Де ж причини, що призвели до загибелі таланту?

Пішовши з Масеачузетса, з гурту своїх співвітчизників, відмовившись боротися з ними за них же самих, за їх соціальне і духовне визволення, Річард позбавив своє мистецтво змісту, основи. Очевидно, попри всю свою святенність, массачузетська громада краще розбиралася в мистецтві, в скульптурі, ніж но-воявлені американські промисловці, та справа, зрештою, і не в цьому. Там, в Массачузетсі, була боротьба, В Род-Айленді “люди багатіють”, вони вже хочуть купувати не прості горщики, а “делікатні”. Проте міщанські смаки род-айлспдців пе мають

нічого спільного з розумінням мистецтва. Буржуазія ворожа до мистецтва, якщо воно не приносить їй зиску. В Массачузетсі Річард не зумів через мистецтво знайти спільної мови з трудящими. В Род-Айленді він не міг знайти спільної мови з гендлярами, бо їм було чуже розуміння прекрасного, в них його заступило всевладне розуміння зиску.

Та чи можна обвинувачувати митця тому, що він покинув Массачузетс?! Адже ми знаємо, що Річарда прогнали. Щоправда, скульптор і сам пішов би звідти, бо не знайшов у пуританській громаді того, за чим їхав з далекої Венеції в Америку – не знайшов боротьби за здійснення мрії про новий

світ, де “люди можуть вільні бути”. Опинившись в умовах, коли він не знаходить підтримки своєї праці, Річард позбувся того грун-, ту, який плекав його надію, живив його мрію. А без мрії нема натхненного мистецтва, мистецтва, яке прозирає в майбутнє. В конкретних обставинах його мрія виявилася в самотині. У цьому й полягає основна причина занепаду таланту. Не освітлений високою ідеєю, він позбувся живодайних соків і зав’яв, завмер. Без боротьби, без провідної ідеї, в чотирьох стінах, відокремлених від світу, живлене тільки спогадами про минуле, всяке мистецтво вмирає, стає умоглядним. З Річардом повторюється те ж саме, що з венеціанськими митцями. Він замкнув, звичайно, мимовільно, свій талант у тісну теплицю, втратив живі зв’язки з боротьбою за світлі ідеали. І коли Річард запитує:

Чи не краще було тоді, як руки фанатичні мої утвори в порох розбивали? Бо се ж таки було якимсь признанням, що хист мій справді може мати силу, для них лиху, ворожу, нечестиву, а все ж велику!- то для читача в цих словах звучить не тільки запитання, але й розгадка його трагедії. Нема життя без боротьби, без боротьби нема й мистецтва. Діяльним, живим, отже й вічним, безсмертним мистецтво може бути лише тоді, коли воно виникає і розвивається в умовах боротьби за волелюбні ідеали. Мрія, відірвана від боротьби, випещена в самотині, не може породити видатних творів мистецтва, бо вона не поєдналася з дійсністю. Скільки Річард не вдивлятиметься в нову скульптуру, виліплену ним у Род-Айленді, він не побачить у ній життя. Митець втратив свій талант.

…Щоб до душі душею промовляти, то треба, щоб ті душі поріднились. А що ж їх поріднить?

Думка Річарда не знайшла відгуку в його земляків, як не знайшла і в Род-Айленді. Зникла однаковість відчуттів і сприйняття, зникла властивість узагальнювати і відтворювати дійсність у її розвитку й перспективі. Відтак зник і талант.

В муках дошукуючись причин, що викликали невдачу з останньою його статуєю, Річард говорить: “Взірця немає”. Фантазія митця повинна виходити з реального, з життєвого. Американська пуща не давала зразка для прекрасного. Вона живим поховала талант Річарда. Непривабливості Венеції з її інквізицією бліднуть перед американською “свободою”. В американській пущі Річард міг створити не мистецьку річ, а лише якусь “потвору… мертворождєнну”.

Сей твір мій бронзи й мармуру не діжде. Не пережить йому свого творця. Не встигну сам я в землю обернутись, як висохне і розпадеться глина,-

З відчаєм говорить сам собі Річард.

Краса могла проявитися не у ствердженні навколишнього життя, а швидше у запереченні. Сатирична фігурка, яка висміювала потворність і святенництво Годвінсона, була по-своєму прекрасною, бо допомагала боротися за мрію. Саме через це Річард взяв на себе повну відповідальність за статуетку Деві перед розлюченим Годвінсоном і покірною йому громадою. В цьому виявлялося не тільки гуманне почуття Річарда, який не хотів віддати на наругу свого учня, але й творча солідарність.

