Твір міркування: Достоєвський наш сучасник

Виступаючи на похоронах Некрасова, Достоєвський сказав: “Це було поранене серце, раз на все життя, і не рана, що закривається, ця й була джерелом всієї його поезії, всієї жагучий до мучення любові цієї людини до всього, що страждає від насильства, від жорстокості неприборканої волі, що гнітить нашу російську жінку, нашої дитини у російській сім’ї, нашого простолюдина в гіркої, так часто, частці його”. Легко помітити, що це ж можна сказати не тільки про Некрасова, але й про самий Достоєвського

У центрі багатьох творів Достоєвського –

соціальні й психологічні контрасти капіталістичного міста. Він сам усвідомлював себе письменником нового соціального середовища. Одержимий “тугою за поточний”, він бачив, як замість колишніх дворянських сімейств із їхньою зовнішньою благопристойністю, “закінченими” формами життя в післяреформену епоху з’являється “випадкове сімейство”, позбавлене вже міцних родових традицій. Його розлад і розбрід перегукуються із загальним розладом і розбродом, у якому “перебуває тепер російське життя”. У добутках письменника багато похмурого, важкого. Один із критиків (Н. Михайлівський) статтю про

Достоєвського назвав “Жорстокий талант”.

И все-таки через всі творчість письменника проходить мрія про “золоте століття”. Він вірив у можливість щастя на землі, а не тільки в “загробному світі”, вірив у людину й болісно шукав шляхи до досягнення гармонії й справжнього розквіту людської особистості. Автор “Злочину й покарання” прагнув, за його словами, до “відновлення загиблої людини”. Тому в літературознавстві затвердилося подання про Достоєвського як про гуманіста, тому що його критика буржуазної дійсності, що нівелює людини, що визначала його знеособлювання й розпад, була критикою з позицій людяності

Ненавидячи власницький мир, Достоєвський був переконаний, що Росія не прийме капіталістичний порядок і зможе вказати людству інший шлях, що веде до більше високого суспільного устрою. Він не міг собі ясно представити, як саме це може відбутися, які реальні рушійні сили зможуть сприяти здійсненню його мрії, навіть сподівався в цьому випадку на релігію. Але мрія була, і зв’язана вона була насамперед з думами про щастя всього народу: “Я ніколи не міг зрозуміти думки,- писав він,- що лише одна десята частка людей повинна одержати вищий розвиток, а інші дев’ять десятих повинні лише послужити до того матеріалом і засобом, а самі залишатися в мороці. Я не хочу мислити й жити інакше, як з вірою, що всі наші дев’яносто мільйонів росіян (або там скільки їх тоді народиться) будуть усе коли-небудь утворено, олюднені й щасливі… Вірую навіть, що царство думки й світла здатно встановитися в нас, у нашій Росії, ще скоріше, може бути, чим будь-де, тому що в нас і тепер ніхто не захоче стати за ідею про необхідність озвіріння однієї частини людей для добробуту іншої…”

Достоєвському Був властивий особливий тип філософського й психологічного реалізму, що сам письменник назвав фантастичним не тому, що він протистояв реальній дійсності, а тому, що був заснований на загостреній увазі до найбільш складних і суперечливих форм буття й суспільної свідомості, самим заплутаним, “фантастичним” фактам щиросердечного життя, що відбивало загальні процеси історії людства нової епохи. Тому Достоєвський, говорячи про свої добутки, відзначав: “…те, що більшість називає майже фантастичним і винятковим, то для мене іноді становить саму сутність дійсності”. Про американського письменника Эдгаре По Достоєвський писав: “Він майже завжди бере саму виняткову дійсність, ставить свого героя в самий винятковий зовнішній або психологічний стан і з какою силою проникливості, з какою поражающею вірністю розповідає він, про стан душі цієї людини!” Настільки точне пояснення художньої манери цілком можна віднести й до Творчості геніального російського письменника

Достоєвський Увійшов в історію росіянці й світовій літературі насамперед як автор чудових романів, що стали досить помітним явищем в історії цього жанру. Його романи відрізнялися проникненням у глибини людської душі й збагненням соціальної природи суспільства. Для них характерні стрімкість розвитку дії, незвичайність подій. Композиційним центром романів часто виступала яка-небудь катастрофічна подія, нерідко карний злочин. Жанр роману насичувався драматичними елементами, що перетворюють його у своєрідний “роман-трагедію”.

У романах Тургенєва, Гончарова, Л. Толстого сюжетний час може тривати багатьма місяцями, навіть роками, у Достоєвського ж воно триває найчастіше всього кілька днів. Це цілком пояснюється його художніми принципами. У Достоєвського характери діючих осіб дані вже сформувалися, тому письменникові й не потрібна більша тимчасова дистанція, щоб показати їхню поступову еволюцію. Поетика Достоєвського будується на іншому принципі, що у дослідницькій літературі позначається словом “раптом” (дійсно, часто в нього що зустрічається). Цей принцип різких зрушень, порушення розміряного плину життя, принцип алогічності пронизує всю структуру романів Достоєвського. І поводження, і психологія героїв у нього найчастіше непередбачені. Вони часто роблять раптом щось несподіване, неймовірне. Тому й самі образи героїв звичайно далекі від ординарності, тому що вони заздалегідь не запрограмовані, не сконструйовані письменником на основі чітко позначеної ідеї або теорії. Як відомо, з погляду Гончарова, повноцінним об’єктом художнього зображення можуть бути тільки вже устояні явища життя, що ясно позначилися в житті типи, конфлікти й т. д.

У Достоєвського, навпроти, вся увага приділяється явищам нестійким, неясним, важким для відтворення, тому що вони тільки лише позначаються в самій дійсності. Саме російське життя представлялося йому не завжди що ясно визначилася, поточної. У передмові до роману “Брати Карамазови” він писав про Алеше: “Це, мабуть, і діяч, але діяч невизначений, що не з’ясувався. Втім, дивно було б вимагати в такий час, як наше, від людей ясності”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Твір міркування: Достоєвський наш сучасник

Categories: Нові твори

Links