Делеменчук Олександра Місто в кишені (поезії)

Олександра Делеменчук
Місто в кишені
Поезії
Київ – 2004
Передмова: автокритика
Скільки білявих хлопчиків
Сумнівної зовнішності
Чомусь видавалися мені
Фатально
Схожими на принців.
Вони заходили в моє розчинене серце
В брудних черевиках,
Іноді крали якісь дрібні речі,
Іноді великі надбання.
В більшості залишали
Оберемки образів
Для написання жахливих поезій,
Які я писала самозахоплено –
От як зараз.
Тепер мене, дякувати Богу, ізолювали
Від білявих хлопчиків,
Але забули

про чорнявих,
Рудих,
Лисих
І зовсім безголових.
0. Портрет авторки замолоду: пролог
Я власне тільки дотик кольорів,
Якийсь рвучкий і невимовно-чорний,
Бо ж від веселки Всесвіт мій згорів
І чорний спокій враз мене огорне.
Я власне тільки мука і усе –
Я випестила опівнічну зраду
І вітер пахощі мені несе
Із чорноти оливкового саду.
Я – колір звуку, звуки кольорів,
Усе граничне і усе звичайне.
І хай мій Всесвіт вибухнув, згорів.
Мені лишив він правду на прощання.
І. Осінь: Місто в кишені
Місто схоже на вицвілу іграшку, кинуту в парку,
Непотрібну як спомин про те,

