Роман “Євгеній Онєгін” – головний витвір О. С. Пушкіна. Саме тут читачі побачили всі сторони російського життя, дізналися про живу і пекучу сучасність, впізнали самих себе і своїх знайомих, усе навколишнє середовище, столицю, село, сусідів-поміщиків і кріпаків. Вони почули живу, розмовну, щиру мову одного з кращих своїх сучасників. Роман “Євгеній Онєгін” став поетичним літописом часу, у якому “відбилося століття, і сучасна людина зображена досить вірно”. Дві фігури упродовж усього роману цілком захоплюють увагу читача. Онєгін
і Тетяна. В образі Онєгіна Пушкін відкрив нам тип молодої людини 20-х років XIX століття. Однак В. Г. Бєлінський бачив “подвиг… автора в тому, що він перший поетично відтворив, в особі Тетяни, російську жінку”. Тетяна – улюблена героїня Пушкіна, він багато разів підкреслює свої симпатії до цієї чарівної дівчини, якій дав просте російське ім’я Тетяна. Позбавивши героїню яскравої і помітної зовнішності (“Ни красотой сестры своей, ни свежестью ее румяной не привлекла б она очей”), Пушкін підкреслює внутрішню красу, багатий духовний світ Тетяни, гармонію її особистості. В ній немає манірності, того
штучного нальоту, що мали дівчата, виховані в “світі”. Живучи в селі, Тетяна веде природний спосіб життя, рано встаючи, гуляючи околицями садиби, Тетяна любить читати, вона читає іноземні романи, але сняться їй російські, навіть простонародні сни. І це тим більше дивно, що Тетяна “виражалася с трудом на языке своем родном”, а лист Онєгіну пише французькою. Пушкін багато разів підкреслює “руськість” Тетяни. Вона релігійна, вірить у прикмети і ворожіння. Звичайно, це вплив її старої няньки, простої російської жінки, що виховує дівчину. І не тільки тому, що має російське ім’я, любить російську зиму і вірить “преданьям простонародной старины”. Завдяки Тетяні любовно відтворені водохресні ворожіння при місяці, “манірний кіт”, і:іо накликає своїм муркотінням гостей у дім, загадування бажання, коли бачиш падаючу зірку, і, нарешті, картини російських святок. Завдяки Тетяні в роман входить казковий російський фольклор. Слабенькій дворянській панночці у сні допомагає добрий геній російських казок – Михайло Іванович Топтигін. Тетяні сниться бісівська очманіла погань, яку пізніше виведе у своїх перших повістях молодий Гоголь. її пророчий сон, пронизаний фольклорними образами і символами, очевидно, спричинений тугою за незбутнім щастям… Люблячи зиму, Тетяна й уві сні бачить, ніби йде сніговою галявиною, оточена сумною імлою. На всю сільську природу, на російську весну, на російську осінь, на російську зиму Пушкін дивиться очима Тетяни. Якби не Тетяна, ми ніколи не почули б і лукавої і бешкетної “пісні дівчат”. Опинившись після одруження у вищому світі, Тетяна, як і раніше, приваблива і ніби безтурботна. Ця привабливість не зовнішня – за будь-яких обставин Тетяна почуває себе природно, тому що вона багата і цілісна натура. Вона добре засвоїла урок, який їй дав Онєгін, і навчилася опановувати себе. Внутрішній вогонь спалює її, але Тетяна ніколи не дасть йому вирватися назовні. Прекрасні й драматичні слова Тетяни у фіналі роману могли б повторити багато героїнь російської літератури. Вони стануть еталоном поведінки російських жінок: “Я вас люблю (к чему лукавить?), но я другому отдана; я буду век ему верна”. А на питання, поставлене в темі твору, однозначно відповісти неможливо. Адже недарма Пушкін, говорячи про Тетяну, що вона “русская душой”, додає: “сама не зная почему”…
