Відомо, що Микола Васильович Гоголь, як би важливої не представлялася йому боротьба із усякого роду хабарниками, казнокрадами й іншими пройдисвітами, що послабляють держава, все-таки головним особою своєї п’єси вважав саме пройдисвіта й шахрая Хлестакова. Що це? Геніальний хід великого художника? Бажання подразнити суспільство? Може бути, який-небудь тонкий натяк? Іван Олександрович Хлестаков, дрібний чиновник з Петербурга, сам по собі, як знає читач, особа досить пересічне. Скажу прямо, що для ошуканця з такими ефективними майбутніми результатами
він занадто дурнуватий і простуватий. Словом, не тягне він на великого шахрая. Більше того, читач з’ясовує, що Хлестаков, властиво, і не збирався нікого обманювати. По нашому сучасному вираженню, Хлестаков цілком законослухняний парубок. Побачивши вперше у своїй кімнаті городничего, він страшно лякається й поводиться зовсім ідіотським образом. Лише поступово Хлестаков міркує, що відбувається довкола нього, але й, зважившись подыграть збентеженою його появою батькам міста, воно займав пасивну позицію, не вважаючи його шалених хвастощів. Гоголь побудував дію комедії таким чином, що представники
міської влади й люди імущі як би самі нав’язали Хлестакову цю гру. Вони немов самі жагуче хотіли бачити в цьому пройдисвіті важливу, значну персону. Природно, цю лінію, як я думаю, проводить сам автор. Хлестакову явно не вдається грати “чисто”. Він постійно дає приводи до викриття. Але ці його “проколи” лише підігрівають підлесливі почуття бувалих чиновників. Примітно, що Хлестаков усе зробив так, як теперішній ревізор: нагнав страху, зібрав хабара й зник так само раптово, як і з’явився. Цікаво, що комедія “Ревізор” сподобалася государеві. Ще один парадокс! Адже Гоголь жорстоко критикував саме государст-венних чиновників. И виходило, що в державі Російському, не тільки серед влада імущих, але й взагалі немає жодного поклади-тельного особи. Можливо, реакція государя була заснована на його звичці вірити різний критичної інформації. Зрозуміло, доносом на пороки суспільства комедію Гоголя не назвеш, але госу-дарь у цьому випадку сам як би виявився в ролі городничего. І дійсно, не посміятися разом з Гоголем над творящимися в державі темними делишками означало б, що государ і сам грішний. Додам до цього, що автор, говорячи про свою комедію у вступних “зауваженнях для панів акторів”, відзначав, що біс-смысленно шукати прототипи тих або інших діючих осіб, “оригінали їх завжди майже перебувають перед очами”. Глядач-Ный зал Гоголь теж напевно мав на увазі. По вибудуваній мною піраміді здогадів можна цілком предпо-ложить, що під містечком, у якому розверталися дії і який теж був в усіх на очах. Гоголь мав на увазі не що інше, як Російську імперію. Гоголеві вдалося попередити всі можливі обвинувачення у свою адресу з боку чиновницького апарата імперії, привселюдно за-виявивши, що єдиною позитивною особою в його добутку є сміх. Отже, Хлестаков головна особа, сміх головне положитель-ное особа. Мені здається, що Гоголь таким художнім при-емом хотів донести до кожного із глядачів думка про їх особисту від-ветственности за происходящее з ними й навколо них, нагадати про неминучу відплату, що рано або пізно наздожене каждо-го, хто живе не в злагоді із совістю. Підтверджує це знаменита “німа сцена” у фіналі комедії: приїхав теперішній ревізор. Але це, на жаль, не робить його головною особою комедії, хоча він і настоя-щий. І поки його моральні підвалини глядачам невідомі, глав-ным особою комедії по праву залишається Хлестаков і це краще!
