ДРАМАТИЧНИЙ ТВІР
Драма (від гр. дія)- літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов’язана із народними обрядовими дійствами. У давній Греції – батьківщині драми – обряди на честь богів, покровителів землеробства, іноді перетворювалися на культову драму. В VII-VI століттях до нашої ери поширюється культ Діоніса, що й мав вирішальне значення у виникненні драматичного мистецтва. Діонісові були присвячені урочисті відправи (“діонісії”), під час яких люди танцювали, співали про
З часів Арістотеля до драми постійно зверталися видатні вчені й діячі мистецтва різних країн і народів. Теорія драми в її історичному розвиткові неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися під впливом реалій життя. Видатні науковці минулого неодноразово наголошували, що драма має найліпші
Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи в кожного з них були різні. Теорія драми доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало (“Поетичне мистецтво”) містили такі вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника. Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва; відбулася демократизація драми та її мови. На початку XIX століття досить оригінальну драматургійну систему створили романтики (Байрон, Шеллі, Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова. Велику й багату історію як видатні літературні твори мають п’єси Бомарше, Гольдоні, Клейста, Пушкіна, Гоголя, Шевченка, Островського, Франка, Лесі Українки, Чехова, Винниченка, Ібсена, Роллана, О’Кейсі, Куліша, Прістлі. Траплялося, що деякі драматичні твори так і не пробивали собі дороги на сцену, однак ставали відомими широкому колу читачів.
Деякі драматичні твори з певних причин не були призначені авторами для постановки. Такі п’єси складають у світовій драматургії цілий пласт і називаються “драмами для читання”. Вони створені насамперед з установкою на читача, а не на глядача. До цієї групи драм належать п’єси Гете (“Фауст”, “Торквато Тассо”, “Егмонт”), Байрона (“Сарданапал”, “Манфред”), Шоу (“Людина і надлюдина”, “Назад до Мафусаїла”), Роллана (цикл драм про Велику французьку революцію). Байрон, наприклад, у передмові до збірки власних п’єс зазначав, що вони були написані без будь-якої думки про сцену, а Шіллер був впевнений, що його “Дон Карлос” і “Орлеанська діва” непридатні для постановки.
Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми. Перший з них – це “арістотелівська” або “закрита” драма. Вона розкриває характери персонажів через їхні вчинки. Такій драмі притаманна фабульна будова з необхідними при цьому атрибутами – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У цьому типі драми зберігається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпід, Софокл). Свого піку вона досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Шіллер, Лессінг), розвивалась у літературі XIX століття (Гюго, Байрон, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Островський, Карпенко-Карий, Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.
Іншим жанровим типом драми є так звана “неарістотелівська” або “відкрита” драма. В її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Якщо в даному жанровому типі домінують епічні елементи, то драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги.
Лірична драма – це такий драматичний твір, у якому помітну роль відіграють ліричні елементи. В центр зображення автор виносить внутрішній світ героїв. У ліричній драмі значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки (“Чарівний сон” М. Старицького, “Одержима” Лесі Українки, “Соловейко-Сольвейг” І. Драча).
Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише в колективній творчості письменника й режисера, а також художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. В історії українського театру склалося кілька естетичних систем, пов’язаних з творчими пошуками драматургів, режисерів і акторів. На рубежі XIX-XX століть такою була система М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого; у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття – система М. Куліша – Л. Курбаса. В літературі та мистецтві далекого й близького зарубіжжя такими були системи А. Чехова – К. Станіславського, Б. Брехта, М. Товстоногова.
Протягом усієї багатовікової історії драми народжуються, розвиваються, а часом і вмирають різноманітні жанрові форми. Так, у Стародавній Греції виникають трагедія й комедія, що існують і сьогодні. В драматургії середньовіччя з’являються твори духовної драми, що були пов’язані з богослужінням та з сюжетом Біблії й житійної літератури (літургійна драма, ауто, містерія). В той же період народжується і світський театр із системою власних жанрів (фарс, соті, фастнахтшпіль, мораліте, інтерлюдія). За часів Ренесансу розквітає італійська імпровізаційна комедія дель арте. У XVII-XVIII століттях поширюється інтермедія. Нові драматичні жанри виникають у XVIII столітті (водевіль, драма, мелодрама). Театр нинішнього століття характеризує дедалі помітніша тенденція до всіляких міжжанрових сплавів, взаємопроникнення жанрових форм. У XX столітті домінують жанри-гібриди, зокрема трагікомедія й трагіфарс.
