Достоєвський, – трохи “довів” хтось із людей “компетентних”, що здерти ми інколи з інший спини шкіру вийде навіть у загальне справи корисно, і якщо це й огидно, то “мета виправдовує засоби”, – якби заговорив хтось у сенсі, компетентним стилем і за компетентних обставин, то, повірте, відразу ж були б виконавці, та ще з найвеселіших”. Причому “хтозна, щоб ми самі опинилися: між сдираемыми чи сдирателями?”. Мине років – і хоча б мотив виникне в “Апокаліпсисі сьогодення”, у першому само одержувати його випуску:
“Залишився підлий народ, з яких ось один, старий років 60 “і такий серйозний”, Новгородської губернії, висловився: “З колишнього царя треба було шкіру за одним ременя тягти”. Т. е. не відразу зірвати шкіру, як індіанці скальп, але російською вирізувати з його шкіри стрічку за стрічкою. І що він цар зробив, цьому “серйозного мужичку””. Мине ще кілька місяців. Царська родина знищена, та головний виконавець Яків Юровский розповість звідси такими словами: “Я змушений був по черзі розстріляти кожного… Робітники… висловлювали невдоволення, що він привезли трупи, а чи не живих, з яких їм по-своєму
познущатися, щоб себе задовольнити”. Справжність розановского спостереження засвідчено документально. “Відтак Достоєвський… Ось і Толстой, і Алпатыч, і “Війна і світ””, – так завершує Розанов свою запис “про здиранні шкір”. Навряд чи цей пряма посилання “Щоденник письменника” – тим поразительнее збіг. Взагалі, справедливо було говорити про вплив “Опалі листя” й не так самого “Щоденника письменника”, як усієї світу Достоєвського. “Щоденник письменника” – більш політизований, більш сиюминутен. “Опалі листя” – це передусім “ментальний щоденник”, хіба що позбавлений злоби дні, у тісному значенні, позбавлений гострого поточного інтересу. Усі події у ньому – особисті. Точніше, все особисте – всі ці події. Проте обидва автора постійно тримають у умі те що можна назвати “останніми питаннями”. І не дають ними “останніх відповідей”. Чи можливо була поява “Самітного”, скажімо, в 1870-е роки? Питання є риторичним. Суспільство 1870-х був приуготовано до сприйняття як і поетики. Його естетичний слух ще загострений тією мірою, як і десяті роки сучасності. Тільки після Достоєвського, Чехова, В. Соловйова, Мережковського, Блоку, після Ніцше (“людське, занадто людське”) стає можливим феномен “Опалих листя”. Відбувається руйнація умовної авторської особистості (що за кінець літератури), дедалі гучнішає заявляє себе бунтівне екзистенціальне свідомість індивіда. Релігійний і соціальна криза початку століття, передчуття “прийдешніх гунів” і близького вже розламу часів – усе це породжує нові естетичні явища. Треба пам’ятати, що скандал у тому мірою входив у літературну стратегію майже всіх течій російського модернізму (пригадаємо, наприклад, явище футуристів). Цинізм став “захисної одягом” одного вітчизняного лірика. І навіть такий антипод Розанова, як Маяковський, проговорюється типово розановской рядком: “Мені відомі – цвях в моїй чоботі кошмарней, ніж фантазія у Гете”, це свідчить про глибоких перегукуваннях всередині тієї літературної традиції, що виникає із настанням нової доби і в витоків якою стоїть Достоєвський.
