Добро й зло у романі “Війна й мир”
Якщо порушити питання про те, у чому полягає головна ідея творчості Лева Толстого, те, видимо, самою точною відповіддю буде наступний: твердження спілкування і єднання людей і заперечення роз’єднання й роз’єднання. Такі дві сторони єдиної й постійної думки письменника. В епопеї різко протипоставленими два табори тодішньої Росії – народний і антинародний. У підсумку розвитку роману протягом двох томів, до тієї половини, що присвячена подіям тисяча вісімсот дванадцятого роки, головні герої залишаються обманутими дійсністю у всіх надіях.
У Пєра, що випробовує ті ж думки й почуття, що й князь Андрій, саме в бородінських главах виникає особливо гостра свідомість того, що вони – солдати, ополченці, народ, – тільки вони і є щирими виразниками дії. П’єр захоплюється їхньою величчю й самопожертвою. “Солдатом бути, просто солдатом!” – думав П’єр, засипаючи”.
В “Війні й світі” мова йде про таку епоху, коли людина перебуває на першому плані. Люди, самі безпосередньо відповідають за розвиток дії, що творять її (епоху), стають із “маленьких” людей більшими людьми. Саме це й показано Толстим у картинах Бородінського бою. Про всіх людей можна буде – після народної перемоги – сказати те, що Наташа говорить про Пєре: всі вони, вся Росія “з моральної лазні” вийшла! П’єр – головний герой “Війни й миру”, це доводиться й всім його положенням у романі. Саме над Пєром сходить зірка 1812 року, передвіщаючи й надзвичайні лиха, і надзвичайне щастя. Його щастя, його торжество невідривно від торжества народного. З образом цієї зірки зливається й образ Наташі Ростовою. На думку Толстого, Наташа – саме життя. Натура Наташі не терпить зупинки, порожнечі, незаповненості життя. Вона завжди почуває в собі – усіх. П’єр говорить князівні Мар’є про свою любов до Наташа: “Я не знаю, відколи я люблю її. Але я одну тільки її, одну любив у все життя й люблю так, що без її не можу представити життя”.
Товстої підкреслює щиросердечне споріднення Наташі й Пєра, їхні загальні якості: жадібність до життя, пристрасність, любов до гарного, простодушну довірливість. Роль образа Наташі в “Війні й світі” велика. Вона – сама душа радісного людського спілкування, у ній сполучається спрага теперішнього, повного життя для себе з бажанням такого ж життя для всіх; душа її відкрита для всього миру.
Я написала лише про три характери, які, безсумнівно, передають головну думку Толстого. Шлях Пєра й князя Андрія – це шлях помилок, оман, але все-таки шлях знаходження, чого не скажеш про долю Миколи Ростова, чий шлях – шлях втрат, коли він не зміг відстояти в епізоді з Телєгіним свою правоту, коли Телєгін украв гаманець у Ростова, “у свого брата украв”, але це не тільки не заважає, але як би допомагає йому робити кар’єру. Ці епізоди зачіпають душу Миколи Ростова. Коли ветерани полку обвинуватили Ростова в тім, що він бреше й що серед павлоградців немає злодіїв, то в Миколи були сльози на очах і він говорив: “Я винуватий”. Хоча Ростов був прав. Потім глави, торжество переговорів між імператорами – все це дивно сприймає Микола Ростов..
У душі Миколи Ростова піднімається бунт, виникають “дивні думки”. Але цей бунт закінчується повною його людською капітуляцією, коли він кричить на офіцерів, що засуджують цей сполучник: “Наша справа виконувати свій борг, рубатися й не думати”. Цими словами завершується духовна еволюція Миколи Ростова. І цей герой відрізав собі шлях до Бородіно, буде з нього вірний аракчеєвський рубака, “коли накажуть”.
