Драма Настены в повісті Распутіна “Живи й помни”
Жагуче спростування Достоєвським того в Раскольникове, що є антигуманним і суперечить людській натурі самого героя, здійснюється в “Злочині й покаранні” не тільки через диспут “ідей”, що відповідає соціально-філософській сутності роману, але й у зіткненні “ідеї” героя з його натурою, коли остання “не витримує”. І це відбиває своєрідність психологічної основи роману.
Шлях героїв Распутіна до загибелі історично обумовлений і закономірний, але отут уже інша літературна традиція, відкрита Горьким, що розглядав мир
Сам Гуськов хотів би перекласти провину на долю, перед яким неспроможна воля. Не випадково тому через всю повість червоною ниткою проходить слово “доля”, за яке так чіпляється Гуськов. Небажання визнавати необхідність особистої відповідальності за свої вчинки – це один з тих штрихів до портрета, які розкривають червоточину в душі Гуськова й спричиняються його
Тут ми підійшли до найдужчого прояву руйнування особистості преступившего моральні (суспільні) і природні закони, до руйнування їм самим природи, її головного стимулу – продовження життя на землі.
Насамперед, це вбивство теляти на очах матері-корови: корова “закричала”, коли Гуськов заніс сокиру над її дитиною. Падіння героя й неможливість для нього морального відродження стають очевидними саме після цієї високомистецької, приголомшливої сюжетної ситуації – убивства теляти.
Ідею повести неможливо осягти без долі Насті, що теж “переступила”, але зовсім інакше. У критику факт самогубства Насті вже трактували, по-перше, як “вищий суд над дезертиром Андрієм Гуськовым” і, по-друге, як “суд над самою собою, своєю жіночою, жіночою, людською слабістю”. У Насті є підстави вважати себе винуватої: вона, дійсно, протиставила себе людям.
Повість закінчується авторським повідомленням, що про Гуськове не говорять, “не поминають” – для нього “розпався зв’язок часів”, у нього немає майбутнього. Автор оповідає про Настю як про живий (ніде не підмінюючи ім’я “тілом” або ” покійницею”). “А Настю на четвертий день прибило до берега… За Настею відправили Ведмедика-Батрака. Він і доставив Настю назад на човні… І зрадили Настю землі серед своїх… Після похорону зібралися баби в Надьки на нехитрі поминки й сплакнули: шкода було Настю”.
Цими словами, що знаменуютьзв’язок часів, що відновилося для Насті “,” (традиційна для фольклору кінцівка про пам’ять героя в століттях), закінчується добуток В. Распутіна, що представляє собою синтез соціально-філософської й соціально-психологічної повісті, оригінальна повість, що успадковує кращі риси російської літератури, традиції Достоєвського й Горького.
Всі добре. Все спокойно. Міф про повне умиротворення руйнується, як тільки мої очі мимоволі зупиняються на другій полиці бабусиного стелажа. Безсумнівно, мені заважає заснути червона книга, недавно очутившаяся серед старих, зачитаних томів Пушкіна, Лермонтова, Толстого. Дивно те, що мене зовсім не цікавить, звідки вона узялася. Навпроти, моя втомлена свідомість тривожить зовсім інше питання: чому Распутін назвало книгу “Живи й помни”? Цей заголовок притягає моя увага. “Живи й помни” – тут таїться якийсь таємний, життєво важливий зміст. Кому й навіщо були призначені ці слова? Не знаю. Тому й сідаю я біля вікна, беру в руки книгу Распутіна й забуваюся на довгі годинники, перегортаючи сторінки цієї повісті.
Її головний герой, Андрій Гуськов, до війни був славним, роботящим хлопцем, слухняним сином, надійним чоловіком. На фронт він відправлений у сорок першому році. “Поперек інших не ліз, але й за чужі спини не ховався”, – говорить про нього автор. Не із числа боязких був Андрій – воював три роки справно.
Правда, умирати йому не хотілося. А ще було присутнє величезне бажання побачити рідних, зустрітися з коханою дружиною Настеной. І вийшло так, що після важкого поранення в груди він попадає в новосибірський госпіталь, від якого до будинку “рукою подати”. Але комісія не дає йому навіть короткої відпустки – визначає відразу на фронт. Тоді-Те й приймає солдатів необачне рішення – пробує “рвонути” без дозволу начальства в самовільну отлучку додому.
