Драма (грецьк. drama – дiя) – один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiї, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення
Теорiя драми в iсторичному розвитку неодмiнно вiдбивала всi змiни в лiтературнiй i сценiчнiй творчостi, якi вiдбувалися протягом тисячолiть. Аристотель у своїй працi “Поетика” розробив теорiю трагедiї, визначення якої як наслiдування важливої i завершеної дiї, що має певний обсяг, реалiзується через дiю, а не через розповiдь i викликає через спiвчуття i жах очищення (катарсис), на багато столiть сформулювало пiдходи до Д. Н. Буало, Ф. Шiллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцiй драми ставили дiю. Однак пiдходи у кожного
Iншим жанровим типом є “неаристотелiвська” або “вiдкрита” драма. В її основi лежить синтетичне художнє мислення, внаслiдок чого до драматичного роду активно проникають епiчнi та лiричнi елементи, створюючи враження мiжродової дифузiї. Це характерно як для драматургiї минулого (театри Кабукi i Но у Японiї, музична драма в Китаї, “Обiтниця Яугандхараяти” в Iндiї, “Перси” Есхiла у Грецiї) так i для сучасної драматичної творчостi (Б. Брехт, Н. Хiкмет, М. Кулiш, Е. Iонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типi домiнують епiчнi елементи, то така драма називається епiчною. Притаманними їй елементами можуть бути умовнiсть, iнтелектуалiзацiя змiсту, активне втручання письменника в дiю. Епiчна драма яскраво представлена у творчостi Б. Брехта, Н. Хiкмета, М. Кулiша, I. Кочерги. В центрi зображення лiричної драми – внутрiшнiй свiт героїв. У нiй значно посилюються естетичнi функцiї умовностi, деформуються часовi та просторовi параметри, складнiшою стає композицiя, домiнують асоцiативнi зв’язки (“Чарiвний сон” М. Старицького, “Одержима” Лесi Україники, “Соловейко-Сольвейг” I. Драча). Драма є специфiчним видом мистецтва, який одночасно належить як лiтературi, так i театру. Лише у колективнiй творчостi письменника, режисера, художника, композитора й акторiв вона може стати помiтним явищем лiтературно-мистецького життя. Вiдповiдно до змiсту та форми, характеру конфiлкту драматичнi Твори подiляються на окремi види i жанри (драма, трагедiя, комедiя, фарс, водевiль, мелодрама, трагiкомедiя). У минулому побутували мiстерiї, мiраклi, моралiте, шкiльнi драми, iнтермедiї та iн.
Драма як жанр
П’єса соцiального чи побутового характеру з гострим конфiлктом, який розвивається в постiйнiй напрузi. Герої – переважно звичайнi, рядовi люди. Автор прагне розкрити їх психологiю, дослiдити еволюцiю характерiв, мотивацiю вчинкiв i дiй. Її зародження можна помiтити в драматургiї античностi (“Iон” Еврипiда). Частина лiтературознавцiв вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дiдро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессiнг, якi обгрунтували її специфiку та значення для розвитку лiтератури i театру. Вони ж i першими втiлювали в життя теоретичнi положення, давши свiтовi так звану мiщанську драму (Д. Дiдро – “Позашлюбний син”, “Батько родини; Л.-С. Мерсьє – “Дезертир”, “Незаможний”; Г.-Е. Лессiнг – “Мiс Сара Сампсон”, “Емiлiя Галоттi”). В основi цих творiв лежали сiмейно-родиннi конфлiкти. На рубежi XVIII-XIX ст. мiщанська драма в захiдноєвропейськiй лiтературi зазнала серйозних змiн. У нiй переважає дидактичне начало, герої iснують у тiсному родинному мiкросвiтi. Поступово в мiщанськiй драми посилюються мелодраматичнi елементи, простежується зародження нового жанру – мелодрами. У лiтературi XIX ст. домiнувала реалiстична драма (О. Пушкiн, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалiстичною драмом (Р. Роллан, Дж. Прiстлi, Ш. Оќейсi, А. Мiллер, В. Гавел) важливу роль вiдiграє iнтелектуальна драма, пов’язана з фiлософськими засадами екзистенцiалiзму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. В українськiй лiтературi драма з’являється на початку XIX ст. (” Наталка Полтавка ” I. Котляревського, “Простак” В. Гоголя, “Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия” Т. М. (криптонiм не розкрито), “Чари” К. Тополi, “Чорноморський побит” Я. Кухаренка, “Купала на Iвана” С. Писаревського). У всiх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкiльної драми, вертепу, притаманнi українськiй драматургiї попередньої доби, а з iншого – враховано досвiд захiдноєвропейської драми кiнця XVIII ст. Iдейно-тематичнi горизонти згаданих творiв обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як i в європейськiй драмi, помiтним були й кроки до реалiстичного вiдображення дiйсностi.
Згодом через обставини родинного плану проушувалися важливi суспiльнi проблеми (“Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Лимерiвна” Панаса Мирного). З 80-х XIX ст. спостерiгається розширення iдейно-тематичних обрiїв драми, з’являються твори з життя iнтелiгенцiї, мешканцiв мiста, порушуються проблеми взаємин села i мiста (“Не судилось” М. Старицького, “Доки сонце зiйде…” М. Кропивницького, “Житейське море” I. Карпенка-Карого, “Украдене щастя” I. Франка, “Нахмарило” Б. Грiнченка). На рубежi XIX-XX ст. переважає соцiально-психологiчна драма. Потiм, як вiдгук на суспiльно-полiтичну ситуацiю початку XX ст., виникає полiтична драма. Людськi характери дослiджуються драматургами в ектремальних умовах (“Кассандра” Лесi Українки). Саме в творчостi Лесi Українки чи не вперше в українськiй драматургiї сягає свого апогею iнтелектуальна, неоромантична драма, в якiй увага з побутових обставин переноситься на психологiю персонажiв, досить складнi й витонченi iнтелiгентнi переживання. Новим кроком у розвитку драми стала творчiсть В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспiльно-полiтичнi проблеми засобами психологiчної драми (“Молода кров”, “Чорна пантера i Бiлий Ведмiдь”). Найвидатнiшим представником українського ренесансу у драмi став М. Кулiш (“Зона”, “Патетична соната”, “Вiчний бунт”, “Маклена Граса”). Активно розвивався цей жанр у повоєннi роки. Соцiально-побутова та психологiчна драма домiнують у творчостi М. Зарудного, О. Коломiйця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнiєнка.
Цим можна насамперед пояснити жанрову неоформленість в українській літературі просвітницького роману виховання. Саме тому в системі епічних жанрів просвітницького реалізму в Україні розвинулися такі форми, як повість та оповідання.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)