До Основ’яненка
Б’ють пороги; місяць сходить.
Як і перше сходив…
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
“Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?”
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
“Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся –
Жита похилились.
Де паслися ваші коні.
Де тирса шуміла.
Де
Морем червоніла…
Вернітеся!” “Не вернуться!
Заграло, сказало
Синє море.- Не вернуться,
Навіки пропали!”
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля.
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
Тілько ворог, що сміється…
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,-
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі.
Чия правда, чия кривда
І
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава.
Слава України!
Без золота, без каменю.
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того – Московщина,
Кругом чужі люде.
“Не потурай”,- може, скажеш.
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються… Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся 6 і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, – був голосок.
Та позички з’їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
“Ой не шуми, луже!”
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають.
Добрий голос маєш;
Співай же ім, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво.
Що було, минуло…
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули.
Що діялось в Україні,
За що погибала.
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині.
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
Коментар
Найбільшим болем Т. Шевченка була поневолена, пригноблена Україна, в минулому – батьківщина славного запорозького козацтва. Поет думає над тим, як наштовхнути народ на думку про активніший опір, про неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-Основ’яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже “все гине, – Слава не поляже; Не поляже, а розкаже. Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…” Вірш починається романтичною картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
Т. Шевченко називає Основ’яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються. ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814-1861)
Т. Шевченко народився в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії у родині кріпаків. Рано посиротівши, хлопець пішов на службу до дяка, щоб мати змогу вчитися у школі. Любив малювати, мріяв стати малярем, але ніхто з іконописців не взяв його за учня. Пан Енгельгардт, переїжджаючи до Петербурга, забрав із собою слуг, а серед них і Тараса. Випадково помітивши талант хлопця, пан віддає його в науку до майстра Ширяєва. Білими петербурзькими ночами юнак перемальовував античні скульптури в Літньому саду. Там Тарас зустрівся з художником-земляком І. Сошенком. Той зацікавився його долею, познайомив зі своїми друзями – видатними діячами культури, серед яких був і відомий художник К. Брюллов. Ці люди у 1838 році викупили талановитого юнака з кріпацтва.
Шевченко став вільним слухачем Академії мистецтв, зайнявся самоосвітою. 1840 року вийшла його перша поетична збірка “Кобзар”, яка стала знаменною, знаковою подією в українській культурі і в усій історії нашого народу.
Після закінчення навчання Шевченко поїхав працювати у Київській археографічній комісії, познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому відомим ученим та письменником М. Костомаровим, вступив до Кирило-Мефодіївського братства й був заарештований. Основне звинувачення – не участь у таємному товаристві, а написання сатиричних творів, спрямованих проти царського уряду, кріпаччини. Вирок був суворий – десять років солдатчини із забороною писати й малювати. Про ці роки поет писав: “Караюсь, мучусь, але не каюсь”, бо найбільше вболівав за долю рідної України, покріпаченого народу.
Т. Шевченко є автором багатьох віршів, поем, прозових творів і кількох драматичних.
Помер у Петербурзі, був перепохований у Каневі на горі біля Дніпра. Став духовним батьком цілої української нації.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)