Доля людини в оповіданнях Шукшина
Але, підійшовши до цієї складної проблеми й лише пунктиром її позначивши, Шукшин побачив себе змушеним зробити й наступний крок у її розробці – довести долю людини, подібно Ользі не нашли “моральної міцності”, до логічного завершення, до тієї крайньої межі, на якому буде можливий і новий – більше масштабний – моральний висновок; Висновок про відповідальність. Висновок про те, що зрада самому собі, свого зв’язку з моральними традиціями народного життя спричиняє як закономірна відплата руйнування особистості, її моральну загибель
До
“Перед нами – людина розумний, від природи добрий і навіть, якщо хочете, талановитий. Коли в його юному житті трапилися перші серйозні труднощі, воно згорнув з дороги, щоб, нехай навіть несвідомо, обійти ці труднощі. Так почався шлях компромісу про совість, зрадництва – зрадництва матері, суспільства, самого себе. Життя скривилося, потекла за законами помилковим, неприродним. Хіба не саме верби тересное й не саме повчальне виявити, розкрити; закони, по яких будувалася (і руйнувалося) це невдале життя?”
Як і всі майже стрічки Шукшина, фільм “Калина червона” викликав бурхливі суперечки. У пресі. На численних творчих конференціях. У сотнях і сот-Нп. Ч зрительских листів. Безмежне замилування й скептична усмішка, беззастережне визнання й
Настільки ж категоричне неприйняття – такий був діапазон, у якому розташовувалися висловлювані оцінки
И знову ж, як і майже у всіх попередніх випадках, Шукшин виявився змушеним пояснювати, розтлумачувати глядачам і критикам основну ідею свого фільму. У виступах перед глядачами, у газетних і журнальних інтерв’ю, у спеціальній статті “Заперечення по суті”.
И от що, мабуть, найбільше примітно: роз’ясняючи ідею фільму й у першу чергу образ Єгора Прокудина, Шукшин оперував не стільки тим, як образ цей об’єктивно слояшлся в повісті й у фільмі, скільки зовсім новим його трактуванням, що виникла в нього, в автора, лише зараз, на наших очах, у підсумку якогось нового, “додаткового” осмислення. Так, наприклад, поки глядач вирішував для себе питання, випадкова чи ні загибель Єгора Прокудина, Шукшин дійшов висновку, що не тільки не випадково, але що Єгор і “сам неусвідомлено (а може, і усвідомлено) шукає смерті”.
Шукшин, треба сказати, це розумів. У статті.”Заперечення по суті” він так і написав: “Говорю отут, а розумію: це адже, по суті, третє ос^ мисление життя й характеру Єгора Прокудина, два було – у новині й у фільмі. Тепер, по третьому колу, я вільніше й смелее, але позиція моя вкрай уразлива: я повинен захищатися й пояснювати. Я допускаю, що цього могло не бути, будь я недвусмисленней, точніше й глибше у фільмі, наприклад” .
Настільки різке заострение ідеї, що перебуває в занадто явпом протиріччі з матеріалом фільму (не говорячи вже про повісті), змушує порушити питання: а чи правильний взагалі той шлях, що привів Шукшина до цьому заострению, є в наявності чи взагалі у фільмі той зміст, що дозволив йому зробити настільки крайні висновки? Іншими словами, чи така вуж загибла душа Єгор Прокудин, що ніякий інший результат для нього неможливий, крім смерті?
Відразу ж обмовлюся: я аж ніяк не за “щасливий” фінал, і Шукшин, на мій погляд, зовсім прав, приводячи свого героя до загибелі. Трагічний фінал потрясає глядача, змушує його глибше, пронзительнее відчути ціну життєвої помилки Єгора – у цьому
Особлива переконуюча сила. Але адже це різні речі – загибель людини як одна з можливих розплат за допущені їм колись помилки й загибель як єдиний результат, як щось визначеним і мотивоване самим характером людини, коли всі інші исходи для нього свідомо закриті
Смерть Єгора Прокудина сприймається саме в першому змісті – і ніяк інакше. Тому що скільки б ми пі перечитували повість і ні прокручивали в пам’яті фільм, яких-небудь ознак “морального, духовного краху” Єгора ми однаково але виявимо. Нею злочинне минуле, за яке він нібито повинен понести неминучу кару, залишається для нас, як і у випадку з Ольгою Фонякиной, десь “за кадром”. Ми знаємо, що в прошлом він – злодій-рецидивіст, але для нас це всього лише “анкета”, суха умоглядна експозиція, пе заражающая нас, по суті, ніяким певним г; йому відношенням – хіба лише деякою сторожкістю, розумовою сторожкістю. Зате коли він з’являється перед нами як жива діюча особа, то ми відразу ж переймаємося тим “почуттям щасливої й одночасно болісної закоханості”, про яке так добре сказав критик Костянтин Рудницкий. “Співчуваєш йому, смієшся над ним, ним захоплюєшся й обурюєшся, а в інші моменти завмираєш від відчуття власної, уже нескоримої зв’язаності з його долею”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)