Джоан Дідіон Прощавай це все

Джоан Дідіон
Прощавай це все
How many miles to Babylon?
Three score miles and ten –
Can I get there by candlelight?
Yes, and back again –
If your feet are nimble and light
You can get there by candlelight.
Легко побачити початок, важче бачити кінець. Я пригадую зараз, з ясністю, від якої стискаються нерви на шиї, коли Нью-Йорк почався для мене, але не можу схопити момент, коли він закінчився, ніяк не можу продертися крізь невизначеність, другі спроби, підупале прагнення саме того місця на сторінці, де героїня вже не так оптимістично налаштована, як бувало раніше. Коли я вперше побачила Нью-Йорк,

мені було двадцять, було літо, і я вийшла з DC-7 на старому тимчасовому летовищі в Ідлвуді у новій сукні, яка виглядала дуже стильно у Сакраменто, але суттєво менш стильною в цей момент, навіть на старому тимчасовому летовищі в Ідлвуді, і тепле повітря пахло пліснявою, і якийсь інстинкт, запрограмований всіма фільмами, які я колись бачила, і всіма віршами, які я колись читала про Нью-Йорк, сказав мені, що все відтепер ніколи не буде так, як раніше. Та й не було. Трохи згодом в музичних автоматах на Верхньому Іст-Сайді звучала пісня: “Де ж та школярка, якою я була”, – і пізньої ночі я сама з цього дивувалася. Тепер я знаю, що майже кожен дивується з чогось подібного рано чи пізно, і немає значення, чим він або вона займаються, але однією із суперечливих переваг часу, коли тобі 21 чи навіть 23 роки, є переконання, що нічого подібного – хай би які докази свідчили протилежне – ні з ким раніше не траплялося.
Звичайно, це могло би бути якесь інше місто, могли бути інші обставини та інший час, я могла би бути іншою, міг бути Париж або Чикаго або навіть Сан-Франциско, але оскільки я говорю про себе, то говоритиму про Нью-Йорк. Тої першої ночі я відчинила вікно в автобусі, що прямував до міста, та вдивлялася в обриси на горизонті, але все, що я могла побачити – сміття Квінсу та великі літери, які промовляли: “ЦЕЙ РЯД ДО ТУНЕЛЮ НА МІДТАУН”, а потім каскад літньої зливи (і навіть це видавалося знаковим та екзотичним, адже я приїхала з Заходу, де не було літніх злив), а наступні три дні я сиділа закутана у ковдри в готельному номері з увімкненим на два градуси за Цельсієм кондиціонером, намагаючись викараскатися із застуди й гарячки. Мені не спадало на думку викликати лікаря, адже я не знала жодного, і хоча мені все ж спадало на думку зателефонувати на рецепцію і попросити вимкнути кондиціонер, я так і не зателефонувала, бо ж не знала, скільки чайових давати, коли хтось прийде – чи хтось колись був настільки молодим? Хтось таки був – я тут для того, аби засвідчити це. Все, що я могла тоді робити, це розмовляти по міжмісту з хлопцем, з яким, як я вже знала, не одружуся навесні. Я залишатимусь у Нью-Йорку, казала я йому, лише шість місяців, з мого вікна видно Бруклінський міст, казала я. Як виявилося, це був міст Тріборо, і залишилася я на вісім років.
Коли оглядаюся назад, мені здається, що ці дні, коли я ще не знала назв усіх мостів, були щасливішими за ті, що прийшли опісля, але, можливо, ви самі побачите згодом. Почасти те, що я хочу розповісти вам – як це, бути молодою у Нью-Йорку, як шість місяців перетворюються на вісім років із оманливою легкістю розмитих кадрів, адже саме так я бачу ці роки зараз, у довгій послідовності сентиментальних напливів та старомодних комбінованих кадрів – фонтани хмарочоса Сігрем розсипаються сніжинками, я входжу у двері двадцятирічною, двері обертаються за мною, я виходжу значно старшою і на іншій вулиці. Але насамперед хочу пояснити вам, а водночас, можливо, й собі, чому я більше не мешкаю у Нью-Йорку. Часто кажуть, що Нью-Йорк – місто тільки для дуже багатих і дуже бідних. Значно рідше кажуть, що Нью-Йорк також, принаймні для тих, хто прибув звідкіля-небудь, – місто тільки для дуже молодих.
Я пригадую, якось холодного ясного грудневого вечора у Нью-Йорку я пропонувала приятелю, який скиглив, що засидівся задовго на одному місці, піти зі мною на вечірку, де треба сподіватися, запевняла я із захопленим ентузіазмом своїх 23 років, “нових облич”. Він реготав буквально до задухи, мені довелося опустити вікно в таксі та плескати його по спині. “Нові обличчя, – зміг він врешті промовити, – не кажи мені про нові обличчя”. Виявилося, що коли останнього разу він пішов на забаву, де йому обіцяли “нові обличчя”, в кімнаті було п’ятнадцять осіб, і він вже встиг переспати з п’ятьма жінками і лише двом з присутніх чоловіків не був винен гроші. Я сміялася разом з ним, але саме почав падати перший сніг, вздовж Парк Авеню, куди тільки досягав погляд, виблискували білим і жовтим великі різдвяні ялинки, я була у новій сукні, і мине ще багато часу, поки я дійду розуміння, у чому саме мораль цієї історії.
