Чорнобильське лихо – біль суспільства
Минуло 26 роки, а чорний день Чорнобильської трагедії продовжує хвилювати людей: і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто пізніше народився далеко від покривдженої землі. Цей день не минув безслідно, він розплодив по світу багато трагедій; він буде завжди об’єднувати всіх одним спогадом, однією печаллю, однією надією.
Уже давно віддзвеніли чорнобильські дзвони, а ми все ще пам’ятаємо тих, хто пішов у вогонь, – вони увійшли у стогін і душу, болем зчорнену до дна: Рахунок буде 904. Усіх поіменно у незабуття. І буде суд, який
Хто квітень наш отак підступно зрадив, Що стільки горя, аж рида весна? І хто тепер такій біді зарадить?! Щоб жив Дніпро і щоб жила Десна. Людству відомі прізвища всіх героїв-пожежників, які першими стали до бою з непокірним реактором. Серед них і прізвище Володимира Правика. Кілька років тому вийшла книга “Я писатиму тобі щодня” – Це 800 листів, які Володя відіслав своїй Надії за 4 роки і 4 місяці їхнього кохання. Ось один із них: “Живу я добре. Поселили нас у клініці для огляду. Тут усі, хто був тоді там. Так що мені весело, адже весь караул тут при мені. Ходимо,
Одне погано, що милуватися приходиться через вікно. І це триватиме, мабуть, місяців півтора-два. На жаль, тут такі закони: доки все не обстежать, не випишуть. Надійко, живи у батьків у Городищі. Я приїду прямо туди. Та ще хай моя дорога теща підшукає мені роботу, щоб я міг перевестися. Надійко, ти читаєш мого листа і плачеш. Не треба, витри слізки, все обійшлося добре, ми ще проживемо до ста літ, і донечка наша ненаглядна тебе переросте разів у три”.
Скільки треба мужності, людяності, любові, щоб так спокійно висловити своє останнє слово прощання. А в цей час виходить Указ Президії Верховної Ради СРСР про присудження В. П. Правику за мужність, героїзм і самовідданість, виявлені під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, звання Героя Радянського Союзу. Посмертно.
Це лише один приклад змарнованого життя. А скільки їх було? Небаченого масштабу трагедія звалилася на плечі нашого народу. Хто ж винен у ній? Конкретно ніби ніхто нічого спеціально не робив. Це не провокація, це халатність. Прояви безвідповідальності і легковажності накопичувалися й накопичувалися – і в один прекрасний квітневий день – раптом вибух… Усе цвіло – смерть прийшла невидимо. Ніхто не вірив, бо подібного ще не було. Люди проявили героїзм, ліквідували залишки аварії, але такого масштабу наслідків ніхто не чекав. Перші герої загинули всі, а скільки ще хворих, скільки народилося дітей-калік.
Спасибі, держава допомогла, весь світ допомагав тим, хто зазнав радіаційного впливу. І зараз “чорнобильці” мають різні пільги, їздять до санаторіїв, лікуються. Але де гарантія, що не повториться ця трагедія? Люди, будьте пильні й обережні, безвідповідальність породжує трагедію.
Хочу закінчити свій твір словами Івана Драча з поеми “Чорнобильська мадонна”:
За безладу безмір, за кар’єри і премії, немов на війні, знову вихід один. За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям – життям молодим.