Духовний світ простої людини в новелі “Три зозулі з поклоном”
Григір Тютюнник – талановитий український новеліст. Із його ім’ям пов’язана ціла епоха в літературі. Письменник звертався здебільшого до дитячої та юнацької тематики, але проблеми порушував цілком “дорослі”. Та це й не дивно, адже сам він із покоління воєнних та повоєнних дітей, ще й син “ворога народу”, з тих сільських хлопців, які поповнювали “пролетаріат” і на своїх худеньких плечах винесли тягар відбудови після страшного фашистського лихоліття.
Про Григора Михайловича і його твори написано вже багато досліджень,
Подумаймо над цією загадкою й ми. Герої новели “Три зозулі з поклоном” – прості сільські люди. Щоправда, сам оповідач – уже студент, хоч душа його й коріння тут, у рідному селі.
А трагедія розгортається на рівні шекспірівської. Невідомо, чому дівчина Марфа вийшла заміж за недалекого, негарного парубка Карпа – з відчаю, жалощів чи з покірності долі. Полюбила ж сусідського одруженого чоловіка Михайла, що був як “сокіл”, чорноокий,
Коли ж трапилося нещастя: сусіда забрали як “ворога народу”, Марфа увесь час думала про нього, чекала листа – не до неї, до його родини,- щоб довідатися хоч, що живий, потримати дорогий папірець у руках, поцілувати його. І коли така нагода траплялася, Марфа раділа і плакала, жила цим.
Настільки великим і сильним було її почуття, що передавалося на відстані. Михайло в засланні, в “Сибірі неісходимій”, відчував, що десь тут біля нього “ходить Марфина душа нещасна”. Тому й просить дружину, щоб та сходила до Марфи і сказала, що посилає він їй “три зозулі з поклоном” і просить відкликати “свою душу назад”, тоді й до нього “хоч на хвильку прийде забуття”.
Хіба не дивне й не високе отаке неземне та безнадійне кохання Марфи? А з якою гідністю й тактом поводиться Михайло! Коли Софія, бачачи муки жінки, говорить: “Ти, Михайле, …хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться” – то він: “Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться”. Розуміє, що ні до чого подавати надію… Великим благородством віє від слів і вчинків Софії. Вона не сердиться, не вважає Марфу за суперницю, бо впевнена у своїх і чоловікових почуттях. Дивлячись на страждання сусідки (“Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто”), жаліє її, навіть прагне допомогти.
Високий духовний світ, благородство почуттів і дій селян відчувається не лише в коханні, а й у щоденному, буденному житті.
Михайло садить сосни на жовтому піску, потім молоденькі деревця досаджують ще інші, бо звикли оточувати себе красою. Навіть на засланні чоловікові сниться його робота – столярування. Але просить у листі до дружини, щоб не жаліла найдорожчого – інструменту, якщо буде скрута. Михайло безмежно любить свою родину – Софію, сина, свій край. І не хоче засмучувати описом своїх бід, навіть вигадує, як їх “там” добре годують та вдягають. Тільки окремі деталі можуть видати справжнє його життя – посивів, хоч до цього зовсім не старів, “руки як не свої”, “вдягачка”, до якої селянам “не звикати”.
Поштар дядько Левко розуміє почуття Марфи і не встоює перед їхньою силою, “озирається довкола, немічно зітхає” і дає чужого листа, хоч за це його можуть покарати. Тільки попереджає, щоб не казала нікому та слізьми чорнила не розмазала, а потім делікатно одвертається і терпляче жде, поки дівчина натішиться тим листом і не наплачеться.
Марфа дає дядькові пожмаканого (збирала, видно, по копієчці, носила завжди із собою!) карбованця, щоб випив за здоров’я її любого, а той бурмотить зніяковіло: “Хіба що за його здоров’я.., а так зроду би не взяв би…”
Ось так у невеликому творі письменник майстерно розкриває високий духовний світ простих сільських людей. І десь у підтексті читається думка, що саме це допомогло їм вижити, вистояти у страшні часи сталінських репресій та воєнного лихоліття і залишитися при цьому Людьми.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)