Чи потрібна світова література в навчально-виховній роботі?

Спочатку я хотів почати цю главу з оповідання про літературно-творчий кружок Балашовского педінституту, але потім зрозумів, що це тема окремої книги. Робота кружковцев ішла особливо інтенсивно й плідно в 60-е – першій половині 70-х років, коли про нас писала “Учительська газета” (нарис Б. Могильнера “Зрозуміти} щоб уміти” в № 114 від 22 вересня 1973 р.). Добре спрацьовував принцип разновозрастного об’єднання по інтересах, до нас ішли не тільки студенти, але й школярі, робітники, курсанти, заглядали й пенсіонери – хто з віршами, хто

з рукописами спогадів. Наші заходи розбурхували інститут, перепліскувалися в школи, зливалися із загальміськими святами типу проводів росіянці зими

На все життя запам’яталося мені, як у вітряний грудневий вечір, коли в місті надовго згасло електрику, кружковци з наснагою слухали лист англійського письменника й ученого Джека Линдсея, звернене до них, як гаряче обговорювали вони його романи “Люди 48 року”, “Маски й особи”, як сперечалися про проблему відчуження тоді, коли теми подібного роду не заохочувалися. Або взяти вечора, присвячені живопису Пикассо, пісням Висоцького, творчості Чюрлениса,

віршам і перекладам Брюсова. Використовувалися найрізноманітніші форми роботи: кружковци раз у раз вступали в змагання з маститими поетами – як краще перевести той або інший вірш Бодлера або Гейне? Вони самі підбирали репродукції картин, записували на магнітофон музику, готовили таблиці, брали участь разом з керівником у створенні п’єс-капусників і ставили їх, часом просто з оглушливим успіхом

Не потрібно думати, що в нас усе було гарно. Ніхто від невдач не гарантований. Головне лихо наших самодіяльних поетів – низький рівень загальної культури, що, на жаль, залишається й зараз масовим явищем для випускників сільські й більшої частини міських шкіл

Але все-таки як цікаво буває спостерігати за духовним ростом молодих людей, за їхнім прагненням збагатити свій внутрішній мир. Серед випускників нашого кружка – десятки вчителів, є викладачі вузів, кандидати наук, журналісти, поети, є й член Сполучника письменників СРСР, прозаїк і перекладач І. Шульпин. Приємно було, коли під час чергового ювілею ми одержували поздоровлення від них. Учитель А. Ф. Сєдов надіслав целую поему на російській і казахській мовах зі школи, де вчилися діти цих двох національностей. Ніна Бородулина-Симонова з г. Паневе-Жиса зверталася до студентів по-російському й по-литовському. Михайло Горянський з далекої Туви направив нам місцеву газету зі своїм перекладом тувинського вірша. Все це було в 1976 році

Але, чи те позначилися застійні явища, чи те ще що, тільки надалі став швидко висихати приплив талантів у наш кружок, скоротилося число бажаючих займатися творчою роботою, помітно погіршилася якість нашої літературної “продукції”. Вони й зараз є, ентузіасти-аматори мистецтва, і по знаннях вони перевершують своїх попередників, рівень їх информированности куди вище, ніж раніше! Тільки немає в них того запалу, енергії, творчій зухвалості, що відрізняла молоде покоління шестидесятників

Що ж, будемо сподіватися на поступове подолання цієї кризи, на пожвавлення творчої енергії молоді

А поки що нам залишається сформулювати ті завдання, які коштують перед учителями-словесниками, що бажають реально здійснювати перебудову школи. Вони, ці завдання, диктуються самим життям. Практика свідчить, що шкільний учитель, яку б не одержував він спеціалізацію, по необхідності повинен бути універсалом у справі виховання й утворення. Випускники філфаку, наприклад, працюють вихователями в дитячих садках, ведуть у школах суспільствознавство, географію, історію, іноземні мови, стають директорами й завучами, класними керівниками. Такий універсалізм при загальній низькій культурі вчителя веде до жалюгідних результатів: не володіючи по-справжньому навіть своєю вузькою спеціальністю, такий педагог, як правило, поганий і в інших своїх функціях. Але якщо в нього є хоча б середній рівень інтелігентності, не стихла зовсім творча жилка, він може швидко розібратися в новому для нього справі й тій же історії стане викладати цікавіше, ніж інший “середняк” – випускник истфака.

