Чому В. Г. Бєлінський назвав роман Євгеній Онєгін “історичним” добутком?

Життя без критики подібна до вулиці без ліхтарів. С. Я. Маршак В. Г. Бєлінський присвятив аналізу “Євгенія Онєгіна” восьму й дев’яту статті із циклу “Твору Олександра Пушкіна” ( 1843-1846). Приступаючи до розбору роману, критик пише: “”Євгеній Онєгін” є поема історична в повному розумінні слова, хоча в числі її героїв немає жодного історичної особи” (8). Ця цитата відразу вимагає пояснень По-перше, уживши слово “поема” стосовно до “Євгенія Онєгіну”, Бєлінський використовував літературознавчий термін у нетермінологічному

значенні, тобто мав на увазі під словом “поема” просто високомистецький літературний твір. Через кілька сторінок критик назве “Євгенія Онєгіна” уже звично – “віршований роман” (8). По-друге, називаючи пушкінський добуток “історичним”, Бєлінський, як треба з його власного застереження, знову мав на увазі нетермінологічне значення цього слова.

Адже в історичному добутку описуються реальні події дуже (або не дуже) давньої давнини, у яких беруть участь реальні історичні діячі нарівні з вигаданими персонажами Класичним зразком історичного роману в часи Пушкіна й Бєлінського

(та й пізніше) уважалися твори В. Скотта: “Айвенго”, “Шотландські пуритани”, “Ламермурская наречена”. Їх, між іншим, згадує Бєлінський у статті “”Герой нашого часу”, твір М. Лєрмонтова” (1840), а “Шотландських пуритан” читає Печорин уночі перед дуеллю Сгрушницким. У пушкінському романі описується сучасне авторові російське суспільство 20-х років XІX століття, а виходить, Бєлінський вкладав у визначення “історичний” власний, специфічний зміст – “відповідної дійсності, або реалістичний”. Термін “реалізм”, настільки звичний для сучасної критики й літературознавства, увели в науковий побут учні Бєлінського (П. В. Анненков, П. Н. Кудрявцев, І. С. Тургенєв), а сам критик, маючи на увазі саме реалістичний метод, повинен був використовувати якесь інше слово.

У своєму розборі “Євгенія Онєгіна” Бєлінський сперечається з думкою сучасних йому критиків Н. І. Надєждіна, Н. А. Полевого, Ф. В. Булгарина й інших, які помітили в пушкінському романі тільки “забавну балаканину”, “поетичні дрібнички”, “лубочні картини”. За приватним сюжетом, що не стосується великих загальнонародних подій, за описом звичних деталей побуту, про що так поблажливо писали згадані критики, Бєлінський побачив національно значиме, історично вірне зображення російського життя. Пушкіна, по думці критика, “взяв це життя, як вона є, не відволікаючи від її тільки одних поетичних митей; взяв її з усім її холодом, з усією її прозою й вульгарністю” (8). Крім того, Пушкін зв’язав характери своїх героїв з реальною дійсністю, “вивів з моди й чудовиськ пороку, і героїв чесноти, малюючи замість них просто людей” (8), тобто створив реалістичні образи героїв роману.

Тому Онєгін – “добрий малий. Він не годиться в генії, не лізе у великі люди, але бездіяльність і вульгарність життя душать його. Онєгін – характер дійсний, у тому розумінні, що в ньому немає нічого мрійливого, фантастичного, що він міг бути щасливий або нещасливий тільки в дійсності й через дійсність. У Ленском Пушкін зобразив (…

) характер зовсім відвернений, зовсім далекий дійсності. Тоді це було зовсім нове явище, і люди такого роду тоді дійсно почали з’являтися в російському суспільстві” (8). У зв’язку з образом Тетяни критик міркує: “Життя жінки по перевазі зосереджена в житті серця; любити – значить для неї жити, а жертвувати – значить любити Для цієї ролі природа створила Тетяну; але суспільство перестворило її…” (9). Таким чином, пушкінський роман у розборі Бєлінського став перед читачем чудовою реалістичною картиною, що відтворює російське суспільство в один “з найцікавіших моментів його розвитку” (8). Причому реалістичне (вірне дійсності) зображення звичайного російського життя, а не чужоземних крас нітрохи не зменшило поетичності добутку.