Трагедія – це драматичний твір, що грунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об’єктивною неможливістю їх реалізації. Етимологія терміна “трагедія” пов’язана з культовими обрядами, сценічним розігруванням міфу. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзначається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зародження трагічних конфліктів. На думку давніх греків, у їх основі лежало втручання в долю окремих людей фатуму, оскільки існуючий світопорядок, у тому числі й долі окремих людей, цілком залежали від нього. Така точка зору яскраво віддзеркалюється в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла “Едіп-цар” все було зроблено для того, аби головний його герой Едіп уникнув лиховісного попередження Оракула. Однак ніщо не дало можливості Едіпові уникнути вбивства батька і одруження з власною матір’ю. Серія вбивств супроводжує трагедію Есхіла “Агамемнон”: у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без жодних душевних мук убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Клітемнестра в усьому звинувачує фатум: “Доля в справі тій винуватицею є”. Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйняттям греками навколишньої дійсності з боку греків.
Драматургія пізніших епох (Шекспір, Лопе де Вега, Кальдерон) втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії цього часу здебільшого крилися в суспільному устрої. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях Шекспіра (“Ромео і Джульєтта”, “Король Лір”, “Отелло”, “Гамлет”) герої виступають борцями проти старих, усталених звичаїв і традицій, суспільних відносин.
Трагедія класицизму базувалася на культі античності й розуму. Конфлікт у творах Корнеля (“Сід”, “Горацій”), Расіна (“Федра”) виникав між почуттями героїв і їхніми обов’язками перед державою.
Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у трагедії змінюється. У творах Вольтера герої гинуть, відстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі. Помітну роль у розвиткові трагедії відіграє драматургія Гете (“Гец фон Берліхінген”, “Егмонт”) і Шіллера (“Розбійники”, “Підступність і кохання”), в якій трагічним є саме осмислення історії. В трагедії романтизму (“Манфред” Байрона, “Рюї Блаз” Гюго) відобразилося трагічне розчарування особистості в дійсності. Змістом романтичної трагедії стає трагедія внутрішнього світу героя. У пушкінській трагедії “Борис Годунов” звучить тема “долі народної”. У відриві від інтересів народу – глибокі корені трагедії Бориса.
У середині XIX століття інтенсивність розвитку трагедії помітно ослаблюється. Одним з небагатьох проявів трагічного начала в драматургії цього періоду стає творчість Г. Ібсена (“Боротьба за престол”, “Бранд”). У XX столітті трагедії створюють Ф. Гарсіа Лорка, Б. Брехт, Ш. О’Кейсі. У сучасній драматургії трагедія не є домінуючим жанром. Деякі автори взагалі відкидають саму можливість створення п’єс трагедійного жанру у XX столітті, вважаючи, що трагедійне мистецтво є неможливим “у ляльковій комедії нашого століття”.
В українській літературі зародження трагедії припадає на XVIII століття. Першим твором цього жанру дослідники вважають “Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паленії Сербського царства” М. Козачинського, написану письменником під час учителювання в Сербії на сюжет з історії цієї держави. XIX століття дало кілька зразків трагедій. Слід відзначити твори М. Костомарова (“Переяславська ніч”, “Кремуцій Кодр”), І. Карпенка-Карого (“Сава Чалий”), М. Старицького (“Оборона Буші”).
Українська література XX століття помітно розширила обрії жанру трагедії. У 1918 р. з’являється твір В. Пачовського “Роман Великий”, події якого розгортаються в XIII столітті. Родинна трагедія галицького князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М. Грушевського “Ярослав Осмомисл” (1917 р.). Події революції та громадянської війни висвітлено у трагедії В. Винниченка “Між двох сил” (1919 р.). Особа і революція, герой і народні маси – ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова “Коли народ визволяється” (1922 р.). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір М. Куліша “97” (1924 р.). Пізніше з’являються п’єси Ю. Яновського “Дума про Британку”, О. Левади “Фауст і смерть”, Я. Баша “Професор Буйко”, М. Зарудного “Тил”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)