Давньогрецький театр: еволюція трагедій
Якісно нового змісту і форми трагедія набула після появи на театральному горизонті Есхіла (525- 456 рр. до н. е.). Талановитіший за своїх попередників, він настільки вдосконалив трагедію, що його по праву вважають “батьком трагедії”. Саме у його творчості трагедія остаточно оформилася як драматичний жанр. Перш за все слід відзначити введення Есхілом другого актора. Це значно збільшило діалогічну частину п’єси: діалог тепер міг відбуватися не тільки між актором і корифеєм, але й між двома акторами, а також між ними і корифеєм, Отже трагедія
Величезна заслуга Есхіла полягає у створенні могутніх і величних характерів – монументальних образів, носіїв нечуваних пристрастей, учасників грандіозних конфліктів. Образи Прометея (“Прометей прикутий”), Клітемнестри, Ореста,
Слід також зазначити, що Есхіл надав усім частинам та елементам трагедії досконалої форми, запровадив ряд прийомів, що посилюють драматичний ефект – увів формулу трагічного мовчання, створив атмосферу жаху на сцені, ввів ряд технічних засобів і прийомів – пофарбовані маски, котурни, декорації, костюми, танці й танцювальні фігури, першим почав писати трагічні трилогії. Отже Есхіл розпочав еру нової трагедії.
Продовжив розвивати оформлені Есхілом принципи драматичного мистецтва Софокл (496 – 406 рр. до н. е.). Великим його внеском стало введення третього актора. Це дало можливість значно збільшити діалогічну частину трагедії і зменшити хорові партії. Відтепер діалог у трагедії виходить на перший план, що суттєво розширює можливості драматурга показати конфлікт, більше того – поглибити конфлікт і урізноманітнити його. З того часу хор майже втратив значення колективного актора, його пісні часто вже не пов’язані безпосередньо з розвитком сюжету, цей зв’язок має скоріше ідейний характер.
Зауважимо також, що трагедія Софокла стає більш наС^лиженою до життя, вона втрачає той містичнорелігійний характер, що його мала попередня трагедія. На зміну масштабним грандіозним сюжетам приходять. суто земні і значно простіші. Цей процес супроводжується повільним проникненням у внутрішній світ людини, більш глибоким змалюванням людських характерів.
Улюбленим художнім засобом Софокла є прийом контрасту. Контрастність дає авторові змогу сильніше підкреслити слабкі й сильні сторони персонажів, щоб глядач міг ясніше зрозуміти їхню внутрішню суть. Контрастними образами постають Едіп і сліпий Тіресій (“Цар Едіп”), Креонт і Тіресій (“Антігона”), Антігона та Ісмена (“Цар Едіп”), Електра і Клітемнестра (“Електра”).
Софокла вважають неперевершеним майстром композиції. Арістотель підкреслював у ній наявність перипетії, “зміни подій до протилежного” і пізнавання, пов’язаного з поворотом до несподіваного, з “переходом од незнання до знання. Ці прийоми сприяють створенню на сцені атмосфери глибокої психологічної напруги, і, відповідно, сильнішого драматичного ефекту. Глядачі цілком поглиналися у світ трагедійних стосунків, глибоко переймаючись болем і долею персонажів. Вони на певній термін повністю вживалися у трагедійні образи, плачучи і радіючи разом з ними. Можливо, тому в грецькій трагедії знайшла вираз така естетична категорія, як катарсис, тобто очищення, облагородження людини. За свідченням Арістотеля, Софокл твердив, що зображує людей такими, якими вони мають бути. Митець вважав за необхідне виховувати громадян на прикладі ідеального героя. Тому персонажі Софокла – натури завжди цілісні. Вони лишаються вірними собі протягом усієї дії (Антігона). Як зазначає Ю. І. Султанов, “Цілісність образів Софокла, пластична довершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного митця”. Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини.
Наступником Есхіла і Софокла був Еврипід (480/84 – 406 рр. до н. е.). Проте він пішов своїм шляхом. Його трагедії істотно відрізнялися від драматичних творів Есхіла та Софокла й у своїй основі були новаторськими за темою, змістом образів, характером конфлікту, а часто і за формою. Вони присвячені новій і незвичайній для традиційного грецького театру родиннопобутовій тематиці, в них принципово не висвітлюються соціальнополітичні проблеми.
Зрозуміло, що розкриття цієї тематики вимагало зі’ачно глибшого, ніж раніше, проникнення автора у спіт психологічних переживань людини. Зберігаючи традиційний конфлікт, що відбувався між двома героями, Еврипід першим увів у свою трагедію конфлікт одного героя, тобто протиборство двох протилежних почуттів у душі одного героя, інакше кажучи – внутрішній конфлікт, психологічний конфлікт. Він дає змогу авторові глибше показати стан людини в момент душевної кризи, як кажуть психологи – пограничний або межовий стан людини, відтворити те напруження, у якому опиняється герой (Медея, Федра, Алкеста).
Однією з центральних в творчості Еврипіда стала тема коханця й ті страждання, що воно несе людям. У всіх випадках, коли героїв охоплює почуття любові, воно стає визначальним, примушує їх заглиблюватись у себе, у свою внугрішню боротьбу ц надмірно страждати. Еврипід зображує любов як могутню пристрасть, якій неможливо протистояти (“Іполіт”, “Медея”). Не випадково Еврипід увійшов в історію світової драматургії як “найтрагічніший з трагічних поетів”.
Психологічні конфлікти Еврипіда виходять за межі античного суспільства, оскільки поет торкається глибоко інтимних почуттів людини, таких, що є вічними, незалежно від національних, географічних або хронологічних факторів.
Еврипід був останнім, хто суттєво змінив класичну грецьку трагедію.
Завдяки створенню ним внутрішнього конфлікту трагедія змінює свій характер. На перший план вихдить тепер людина з усім спектром своїх відчуттів, сумнівів, переживань, пристрастей. Як результат, спостерігається тенденція до звуження масштабу конфлікту, з одного боку, і до значного його поглиблення, з іншого боку. Це і дає привід вважати, що у творчості Еврипіда ми маємо справу не з трагедією, а з драмою (побутовою драмою) в традиційному літературознавчому тлумаченні цього жанру. Отже, герої Еврипіда не трагічні персонажі, а драматичні, тому що вони самі роблять свій вибір, а згодом стають його жертвою. Однак слід зазначити, що це питання в науці і на сьогоднішній день залишається дещо полемічним.
Втім, саме шляхом Еврипіда розвиватиметься пізніша драматургія.
Пильний інтерес до життя і почуттів окремої індивідуальності, широке використання інтриги й комедійних елементів, загальний родиннопобутовий фон п’єси надовго визначатимуть провідні тенденції розвитку драматичного мистецтва.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)