Центральний персонаж пьесшекспира: історичної хроніки “Генріх IV” і комедії “Виндзорские насмішниці”
Один із самих популярних комічних персонажів Шекспіра. В образі свого героя драматург “сполучив” двох реальних історичних персон. Це сер Джон Олдкасл, лорд Кобем, що примкнув, незважаючи на своє знатне походження, до секти лоллардов (попередників пуритан), що виступив з викриттями на адресу католицької церкви й спалений за єресь в 1417 році
Інший прототип Фальстафа – баронет Джон Фастолф, сучасник і соратник Генріха V, мужній воїн, єдиний раз у житті недолік, що виявив, мужності й, що біг з поля бою при Патэ, За це був позбавлений всіх
Наділивши свого героя, з одного боку, рисами алегоричного персонажа середньовічного англійського мораліте
У Фальстафе залучає його внутрішня розкутість, насмішкувато-скептичне відношення до всякого роду догмам, розум і нескінченне почуття гумору, що дозволяє йому, вишучивая всіх і кожного, посміюватися й над самим собою. Його жарту, витівки часом справді артистичні й винахідливі. Недарма розумник принц Гарри ( щостає в другій частині “Генріха IV” королем Генріхом В), настільки дружески з ним спілкується, знаходячи у Ф. незалежність суджень і насмішкувато-цинічний розум у сполученні з веселістю вдачі й повсякчасною готовністю до всіляких витівок. Його положення в компанії принца, втім, подвійно: з одного боку, друг (Ф. ніяк дворянин, що зубожів лицар), з іншого боку – щось начебто блазня
Незважаючи на свої роки, Ф. надзвичайно рухливий, і всієї його скарги на погане самопочуття не що інше, як гра, своєрідне кокетство, спосіб залучити до себе увага навколишніх. Він взагалі природжений комедіант, здатний пристосуватися до будь-яких обставин, надягши будь-яку личину, і з будь-якої ситуації витягти максимум забави для себе. Схильність добре поїсти й випити ріднить його з Панургам Ф. Рабле, а постійна готовність на вигадку, саму неправдоподібну, але викладає їм з незворушним видом і незмінною спритністю, почасти передбачає знаменитого барона Мюнхгаузена.
Однак недоліки Фальстафа суть продовження його достоїнств. Його внутрішня воля обертається волею для себе, його гумор – цинізмом, раблезианская широта – елементарним пияцтвом і обжерливістю. Він може бути нечистий на руку, нещирий у словах і безчесний у вчинках. Його глузування над мораллю переростає в аморализм. Ф., таким чином, цілком ренесансна фігура, з епікуреїзмом і вільнодумством, і в той же час у ньому чітко видні риси кризи ренесансної гармонії. Це розвиток образа Ф. особливо відчутно при порівнянні його першого “явища” в “Генріхові IV” і другого – в “Виндзорских насмішницях”: він начебто поступово “в’яне” під пером свого творця, фарби блякнуть, жарти повторюються, він стає нецікавий і нудний. Завдяки героєві Шекспіра вираження “фальстафовский дух” стало загальним для позначення невтримної веселості, невичерпного оптимізму, нескінченної винахідливості, захвату життям, “радості плоті”.
Першим втіленням образа Ф. на музичній сцені з’явилася опера А. Сальери (1799). За нею пішла комічна опера О. Николаи “Виндзорские насмішниці”, прем’єра якої відбулася в Берліні в 1849 р., у Росії – в 1859, першим виконавцем партії Ф. став О. А. Петров. В 1893 р. на лібрето А. Бойто була написана опера Дж. Верді “Фальстаф”. Кредо вердиевского Ф.: “Усе у світі жарт!” І життя – теж… Образ Ф. – подолання гіркого усвідомлення старості самим Верді, що зріднився зі своїм створенням, як з живою людиною. От напис на партитурі опери: “Іди, іди, старий Джон, Іди своєю дорогою, скільки життя тобі дозволить. Усе кінчено. Забавний тип шахрая, Вічно живий, під різними масками, Усюди й скрізь. Іди, іди, уперед, уперед!” Першим виконавцем партії Ф. на прем’єрі опери в театрі “Ла Скеля” був В. Морель.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)