Лише загрузши в повільних військових поїздах, усвідомив Андрій, що справа пахне не гауптвахтою за самоволку, а трибуналом за дезертирство. Будь поїзд швидше, повернувся б він вчасно. І адже не за “шкіру він трясся”, а хотів побачити рідних – може бути, востаннє. Чим же обернувся його вчинок, що став вибором всього життя? І взагалі, чи було в нього право на виконання такого, нехай навіть самого скромного, бажання – побачити дружину? Немає. А Андрій забув про те, що не можна влаштувати собі щастя окремо від загальної долі народу. Вся ж важка щиросердечна ноша лягла на Настеку.
Автор зауважує: “…у звичаї російської баби влаштовувати своє життя лише один раз і терпіти все, що в ній випаде”. І вона терпить. Коли оголошується втікач, вона навіть провину чоловіка приймає на себе. “Безвинно, а винна”, – говорить Распутін. Настена “взяла” хрест Андрія, що поки ще смутно розуміє, чим обернеться його рішення повернутися додому. Але за цю провину він буде злісно покараний долею. І незабаром починають простежуватися жахливі наслідки відступництва, насамперед для самої людини. Відбувається неминучий розпад, втрата особистості. І кара людини в ньому самому. Навчився Андрій від звіра, що бродив біля хатинки, вити по-вовчі й зі зловтішною мстивістю думав: “Придасться добрих людей лякати”. Пристосувався красти рибу із чужих лунок – і не від крайньої нужди, а з бажання досадити тим, хто, не в приклад йому, живе відкрито, не ховаючись, не боячись. Потім підходить до чужому селу й убиває теляти, так і не зрозумівши, що зробив це не тільки заради м’яса, айв угоду якоїсь своєї примхи, що оселилася в ньому міцно й владно.
Так порушуються зв’язки з тим, що дорого й свято кожному: з людьми, із природою, з повагою до чужої праці й майна. Не пройшов Андрій перевірку на людяність, розпадається його душа, а Настена перетворюється в загнану істоту. Сором, що не проходить і жалить, висушує її совісну натуру. Подвійне життя крок за кроком відбирає найпростіші й потрібні радості. Уже немає сердечності, простоти й довірчості в спілкуванні з подругами, вона не може тепер не говорити, не плакати, не співати разом з людьми. Вони по звичці приймають неї за свою, а вона їм уже чужа, стороння. Ні радості від любові, від материнства, якого так чекала, від Перемоги. До великого свята Перемоги “ніякого відношення не має. Сама остання людина має, а вона ні”. Дитина теж обернулася трагедією. Яка доля чекає його? Як пояснити людям його поява? І чи не позбутися від нього? Виходить, що й любов-те випала Настене крадена, крадене материнство, крадена життя.
“Солодко жити, страшно жити, соромно жити”, – зауважує Распутін. Втомлений розпач затягує Настену в стрімкий вир.
И в одну з ночей, коли їй не вдалося переплисти до Андрія, тому що односільчани, що насторожилися її вагітністю, стали наглядати за нею, вона, зачувши неподалік погоню, втомлена, знівечена, кидається у воду, не рятуючи Андрія, а ставлячи крапку над своєю часткою. Чиста перед миром і людьми Настена, що йдуть у води Ангари. Своєю здатністю на жертву;- прийняттям на себе, неповинну, провини чоловіка, вона втілює щирі цінності. Навіть страшний цивілізований мир не зламав неї, не озлобив анітрошки. А от Андрій не витримав випробувань життя. Валять його моральні підвалини. І немає тепер його втечі виправдання, що він бачив у майбутній дитині. Він думав, що життя, що народилося, замінить загублену, позбавить його від болісних уколів совісті за даремно згоріле існування. Смертю дружини й не народженої дитини, тих, хто був Андрію доріг, чим пояснював він, виправдував своє дезертирство, карає автор героя: “Живи й помни. Живи й помни!”
*
Буває покарання смертю, а буває – життям. Отож Андрій змушений жити. Але жити порожнім, загнаним, що озверели. Будь-яка смерть краще такого життя. А провина Андрія в тім, що він е лихоліття відбився від народу, людей. І Распутін жорстоко карає його за це. “Живи й помни. Живи й помни!” – звертається письменник до свого читача, щоб пам’ятали ми про те, що не можна прожити нарізно від народної долі
(2 votes, average: 2.50 out of 5)