Чим вражають мене вірші Симоненка “Старість” і “Дід умер”?
Вірш В. Симоненка “Старість” я прочитала декілька разів відразу. Потім довго сиділа приголомшена і ніяк не могла заспокоїтись. Мені раптом здалося, що я на власні очі бачу цього старенького діда, у якого
…Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,…
…Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові…
Як же хотілося мені захистити його від лайки сина і дорікань невістки! Як же поривалася моя душа враз обірвати “образи від усіх” на сміх сусіда! Але поволі на місце розпачу й безсилля у серце
Все стерпить – докори, сором, лихо –
Лиш би вмерти на землі батьків!
Реквієм цьому дідові став Симоненків вірш “Дід умер”. Дійсно: “От і все”. Та чи “все”? А сльози роси, якими “плаче жито”? А “всі турботи його, всі надії, жалі”, які не вміщуються “в тісну домовину”? Як і у автора, “відчай груди мені розпанахує, рве”, тому слідом за Симоненком
Я не вірю,
Що дід із могили воскресне,
Але вірю,
Що ні –
Він увесь не умре.
Він залишиться у подиху землі, у весняному буянні, у кожній краплинці крові онуків, у їх думах, радощах і муках.
Нам же залишається одне: не заплямувати цей спадок наших дідів – “безіменних, святих, незрівнянно чудесних, гордих дітей землі, вірних дітей труда”…