Володимир Винниченко увійшов в історію української літератури не лише як талановитий прозаїк, але і як видатний драматург. Написані ним двадцять чотири п’єси були для українського театру революційними як щодо тематики, так і щодо драматургічної техніки. І це була на той час нагальна потреба. Минув блискучий романтичний і соціально-побутовий “театр корифеїв”, минув соціальний театр Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) – виник запит на чергове оновлення. Тим більше, що на європейських сценах утвердилася “драма ідей”, дискусійна
драма. Винниченко підтримав діалог. Дві п’єси сподобалися мені найбільше: “Чорна Пантера і Білий Медвідь” (1911) та “Закон” (1924). “Чорна Пантера і Білий Медвідь” – це авторські роздуми над таємницями мистецької свідомості, над тим, як вона суміщає (чи взаємовиключає?) земне, побутове – і небесне, божественне. Згадана п’єса – це таки “драма ідей”, бо у цьому творі символами ідей є цілком конкретні персонажі: Рита (Пантера), дружина художника Корнія Каневича, – і Сніжинка, актриса Паризького театру. Чорне і Біле. Чорне, як пантерячий силует, – і таке ж органічно земне, природне.
Біле, як мармур чи сніг, – і таке ж холодне та непорушно-досконале. Авторський підтекст очевидний (промовляють самі імена персонажів): Білий Медвідь (Корній) – близький Пантері (Риті), бо “одної крові”, бо вони – родина і пристрасно закохані чоловік і жінка, бо мають сина Лесика (“ведмежа” – як каже Рита). Але Білий Медвідь не чужий і Сніжинці, прихильниці “мистецтва, вільного від пелюшок”, бо він – Білий. Це не тільки гра слів. Душа в Корнія (у переносному, метафоричному розумінні) – справді чорно-біла. Як батько Лесика, він не може не допомогти смертельно хворому маленькому синові і повинен знайти гроші на курортну поїздку в Італію, клімат якої допоможе дитині. Як митець, який мусить реалізуватися, він не може продати незакінченої картини і виручити за неї рятівні гроші на поїздку, бо проти цього волає вся його природа художника, для якого ця картина – достоту друга дитина (тема ж її – “Скорботна Мати”, а позували Рита з Лесиком). І доки Корній вагається – Лесик помирає. Здавалось би, Сніжинка виграла двобій: митець переміг батька. Тільки батько чомусь здається переможеним. Та й не такий звір Пантера, щоб віддати – хоч би й мистецтву! – те, що любить. Корній і Рита знищують одне одного так само пристрасно, як і кохають. Корній убив Ритине дитя – Лесика, Рита вбиває Корнієве – полотно. А розрізавши картину-ката, відсилає на той світ услід за Лесиком і себе, і Корнія… Суддівську мантію драматург накидає на читача… Інша, не менш драматична п’єса – “Закон”. Йдеться про суворий етичний та фізіологічний закон, який не має винятків: материнський обов’язок і материнська любов – чи не найпотужніша життєва сила. Екстравагантна героїня п’єси – Інна – силкується кинути виклик цій силі. Вона не може мати дітей, але конче хоче створити повноцінну родину, яку такою, на її переконання, робить саме дитя. Інна нав’язує чоловікові свій план: він повинен знайти (взяти за особисту секретарку) дівчину, спокусити її, щоб вона, завагітнівши і народивши, була змушена покинути немовля. Сурогатна мамуня отримає компенсацію і поїде геть, а щаслива родина виховуватиме спадкоємця. Спочатку план спрацював: найнята на роботу молоденька секретарка Люда справді закохалася у професора Мусташенка і виносила його дитину. Проте Інна не врахувала, що Люда не позбавлена материнського інстинкту і не захоче віддати свою кровинку. Збудований щасливий будиночок виявляється картковим і руйнується. Природу не переможеш, якщо вона – здорова. Інні вистачає мудрості зрозуміти це і відійти у тінь, щоб дати спокій і надію майбутній молодій родині. Отож, як бачимо, колізії сучасних серіалів Винниченко передбачив майже століття тому. І те, що нині розтягнуто на багато-багато вечорів, зумів умістити в одній п’єсі. Може, тому я так не люблю дивитися серіали… Приємно, що нині за деякими драматичними творами Володимира Винниченка знято телеспектаклі і фільми. Переглядаючи їх, можна упевнитися в тому, що драматургія цього письменника не лише на початку століття була оригінальним і цікавим явищем, але й у наш час залишається неповторною і хвилюючою.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)