Не можна сказати, що знання світової літератури буде панацеєю в роботі вчителя. Але воно може стати серьезнейшим підмогою для педагога, що любить дітей, енергійного, ініціативного, творчого. Світова література, як і вся світова культура в цілому, була й залишається при будь-яких умовах фундаментом духовного розвитку особистості. Нашим ідеалом як і раніше залишається всебічний розвиток людини, розкриття кращих його здатностей. І без доброчинного впливу, що облагороджує, літератури, мистецтва тут не обійтися, чи йде мовлення про виховання майбутніх селян-орендарів, слюсарів-сантехників, бухгалтерів, адміністраторів, юристів, військових, офіціантів або вчених-атомників

Керівник випускного класу може влаштувати разом зі школярами дискусію на тему “Потрібно чи мистецтво людям таких-те й таких-то професій?”. Їх багато тисяч. Нехай випускники самі або за допомогою батьків, напишуть якнайбільше назв всіляких професій – серед них попадуться напевно слова забавні, дивні, страхаючі: апретурник, гильотинщица, обдирщик, дозиметрист, синоптик, псаломщик, митрополит, прапорщик, нотаріус, калькулятор, суфлер, діловод, референт, іригатор, меліоратор, оперуповноважений, бульдозерист, круп-чатник, вальцювальник і т. д. Список буде практично нескінченний. Школярі напевно не знають і половини цих слів. Вони будуть сміятися, коли самі зададуть один одному питання типу: ” чиПотрібна музика дантистові? А живопис меліораторові? Чи придадуться романи Гюго лісорубові? Чи належний кушнір розбиратися в античній скульптурі?” Такі формулювання дійсно віддають абсурдом і, здається, закривають проблему. Ясно напрошується відповідь: все це зовсім не потрібно трудівникам! Нехай і вчитель сміється разом зі школярами. А далі він, подібно митецькому диригентові, додасть зовсім іншу тональність розмові питаннями: “Тепер скажіть-ка, друзі, навіщо потрібна музика в армії? Чому ви всі (або майже все) захоплюєтеся музикою, тільки нс військової? Чому багато великих полководців, державні діячі любили поезію, самі складали вірші, романи?”

Далі розмова піде про те, що можна, звичайно, жити й без мистецтва й бути при цьому корисним суспільству. “Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов’язана” – така думка Некрасова. Але у всім чи вона вірна? Немає чи в ній полемічного перебільшення? Чи не краще сказати, що теперішній громадянин той, хто хоч трішки поет у душі. Гобсек, Чичиков – хижаки-ділки, але вони й поети свого фінансово-авантюрного миру. Поетична бабуся Алеши Пєшкова. Поетичний солдат Василь Теркин. На жаль, є в нас багато професій, які по характері своєму позбавлені творчого початку, вимагають лише сугубо механічних навичок. Тому навряд чи прав Маяковський, коли він звертався до дитини: “Всі роботи гарні – вибирай на смак!” Що гарного, наприклад, у праці асенізатора? Грабаря? Різнороба?

Так що ж, виходу немає? Здається, що школярі самі відповідять на це питання: вихід, звичайно, є. Він у тім, щоб одноманітні, важкі роботи механізувати, передоручити їхнім розумним машинам. Або, принаймні, не очікуючи, поки такі механізми створять, вносити раціоналізаторські речення, нехай по дрібним, часткою аспектам

Трудове виховання, як відомо, повинне починатися із самого раннього дитинства. Продуктивна праця школярів – це не виготовлення нікому нс потрібних коробочок і не збирання металобрухту, що потім нікуди запроторювати. Дітей може захопити й надихнути робота, що поліпшує їхній власну життя в школі, як це було в школах П. П. Блонского, М. М. Пистрака, О. С. Макаренко, В. А. Сухомлинского, В. Ф. Кармано-Ва, Г. М. Кубракова і як робиться тепер багатьма педагогами-новаторами. Творчий підхід до праці в дітей цілком з’єднаємо з інтересом до світової літератури. Візьмемо, скажемо, знаменитий епізод побілки забору Томом Сойером із другого розділу роману Марка Твена. У США він давно використовується в рекламно-виховних цілях і з істинно американським розмахом – відібрані по місцевих конкурсах підлітки їдуть у місто Ганнибал, на батьківщину письменника, і там змагаються перед телевізійними камерами у швидкості і якості фарбування заборів. Чому нам не застосувати цей досвід хоча б у більше скромному масштабі?

Тут особливо важливо те, що Марко Твен разом зі своїм героєм-хлопчиськом “відкриває великий закон, що керує вчинками людей, а саме: для того щоб людина або хлопчик жагуче захотіла мати яку-небудь річ, нехай ця річ дістанеться йому можливо сутужніше”. І ще одне: “Робота є те, що ми зобов’язані робити, а Гра є те, що ми не зобов’язані робити” (переклад з англійського К. Чуковського). Думки автора виражені жартівливо, і разом з тим вони цілком серйозні. Треба лише додати до них наступне – Том Сойер тому й зумів “купити” інших хлопчиськ, що він виявився справжнім художником-творцем, у нього розігралася уява, що він, як діловий американець, сфокусував у потрібному йому напрямку

Так чому не заснувати в наших школах приз ім’я Тома Сойсра на краще раціоналізаторське речення з боку дітей по прикрасі будинку, коридорів, класів, кабінетів? Це буде одночасно й маленьким внеском у розвиток дружби радянських і американських дітей