Називаючи “Євгенія Онєгіна” “історичним” добутком, Бєлінський мав на увазі історизм роману, тобто вірність конкретній епосі, що у Пушкіна зв’язується з минулим (через героїв старшею покоління) і з майбутнім загального ходу історії (через відкритий фінал роману). Про це свідчить наступне висловлення критика: “Ми почали статтю з того, що “Онєгін” є поетично вірна дійсності картина російського суспільства у відому епоху. Картина етаявилась вчасно, тобто саме тоді, коли з’явилося те, із чого можна було змальовувати її, – суспільство” (8). “Відома епоха”, про яку пише Бєлінський, – це час суспільного підйому, що мало початком Вітчизняну війну 1812 року. Розвинене суспільство зажадало свого вираження – з’явився Пушкін, і нова національна самосвідомість відбилася в його творчості, вершиною якого став “Євгеній Онєгін” (8). Те, що “актом самосвідомості для російського суспільства” (9) з’явився роман про дворян, а не про мужиків, не перешкодило, з погляду Бєлінського, пушкінському добутку стати “народно-росіянці поемою” (8), тому що народності там, де виразився національний погляд на мир, а не там, де герої хизуються в зипунах, постолах так їдять кислу капусту (8). Для російського суспільства середини 40-х років XІX століття, коли пишеться цикл про творчість Пушкіна, “Євгеній Онєгін”, на думку Бєлінського, безнадійно застарів.

Так роман став у повному розумінні слова “історичним” добутком, тобто добутком про минулу епоху, але все-таки не історичним романом у строгому літературознавчому змісті. Подібний факт указує, по думці критика, на найбільше достоїнство роману: “Якби в “Онєгіні” ніщо не здавалося тепер застарілим або відсталим від нашого часу, – це було б явною ознакою, що в цій поемі немає істини, що в ній зображене не дійсно існуюче, а уявлюване суспільство; у такому випадку що ж би це була за поема й коштувало б говорити про неї? ” (8). Причину швидкого старіння “Євгенія Онєгіна” критик бачить у тім, що “особистість поета, так повно і яскраво відбилася в цій поемі” (9), демонструє риси російського поміщика.

У романі Пушкін критикує дворянство за всі, “що суперечить гуманності, але принцип класу для нього – вічна істина… И тому в самій сатирі його так багато любові, саме заперечення його так часто схоже на схвалення й на милування… ” (9). Інакше кажучи, поет Пушкін, помірний ліберал 20 – 30-х років XІX століття, тільки іронізував над тими суспільними недоліками, які викликали обурення критика Бєлінського, революційного демократа кінця 40-х років. Однак міркування Бєлінського про те, що зміст “Євгенія Онєгіна” безнадійно застаріло, представляється більш ніж спірним Пушкін став народним і національним поетом саме тому, що у своїй творчості піднявся над забобонами свого класу. За словами самого ж Бєлінського, особистість поета в “Євгенію Онєгіні” “є такою прекрасною, такою гуманною, але в той же час по перевазі артистическою” (9), тобто “общечеловеческою”.

У перших статтях пушкінського циклу Бєлінський показав, як на уламках класицизму й романтизму народився реалістичний напрямок, єдино плідне для російської літератури. У восьмій статті критик визначив місце “Євгенія Онєгіна” в історії вітчизняної літератури, у такому контексті “історичне” добуток треба, видимо, розуміти як епохальне, велике: “Разом із сучасним йому геніальним утвором Грибоєдова – “Горе від розуму” – віршований роман Пушкіна поклав міцну підставу нової російської поезії, новій російській літературі. До цих двох добутків російські поети ще вміли бути поетами, оспівуючи далекі росіянці дійсності предмети, і майже не вміли бути поетами, приймаючись за зображення миру російського життя” (8). По переконанню критика, з “Євгенія Онєгіна” і “Горя від розуму” в історії вітчизняної літератури почався новий (реалістичний) етап; його головними ознаками стали зближення з дійсністю й самобутність, а результатом – справді національна російська література.

Підбиваючи підсумок, потрібно підкреслити, що Бєлінський, характеризуючи “Євгенія Онєгіна” як “історичне” добуток, мав на увазі не одне, а кілька різних значень слова “історичний”. Ці значення, однак, не суперечать, а доповнюють один одного. “Історичний” роман “Євгеній Онєгін”, за словами критика, є “енциклопедією російського життя” (9), “найвищою мірою оригінальним і національно-російським добутком” (8), тобто являє собою вершину російського художнього реалізму. Така естетическая оцінка, дана Бєлінським пушкінському утвору “Євгеній Онєгін” писався “про Росію й для Росії” (8), тому, по думці критика, цей добуток є “актом свідомості російського суспільства, майже першим, але зате яким великим кроком уперед для нього!..

” (9). Так Бєлінський охарактеризував російську суспільну ситуацію, що відбилася у романі зі своїми достоїнствами й недоліками. Отже, критик представив у двох статтях всебічний аналіз роману: з’єднавши серйозне літературознавство й злободенну критику, він майстерно провів розбір проблем і образів з естетической і історичної (суспільної) крапок зору естетическая точка зору звертає увагу на незастаріваючі художні вартості “Євгенія Онєгіна” і його місце в історії російської літератури; історична – на “вірність своєму часу” і, виходить, на старіння змісту. Такий висновок підтверджують натхненні заключні рядки дев’ятої статті: “Нехай іде час і приводите собою нові потреби, нові ідеї, нехай росте російське суспільство й обганяє “Онєгіна”: як би далеко воно не пішло, завжди буде воно любити цю поему, завжди буде зупиняти на ній виконаний любові й подяці погляд…”.