Бунін Іван Легке дихання (скорочено)
На кладовищі, над свіжим глиняним насипом стоїть новий хрест, важкий і гладкий. У сірі дні квітня вітер видзвонює порцеляновим вінком біля підніжжя хреста. У нього вправлений великий опуклий порцеляновий медальйон – портрет гімназистки з радісними живими очима. Це Оля Мещерська.
Дівчинкою вона нічим не виділялася серед натовпу коричньових гімназичних сукеньок: гарненька, багата та щаслива дівчинка, кмітлива, пустотлива та безтурботна до Настанов класної дами. Та у чотирнадцять у неї вже була тонка талія, стрункі ніжки, у п’ятнадцять
Останньою зимою Оля Мещерська зовсім
Одного разу на великій перерві, коли за нею ганялися пустотливі першокласниці, її запросили до начальниці. Оля з розбігу зупинилася, зробила глибокий вдих, швидко, звичним жіночим рухом поправила волосся, смикнула кутки фартуха і побігла нагору. Моложава, але сива начальниця спокійно сиділа із плетінням за столом, під імператорським портретом.
– Доброго ранку, mademoiselle Мещерська, – промовила вона французькою. – Я вже не вперше викликаю вас сюди поговорити про вашу поведінку.
– Я слухаю, madame, – відповіла Мещерська і присіла так граційно, як тільки вона одна вміла.
– Слухаєте ви мене погано, я вже переконалася в цьому, – сказала начальниця, підвівши на неї очі. – Не буду повторюватися, Не говоритиму довго.
Мещерській подобався цей дуже чистий і великий кабінет, який так гарно дихав у морозні дні теплом блискучої голанки та свіжістю конвалій на столі. Вона подивилася на молодого царя, написаного на весь зріст, на рівний проділ акуратно гофрованого волосся начальниці і мовчала.
– Ви вже не дівчинка, – багатозначно промовила начальниця, починаючи дратуватися.
– Так, madamе, – майже весело відповіла Мещерська.
– Але й не жінка, – із тиском сказала начальниця, її матове обличчя зажеврілося. – Що це за жіноча зачіска?!
– Я не винна, madame, що в мене гарне волосся, – відповіла Мещерська.
– То ж ви не винні! – повторила начальниця.- Не винні у зачісці, у цих дорогих гребінцях, не винні, що розорюєте своїх батьків на туфельки у двадцять рублів! Але ж ви поки що гімназистка…
Тут Мещерська, не втративши простоти та спокію, перебила її:
– Вибачте, madame, ви припускаєтесь помилки: я жінка. І винний у цьому – знаєте хто? Друг і сусід мого батька, ваш брат Олексій Михайлович Малютін. Це сталося минулого літа у селі…
Через місяць після цієї розмови козачий офіцер, негарний, плебейського вигляду, зовсім не з кола Олі Мещерської, застрелив її на платформі вокзалу, серед натовпу. Усе підтвердилося: офіцер заявив слідчому, що Мещерська звабила його, була з ним близькою, поклялася стати дружиною, та на вокзалі, проводжаючи до Новочеркаська, мимохіть зауважила, що й не думала кохати його, що усі розмови про одруження – тільки знущання з нього і дала прочитати сторінку з щоденника про Малютіна.
– Я перебіг ці рядки і прямо тут, на платформі, де вона гуляла, чекаючи, поки я скінчу читати, вистрелив у неї, – сказав офіцер. – Щоденник – ось він. Це було написано десятого липня минулого року.
У щоденнику було написано таке:
“Зараз друга ночі. Я міцно заснула, але одразу ж прокинулася… Сьогодні я стала жінкою! Усі поїхали до міста, я сама й така щаслива! Зранку гуляла в садку, в полі, в лісі, я була сама в цілому світі! Обідала одна, потім грала, під музику в мене виникло відчуття, що я житиму нескінченно і буду невимовно щасливою. Потім заснула у батьковому кабінеті. О четвертій мене розбудили – приїхав Олексій Михайлович. Мені було приємно його приймати. Він залишився, бо пішов дощ, жалкував, що не зустрів батька, ходив переді мною кавалером, жартував, що давно у мене закоханий. Ми гуляли в садку, була знову чудова погода, він вів мене під руку й говорив, що він Фауст із Маргариток”. Йому п’ятдесят шість, він ще гарний і гарно вдягнений, очі молоді, чорні, борода зовсім срібна. За чаєм ми сиділи на скляній веранді, я почувала себе нездоровою й прилягла на тахті, а він палив, потім пересів до мене, промовляв люб’язності, розглядав і цілував мою руку. Я закрила обличчя шовковою хусткою і він кілька разів поцілував мене крізь неї… Не розумію, як це могло статися, я збожеволіла, я не думала, що я така! Тепер для мене тільки один вихід… Я відчуваю до себе таку відразу, що не зможу пережити цього!..”
Місто у ці квітневі дні стало чистим, сухим, каміння побілішало, по ньому легко й приємно йти. Кожної неділі, після обідні, Соборною вулицею йде маленька жінка в жалобі, у чорних лайкових рукавичках, з парасолькою з чорного дерева. Вона хреститься і звично йде головною алеєю кладовища. Дійшовши до лави біля хреста, вона сідає й залишається під вітром на весняному холоді годину, дві. Слухаючи пташок та видзвонювання вітру у порцеляновому вінку, вона думає інколи, що віддала б півжиття, аби не було перед очима цього мертвого вінка. Як це можливо, що під ним та, чиї очі так безсмертно сяють з порцелянового медальйона! Як співставити з цим чистим поглядом усе те жахливе, що поєднане тепер з ім’ям Олі Мещерської?
Жінка – класна дама Олі, немолода дівчина, яка живе мріями, що замінюють їй справжнє життя. Спершу такою мрією був брат, з ним вона пов’язувала своє майбутнє, та його було вбито під Мукденом, потім вона переконувала себе, що вона – ідейна працівниця. Смерть Олі Мещерської стала для неї новим предметом невідступних думок і почуттів. Вона ходить на могилу, кожного свята, згадує личко Олі Мещерської у труні, серед квітів, та підслухану її розмову із Суботіною:
– У одній із батькових книжок я прочитала, якою має бути жіноча краса… Там стільки написано, що одразу все не запам’ятаєш: чорне волосся, яке кипить смолою, їй-богу, так і є: кипить смолою! – чорні, як ніч, вії, ніжний рум’янець, тонкий стан, довші за звичайні руки, маленька ніжка, помірно великі груди, круглі литки, коліна кольору мушлі, похилі плечі – як це точно! Та головне, знаєш що? – Легке дихання! А воно в мене є, – ось, послухай, як я дихаю, – справді, є?
Тепер легке дихання знову розсіялося у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі.