ЧиМожна назвати оповідання Студент психологічним?
Ціль життя нашої для нього Була привабливою загадкою, Над нею він голову ламав И чудеса підозрював. О. С. Пушкін Оповідання “Студент” психологічний, тому що в ньому описуються винятково думки й настрої молодого героя – Івана Великопольского. Композиційним центром добутку є оповідання Івана про апостола Петрові. Симетрично перед ним і після нього у вигляді рамки Чехов розташував внутрішні монологи студента, а початок і кінець оповідання склали другу рамку – із психологічних пейзажів. Рух сюжету в оповіданні обумовлено рухом-зіткненням
Спочатку здається, що пейзажні замальовки даються від імені автора-об’єктивного спостерігача: адже в оповіданні в описах природи немає жодного міркування від першої особи. Але зате в текст вкраплені слова, що свідчать про суб’єктивне сприйняття навколишнього світу. Тут маються на увазі оцінні прикметники й прислівники: “Погода спочатку була гарна, тиха”, “постріл пролунав (… ) розкотисто й весело”, “недоречно
) холодний пронизуючий вітер”, “стало в лісі незатишно, глухо й вовкувато”, “вузькою смугою світилася холодна багряна зоря”. Зрозуміло, що тільки мисляча людина відчує веселий постріл, незатишну атмосферу вечірнього лісу й т. п. Інакше кажучи, всі наведені фрази являють собою спеціальну синтаксичну конструкцію (невласно-пряму мовлення) і передають переживання героя. Повернення зимового холоду й пронизуючого вітру посередині весни удручающе подіяло на настрій Івана й викликало в його душі досаду й роздратування. Наступний внутрішній монолог студента складається з похмурих думок про закуткове рідне село, про бідний рідний дім, про батька, що кашляє, – простому сільському дячку (дячок – нижчий церковний служитель, що не має ступеня священства), про босу матір, що, сидячи на підлозі, чистить самовар.
У наступний момент у голові студента народжується узагальнення про незмінну (від князювання Рюрика й до цього дня) лютої бідності, тузі, неуцтві російського життя. Цей песимістичний внутрішній монолог у другому абзаці оповідання протипоставлений оптимістичному внутрішньому монологу після розмови Івана із удовами. Другий внутрішній монолог, що складається вже не з одного, а із чотирьох абзаців, показує, наскільки складніше обгрунтувати оптимістичний погляд на мир, чим прийняти песимістичний: все погане людина зауважує дуже швидко – все гарне вимагає уважного аналізу.
І от Чехов у невеликому оповіданні показує, як поступово розвивається в душі парубка життєстверджуюча ідея. Іван тричі міркує над реакцією Василиси на своє оповідання про Петра, і з кожним разом думка студента ускладнюється, перетворюючись зрештою у філософське узагальнення. Спочатку парубок підозрює якесь відношення між Василисой і Петром: “якщо вона заплакала, то, виходить, всі, що відбувалося в ту страшну ніч із Петром, має до неї якесь відношення… “. У другому спогаді студента про реакцію Василиси чітко помітний рух думки: відношення сучасної людини до давніх біблійних подій, безумовно, існує: “те, про що він тільки що розповідав, що відбувалося дев’ятнадцять століть назад, має відношення до сьогодення – до обох жінок (Василисе й Лукері – О. П. ) і, імовірно, до цього пустельного села, до нього самому, до всіх людей”.
У третім звертанні до поводження Василиси Іван нарешті визначає відношення Василиси – це глибока зацікавленість: “баба заплакала тому, що вона всією своєю істотою зацікавлена в тім, що відбувалося в душі Петра”. Підсумком усього міркування стає ідея про духовний ланцюг, що зв’язує людей і події різних епох.
Свідомість історичної спільності людей і розумність життя народжує в парубку почуття “невідомого, таємничого щастя”. Пригноблений психологічний стан Івана Великопольского запам’яталося не тільки в першому внутрішньому монолозі, але й у переказі біблійної історії про зречення апостола Петра. Однак тут же виявилися шляхетні риси характеру студента: великодушність, щиросердечна чуйність, вдумливість. Чеховський герой переживає драму в саду первосвященика як подія із власного життя, тому що підсвідомо зближає себе з апостолом Петром (віруюча людина свідомо не посмітить це зробити): “З ними біля багаття стояв Петро й теж грівся, як от я тепер”.
Дійсно, і Петро тричі відрікався від Ісуса вночі Жагучої п’ятниці, і Іван Великопольский засумнівався в розумності Божого миру – миру природи й людського життя. Петро в переказі студента не великий апостол християнства, не улюблений учень Ісуса, а самотня й втомлена людина, що викликає співчуття самотнього й втомленого Івана Великопольского: “Петро, знеможений, замученою тугою й тривогою, невиспавшийся…”. Искреннее, хоча й стриманий жаль Петру виражено через подвоєння визначень в останній фразі Івана: “Уявляю: тихий-тихий, темний-темний сад, і в тиші ледь чуються глухі ридання”.
На закінчення необхідно відзначити, що предметом зображення в оповіданні “Студент” є потік свідомості парубка. Щиросердечні зусилля Івана Великопольского спрямовані на пізнання природи, людей і історії, тобто на рішення соціальних і моральних проблем. Все це дозволяє визначити жанрову своєрідність чеховського добутку так: філолофсько-психологічне оповідання. Чехів на чотирьох сторінках тексту використовує три прийоми розкриття щиросердечного стану молодого героя: психологічний пейзаж, внутрішній монолог, оповідання від імені героя. Причому автор користується цими прийомами по черзі, у результаті чого виходить урівноважена композиція, а із протиставлення подібних прийомів – драматичний ефект.
Недарма, за свідченням брата письменника Івана, Чехов уважав оповідання “Студент” художньо найбільш обробленим. Весняний пейзаж спочатку народжує в Івані Великопольском розпач, а менш чим через годину – бадьорість; внутрішній монолог парубка спочатку свідчить про безнадійний погляд на життя, а другий внутрішній монолог – про надії на щастя. Ця нестійкість духу, метання від повного розчарування до твердої впевненості в житті й у собі самому, свідчить про молодість героя, якого автор зображує з явною симпатією: зрештою духовний початок (віра в красу й правду) у студенті тріумфує над фізичним (голодом, холодом, самітністю). Звичайно, за зображенням потоку думок і зміни настроїв Івана Великопольского коштує автор-оповідач, що, як і покладено, є головним “розпорядником” у добутку.
Автор з оповідання “Студент” не схожий ні на автора з романів Л. Н. Толстого, що піднімається над героями, ні на автора з романів Ф. М. Достоєвського, що б’ється разом з героями над нерозв’язними протиріччями миру. Автор у Чехова намагається триматися в тіні, як би надаючи героям діяти самостійно, але він мудріше, людяніше, духовно проникливіше своїх героїв, а тому може зрозуміти їхні духовні прагнення, мотиви вчинків. Майже все оповідання “Студент” являє собою невласно-пряме мовлення Івана Великопольского. Від імені автора даються біографічні відомості про студента й удів, описується шлях парубка з лісу додому; автор будує сюжет і композицію, дає назву, щоб прояснити ідею оповідання. Відомо, що спочатку, у журнальному варіанті, оповідання був озаглавлений “Увечері”.
Така назва акцентувала увагу на невеселій картині природи й на упадническом настрої героя. Нова назва – “Студент” – підкреслювало першорядну важливість образа парубка, якому властива енергія, що відкрита назустріч миру й не боїться вчитися в життя
(1 votes, average: 5.00 out of 5)