другої м’яко сипався пісок.
У ванній на вішалці висіло кімоно, приготоване для мене.
Я прийняла душ і вдягла кімоно.
Тоді з’їла кілька сухарів і запила їх чаєм. Поки спала, хтось уже заходив до кімнати: на столику стояв сніданок.
Коли нема нічого кращого, то можна бути гейшею: це зовсім непогано.
Коли годинник показав десяту, в передпокої почулося човгання, неспокійні кроки, ніби за дверима товкся натовп, марно намагаючись не шуміти, щоб не розбудити мене.
Почекаю.
Дівчина з канцелярії запевняла, що робота пристойна й мені нічого боятися.
“Все залежить від вас”, – сказала вона, всміхнувшись.
Я згадала ці слова і заспокоїлася.
Завжди все залежить від нас.
Я намагалася думати про щось інше, аби прогнати страх, – тоді я добре-таки була налякалась.
Деякі професії з часом зникають, інші – народжуються, деякі то стають другорядними, то знову набувають ваги.
Мені пригадалося, що раніше в газетах часто з’являлись оголошення на всю сторінку: “Дівчата/ Знаєте, чим слід займатися? Ставайте гейшами! Телефонний номер…” Я, проте, вважала ці оголошення за жарт. Як часто щось справді важливе сприймається за жарт.
Ну й що? Кинути роботу гейші можу будь-коли.
Але стати гейшею можу лише тепер.
Щодо міжлюдських стосунків я не мала ілюзій; гадаю, в моїх подруг-секретарок їх теж не було.