Духовні шукання й відкриття князя Андрія Болконського
Герої Л. Н. Толстого дуже важко піддаються однозначному визначенню. Вони не діляться на гарні й поган, добрих і зл, розумних і дурних, вони просто живуть, шукають, часто помиляючись у своїх пошуках. Князь Андрій Болконський – одна із самих яскравих і найтрагічніших фігур роману “Війна й мир”. З першої своєї появи на сторінках добутку й до смерті від ран у будинку Ростових життя Болконського підпорядковане своїй внутрішній логіці. І у військовій службі, і в політичній діяльності, і у світлі, і, що саме дивне, у любові Андрій залишається самотнім і незрозумілим. Замкнутість і скептицизм – от відмітні риси Андрія навіть у його спілкуванні з улюбленими людьми: батьком, сестрою, Пєром, Наташею. Мар’я говорить йому: “Ти всім гарний, але в тобі є якась гордість думки”. Але він далеко не людиноненависник. Він всією душею бажає знайти застосування своєму розуму й здатностям, “він так всіма силами душі шукав одного: бути цілком гарним…” Але його життя схоже не на пошуки нового, а на втечу від старого. Гострий розум підштовхує його до діяльності, але внутрішнє відчуття стихії життя зупиняє, указуючи на даремність зусиль людини. Починання Андрія закінчуються розчаруваннями. Його бажання служити батьківщині, справі зіштовхується із загальною байдужністю.
Людина із тверезим і скептичним розумом, князь Андрій не міг знайти собі місця в середовищі брехливого користолюбства й улесливого кар’єризму, що царювали у світському й військовому житті.. Його патріотизм і відповідальність за справу найбільше яскраво проявляються на службі в Сперанського й у війні 1812 року: “Він весь був відданий справам свого полку, він був турботливий про своїх людей і офіцерів і ласкавий з ними. У полицю його називали “наш князь”, ним пишалися і його любили”. Але поступово він доходить висновку, що всього його старання – не більш ніж суєта.
Життєвий шлях князя Андрія – це історія розчарувань, але одночасно й історія збагнення сенсу життя. Болконський поступово позбувається від ілюзій – прагнення до світської слави, військовій кар’єрі, до суспільно-корисної діяльності. Він у суперечці з Пєром заперечує можливість перетворень навіть у межах маєтку. Однак сам реформує своє господарство й відпускає селян на волю, що було по тим часам нечуваним нововведенням. Головне в натурі Андрія Болконського – чесність і щирість, тому він боїться гучних слів і обіцянок. Краще мовчати й не діяти, а якщо щось робити, то теж без зайвих слів.
Навіть зі Сперанським він поводиться насторожено, хоча в душі привітає його починання.
Усякі ж розмови про любов до “ближніх” князь уважає святенництвом. Любити треба в першу чергу себе й своїх рідних. А, поважаючи себе й надходячи по честі, людина неминуче буде корисний людям, у всякому разі, не нашкодить ім. Відповідальність за інших людей Андрій уважає непомірним тягарем, а прийняття за них рішень – безвідповідальністю й самозакоханістю.
Періоди розчарувань переміняються в князя Андрія періодами щастя й духовного відродження. Таким щасливим часом були для нього бої при Аустерліці, служба у військовій комісії, любов до Наташі. Але на зміну цим щасливим хвилинам знову приходило внутрішнє спустошення й розчарування. Одне з найважливіших питань, що мучили Андрія Болконського, було питання про місце людини в житті. Він переконується в тім, що все відбувається не по велінню героїв і вождів, а саме собою, випадково або з волі долі. Особливо яскраво ця істина відкрилася йому напередодні Бородінського бою. Чесний і відвертий перед собою, Андрій хоче такій же відвертості і ясності в очікуваних подіях: “Коли війна тепер, так війна. Війна не люб’язність, а сама бридка справа в житті, і треба розуміти це й не грати у війну”. Він осягає цінність життя окремої людини, від маршала до солдата. Поранення й передсмертні міркування, що пішли після нього, перевертають свідомість Андрія. Для нього проясняється те, що він завжди в собі носив, але не випускав назовні, розуміння простоти життя й любові як головної цінності, що робить людей людьми. Умираючи, він прощає й Наташу, і Анатоля Курагіна, і увесь світ з усіма його недоліками.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)