Деві теж прагнув до прекрасного. Тому він ще в першій дії, продовжуючи розмову про красу і вигадку, просив Річарда показати фігурки, виліплені в Італії та на кораблі під час подорожі. Ці твори Річарда прекрасні, бо вони натхненні почуттям споді-

270

Ваної волі. Серед статуеток є одна з девізом “Регеаі ггшпсіиз, їіаі: агз”. Перекладений Річардом “Хай згине світ, а хист хай буде”, цей девіз залишався в драмі не розкритий письменницею аж до третьої дії. Вигаданий у Венеції “у скульпторськім гурті”, він має в собі відтінок “чистого мистецтва”.

Виліпивши статуетку, яка зображувала молоденьку дівчину-пуританку Дженні в убранні принцеси, Річард намагався поєднати свою мрію з дійсністю. У первісній редакції драми ‘ колишній вчитель Річарда Мікеле 2, відомий ще з Флоренції (за першим задумом Річард навчався у Флоренції) топкий знавець мистецтва, так характеризує цей витвір:

Тут, бачте, трохи єдності бракує: ПреПИШИІ КНЯЖІ шати, голова ж ДІвчаТКй простого, якби се навпаки, То кращий вийшов би контраст, запевне, Та се нехай ще! Але ось дивіться: Убрання й постать царедворки – Еісцапііззіта. Само ж обличчя Міщаночки, таких у вас багато В колоніях. Тепер дивіться – вираз: (закриває горішню частину лиця) Так усміхається дівча гарненьке Своїй шістнадцятій весні. А се (закриває долішню частину і волосся, видно тільки лоб і очі) Матрони-пуританки твердий погляд,- Прокляв би він і вбрання, і сей усміх, Якби побачив їх…

Дійсність і мрія не поєдналися. Стороннє свідчення Річардо-вого вчителя розкриває глибокий внутрішній конфлікт Річарда-митця. Він убрав у пишні шати міщаночку, яких у колонії багато, і єдності не вийшло. Надто вже не пасувало обличчя буденної буржуазки до вбрання принцеси. Мине два сторіччя – і нащадки американських колоністів самі ганятимуться за шляхетськими титулами, гербами й знатністю. Річард хотів опоетизувати буденне, типове (в розумінні звичайного, розповсюдженого), піднести його до висоти мрії. Але міщанське – надто невідповідний матеріал для опоетизування; спроба митця виявилася невдалою. Ніякі пишні шати не можуть приховати буденність душі людини, хоч би ця людина і мала гарненьке обличчя.

Мікеле (перша редакція твору), продовжуючи свою думку про статуетку, приходить до висновку:

В ній я бачу Три елементи, та не триєдині: З них кожний нарізно красі хай служить, та бути вкупі неподоба їм…

Я б радив вам три статуї зробити, А проба ся для всіх би послужила, Вам тільки треба роз’єднати знову Три елементи, і чудові твори Тоді ви світові дасте в дарунок.

Мистецтво всеосяжне, воно може відтворити і пуританський погляд, і усміх дівчини своїй шістнадцятій весні, і царівну-мрію, якій немає місця в міщанському середовищі американських колоністів. Але примирити, поєднати ці цілком відмінні, соціально і духовно несполучні світи – неможливо.

Знаменно, що Річард весь свій спадок, всі свої мрії заповідає малому Деві і наказує йому їхати вчитися до Голландії, яка “новому хисту торує шлях широкий”. Відомо, що голландське мистецтво XVII сторіччя відзначалося своїм реалізмом, щільним зв’язком з життям, увагою до простих трудящих людей. Показово, що в підготовчих планах до твору Леся Українка відразу ж виділила постать Деві, про якого занотувала – “палке хлоп’я з артистичною натурою, ученик (потім єднає хист і життя, знаходить струю, що зв’язує спільне у нього і у тих, що навколо нього)”. Таким чином, на думку авторки, Деві й має подолати розрив між мрією і дійсністю, між ВісЬііШ£ ипсі \УаЬгЬеіі, між “часовим” і “вічним”, що Річардові виявилося не під силу.

Драматична поема “У пущі” – це трагічна повість про “од-важного, вільного і непримиренного, покірного тільки правді і красі” скульптора, талант якого згублено “в пущах Нової Англії”, повість про “похованого артиста” (один з варіантів назви твору). Цей твір переконливо доводить, що особистої волі митця не досить, щоб талант зростав і розвивався. В капіталістичному суспільстві особиста свобода митця ілюзорна й облудна. Річард як скульптор тисячами видимих і невидимих ниток був пов’язаний з цим буржуазним суспільством, воно і вбило його хист. “Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна. Свобода буржуазного письменника, художника, актриси є лише замаскована (або лицемірно маскована) залежність від грошового мішка, від підкупу, від утримання” ‘. Річард прагнув бути незалежним, не піддавався на підкупи буржуазії і її попередників, але суспільні умови життя, зречення від боротьби за дійове мистецтво вбили його талант. З своїм мистецтвом скульптор Річард був непотрібний для тогочасного світу гендлярів і святенників, через те і втратив найдорожче, що мав,- талант, мету життя.