Мине ще багато часу, тому що, простіше кажучи, я була закохана у Нью-Йорк. Я не маю на увазі “закохана” у посполитому значенні цього слова, йдеться про те, що я була закохана у це місто так, як закохуються у першу людину, яка вас торкається, і ви вже ніколи не кохатиме саме так знову. Я пам’ятаю, як йшла 62-ою вулицею, було надвечір’я тої першої весни, чи другої весни – вони всі були однакові певний час. Я спізнювалася на зустріч із кимось, але таки зупинилася на Лексінгтон Авеню купити персик, я стояла на розі і їла персик, і знала, що приїхала із Заходу і потрапила у казку. Я могла відчувати смак персика та відчувати м’яке повітря з решітки метро довкола своїх ніг, відчувати запах бузку і сміття, і дорогих парфумів, і я знала, що за це рано чи пізно доведеться платити – тому що я цьому всьому не належу, я не тутешня – але ж коли вам 22 або 23, ви собі думаєте, що згодом у вас буде високе емоційне сальдо і можливість сплатити за будь-якими розцінками. Я все ще вірила у можливості, все ще зберігала відчуття, таке притаманне Нью-Йорку, що щось надзвичайне може трапитися будь-якої хвилини, будь-якого дня, будь-якого місяця. Я заробляла лише 65 чи 70 доларів на тиждень (“Довірся Гетті Карнегі”, – радив мені без найменшого натяку на іронію редактор журналу, в якому я працювала), так мало, що в деякі тижні доводилося купувати продукти в кредит у гастрономі універмагу “Блумінгдейлз” – факт, який я не згадувала у своїх листах до Каліфорнії. Я ніколи не казала батькові, що мені потрібні гроші, тому що він би мені їх надіслав, і я би ніколи не довідалася, чи здатна заробити їх сама. В ті часи заробляти собі на життя здавалося мені грою із випадковими, але непорушними правилами. І за винятком особливого року зимових вечорів – скажімо, пів на сьому у районі 70-х вулиць, коли вже темно і зимно від різкого вітру з ріки, коли я бігла на автобус і заглядала дорогою у яскраво освітлені вікна кам’яниць з пісковику, бачила кухарів, які працюють у чистеньких кухнях і уявляла, як жінки запалюють свічки поверхом вище, а ще вище поверхом – як купають красивих дітей – за винятком таких вечорів, я ніколи не почувалася бідною; у мене було відчуття, що якби мені потрібні були гроші, я завжди могла би їх здобути. Я могла би на замовлення агенцій писати колонку для підлітків під псевдо “Дебі Лін”, або займатися контрабандою золота в Індію, або стати 100-доларовою дівчиною за викликом – це все не мало значення.
Нічого не можна було втратити остаточно, усього можна було досягнути. Просто-таки за будь-яким рогом можна знайти щось надзвичайне і цікаве, щось, чого я раніше не бачила, не робила, не знала. Я могла піти на вечірку і зустріти когось, хто називав себе паном Емоційно-Привабливим і очолював Інститут Емоційної Привабливості, або з Тіною Онасіс Бленфорд, або випинка з Флориди, який вчащав на щось, що він називав “Великою Співдружністю” вісі “Соуфгемптон – Ель Морокко” (“У мене серйозні зв’язки у Великій Співдружності, зозулько” – міг він сказати мені за листовою капустою на своїй орендованій величезній терасі), або вдову солерного короля з гарлемського базару, або продавця фортепіано з Бон-Терр, штат Міссурі, або когось, хто вже двічі нажив і спустив статки у Мідленді, штат Техас. Я могла давати обіцянки собі та іншим, і мені належав весь час світу, аби дотримати їх. Я могла не спати цілу ніч і робити помилки, але нічого мені не рахувалося.
Бачите, в Нью-Йорку я була у дивній ситуації: мені ніколи не спадало на думку, що я там живу реальним життям. У моїй уяві я завжди лишалася тільки на кілька місяців, тільки до Різдва, або до Великодня, або до першого теплого травневого дня. Саме тому мені найкомфортніше було в компанії вихідців з Півдня. Їм, здається, велося у Нью-Йорку так само, як мені, вони залишили свої рідні місця на невизначений час, зовсім як як, не схильні продумувати майбутнє, тимчасові вигнанці, котрі завжди знали, коли рейс на Новий Орлеан або Мемфіс, або Річмонд, або, як у моєму випадку, Каліфорнію. Той, хто завжди живе з розкладом літаків у шухляді, існує за трохи іншим календарем. Різдво, наприклад, було важким часом. Інші могли здолати це, вирушивши до Стоув, або за кордон, або до мами в Коннектикут; ті з нас, хто вважав, що живе деінде, проводив його замовляючи та скасовуючи бронювання авіаквитків, чекаючи на рейси, які затримувалися через погоду, ніби це був останній літак з Лісабону в 1940, і нарешті втішаючи один одного, ті з нас, хто залишався, з апельсинами, сувенірами, вудженими устрицями, як у дитинстві, збиралися докупи, колоністи в далекім краю.