чим колись картались.
Заблукалий допалює Вечір останню цигарку
І ненавидить всесвіт за те, що нічого не сталось.
Нетвердою ходою іде він повз наші будинки,
Він втомився від жовтого болю міських ліхтарів
І шукаючи сенсу, гортає сріблясті сторінки
У печальних і мудрих книжках яворів.
Переможений світом, але врешті сам переможець,
Він запалює зорі, коли їх ніхто не чекав…
Місто, вражене сумом на кинуту іграшку схоже,
Ту яку розлюбила дитяча рука.
У спогадів знайомі імена,
Але вони на себе вже несхожі –
Такі собі примарні перехожі,
Які несуть дари свої не нам,
Повз смітники розчавлених дворів
І повз горища, де минуле – пилом.
Дитинство ми, безсилі, відпустили
І слід його на каменях зотлів.
Вночі якийсь безмозкий ідіот,
Гвалтуючи старе фортепіано,
Напевно тужить, стомлений і п’яний,
За тінню не досягнутих висот.
І ти як він, і я як він – всі ми.
І чай гіркий від цих високих звуків,
П’Ємо його як перший день розлуки,
Який вже причаївся за двірьми.
Він – перший з тих, що починають осінь,
Коли життя згасаючий сірник
Змете на ранок втомлений двірник
І закурити втомлено попросить.
Спроба осені
ЯВА 1
У портових містах починається осінь
І зелені зірки золотішають враз,
А туман, наче той лабіринт на Міносі,
Де блукають, мов смертники, тіні забутих образ.
На проспектах і вуличках – морок густіше,
Наче в храмі егейському (й тиша – чужа) .
У портових містах починається осінь і вірші
Так повільно стікають, як кров із ножа.
Мабуть все відбулось, як того і хотіли,
Бо ще й досі квіткарки закоханим радість несуть…
У портових містах рання осінь з очима Сивіли,
Їй відоме минуле, майбутнє і Суть…
ЯВА 2
Не навчилась любити людей, пробачати їм втому.
Не навчилась науці безглуздій жалю.
Я своїх помилок не пробачу нікому
І аж надто вже тим, кого справді люблю.
У портових містах починається осінь,
І бульвари нічні тихо просять дощу.
А мені помилок своїх власних не досить,
Я на їх гіркоті когось вчу.
Я напевно здаюсь комусь зла і причинна,
Бо дурниця з дурниць моя справа проста –
Просто трохи любові –
І діти розчинять
Ранню осінь в портових містах.
ВСІМ…
Чи холоди, чи просто тиша,
Чи морок причаївся у вікні?
Я виросла, я мала стати інша…
Але чому так боляче мені?
І знову осінь з дивними очима
З паперу вирізає чорних птиць.
Для всього в світі є своя причина
І час для розуміння самоти.
Ця гіркота – не кара і не вада,
Йдучи разом, ми – тільки перехожі,
Я знаю відвернутись це не зрада,
Але чомусь на зраду дуже схоже.
Це знову осінь (наче час стояв).
На все у світі є своя причина.
Невже колись усім всміхалась я –
Безжурна дівчинка з бездонними очима?..
Бентежність холоду і сірість риштувань –
У місті нашому стандартна осінь,
Її дощі ідуть серед мовчань,
Її дощі тугу у світ приносять.
Над містом – листя радісний папір,
Сполоханий вітровим сумом;
Над містом – день, який
Немов Булгаков в мареві придумав.
Бентежність холоду, що лине в тишу площ,
Іще зима затрималась за рогом.
Сьогодні осінь і тобі здалось,
Що в снах своїх ти можеш бути Богом
Чекання
Осінніх ранків зоряні мости,
Збудовані на снах моїх сумних,
По них до мене має хтось прийти,
Я з кимось домовлялася на них.
Осінніх ранків тиша та імла,
Бентежний спалах – тиша і чекання…
Напевно я сама по них пішла,
Пішла в своє придумане кохання.
Таке ж лунке, як тиша цих безсонь,
Таке ж холодне, як вода і зорі.
Я загубилась по той бік долонь
У лабіринтах віршів та історій.
Я вже не я. Я спогадів не гою,
Бо вибору напевно вже нема –
Це ти ідеш над темною водою,
А я дивлюсь, щаслива і німа.
Отак згадати той найперший день,
Коли твоє обличчя посміхнулось
Мені серед засліплених людей,
На роздоріжжі незнайомих вулиць.
Під дахом осені і темно-синіх злив
Мені твої явились дивні очі,
Такі безжурні і такі пророчі…
Отак згадати – ти мене зустрів.
Я йшла тобі назустріч без вагань,
Ти йшов мені назустріч без печалі,
Щоб колись разом перетнути грань
Зрадливу смужечку нечутного прощання.
Отак згадати той найперший день…
Такий далекий і такий щасливий
І пожаліти Ту, яка вже йде
Тобі назустріч з осені і зливи.
Світ за очі – мудрість правічна –
Теплу куртку, улюблений светр
І майнути туди, куди кличе
Невідомий якийсь кілометр.
Це містечко, де всі заклопотані,
Де пивнички святіш за собори,
Небагате якимись красотами,
Але все ж називається – “город”
І на картах якихось відмічене,
І спиняються поїзди,
На провулки його засмічені
Мене кличуть чиїсь сліди –
Провінційного бідного лірика,
Випадкового алкаша.
Невідомо чому відмірила
Цю дорогу моя душа.
Падолист намацує вулицю,
Де сліди жебраків і святих…
У вагоні нічному зіщулюся,
Прилечу і зустріну не тих.
Я дуже прошу, щоб тоненький лист,
На пошті кинутий у скриню синьо-жовту,
Ввірвався в мелодійний падолист,
Який придумав божевільний Жовтень.
Я дуже хочу, щоб в провулках дощ,
Не йшов, а як у Львові кажуть, падав,
Щоб повернулись добрі друзі, хоч
Я вже втомилась от самих лиш згадок.
Я дуже хочу, щоб ніхто не знав
Про те, що самогубця наш Художник;
І щоб зігріли темного вина,
І щоб зігрівся кожен подорожній.
Я дуже прошу про такі міста,
Де власні площі люблять як святиню…
У відповідь – сухенький звук листа,
Що наче дощ паде в порожню скриню.
Холодно, наче грудень,
Мимоволі чекаєш сльоти.
Містом ходять зіщулені люди
І десь поміж ними є ти.
Кава ранком тебе не зігріла,
Друзі раптом поділись кудись.
І вже осінь тебе загубила –
Фотокартку у плямі води.
Небо, наче сіру ганчірку,
На обличчя поклали добі.
Ти ідеш на якусь вечірку,
Де ніхто не зрадіє тобі.
На зупинці сховаєш плечі,
Не помітиш, де я стою,
І підеш, не пустивши вечір
Під стару парасолю свою.
У житті всі втіхи дешеві –
Цигарок чи кохання купить.
Поклади наше місто в кишеню,
Хай зігріється бідне й поспить.
Моя тінь набагато стрункіша за мене,
Полюбив би її, але це вже було у Джойса й в “Аліси”.
То ж крокуємо разом, чекаючи повних затемнень,
Коли стомлене сонце іде відпочить за куліси.
Моя тінь залишалась на жовтій бруківці перонів,
У тенетах дитячих майданчиків плакала дзвінко.
Маєм спільностей кілька – обидві такі безборонні,
І наповнені світлим і темним по вінця.
Маєм кавову гущу і засідку теплої кухні,
І предивні книжки, у яких ні пригод, ні кохання.
А ще яблука, жовті і місячно-круглі,
І улюблені джинси, не дуже охайні.
А ще маємо фото і трохи ілюзій,
А ще список людей, до яких запізнились,
І 105 почуттів, які вже побували у use,
Але все як нові, бо щодня прокидаємось з ними.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Делеменчук Олександра Місто в кишені (поезії)

Categories: Твори з української літератури

Links