Жан Вальжан – герой роману В. Гюго “Знедолені”

Одним із прототипів героя став каторжник П’єр Морен, в 1801 році засуджений на п’ять років каторги за вкрадений шматок хліба. Лише одна людина, єпископ міста Діня монсеньйор де Міолліс, ухвалив послідовне участь в його долі після звільнення, спочатку давши притулок, а потім – рекомендацію на роботу. Морен виправдав його довіру: він став хоробрим солдатом і загинув у битві при Ватерлоо. Крім Морена дослідники також називають серед прототипів Ж. В. знаменитого Франсуа Відбка, шефа кримінальної поліції Парижа, в минулому каторжника.

Саме

з Відок стався описаний у романі випадки порятунку Ж. В. старого Фошлевана з-під перекинулася вози. Ж. В. став образом-символом, якого не так легко знайти аналоги в літературній традиції. Романтичний образ дороги, з якою нерозривно пов’язана доля Ж. В., набуває в романі новий сенс: мандри Ж. В. не авантюрний, а змушені, це – втеча. Часто зустрічається в біблійних сюжетах мотив втечі героя в романі Гюго розростається і перетворюється на визначальний. Ж. В. перш за все “біжить”, а точніше, “тікає людина”. Він неодноразово біжить з каторги, що збільшує термін засудження за вкрадену для родини сестри хлібину

хліба з п’яти до дев’ятнадцяти років. Звільнившись, він знову потрапляє на каторгу – і знову біжить.

Вся його історія – втеча від суспільства, якому він ще на каторзі виносить вирок, але моралі якого він сам у підсумку трагічним чином підпорядковується. Як романтичний герой, він часто змінює імена, майстерно маскуючись, так що читач не завжди вгадає його в новому про-лику серед персонажів густонаселеного роману. Незважаючи на різні імена-маски, його справжнє ім’я одне – те саме, під яким він і увійшов в культуру, – навіть не Ж. В., а якесь “Жанвальжан”, як ніби ім’я та прізвище злилися в єдине ім’я власне. Але по суті, не дивлячись на вимушена відмова від справжнього імені (дев’ятнадцять років він живе на каторзі під номером 24601) і тимчасові маски – на благо ближніх (дядечко Мадлен), для порятунку осиротілої Козетти (Урбан Фошле-ван), – він так і залишається Ж. В. Інша справа, що з простого селянина, замученого тяжкою працею й необхідністю утримувати велику сім’ю, він перетворюється на обережного, хитромудрого, спритного, але перш за все мислячого, благородного, духовно розвиненої людини.

Логіка розвитку образу Ж. В. бездоганна, немає нічого штучного в його трансформації. Еволюцію його самосвідомості визначають дві людини. По-перше, це єпископ Міріель (модифікація реального єпископа Міолліса), який дав притулок усіма гнаного Ж. В. Коли ж його спіймали на місці злочину – викраденим у єпископа столовим сріблом, – той не тільки підтвердив, що це подарунок, а й додав до нього “забуті” Ж. В. свічники зі словами: “Ж. В., брат мій! Ви більше не належите злу, ви належите добру. Я купую у вас вашу душу.

Я забираю її у чорних думок і духу тьми і передаю її Богу “. Великодушність, скромність і безкорисливість єпископа Міріель по суті справи стають суттю особисто-^ ста Ж. В. Однак перш автор вводить характерний епізод: вражений добротою єпископа, що визначила всю його життя, Ж. В. майже одразу, тільки-розлучившись з ним, відбирає монетку у маленького савойяр “малюка Жерве”. Провина, досконалий автоматично, за інерцією, як ніби не їм, уже просвітленим, а тим самим, запеклим каторжником, яким він був до зустрічі з єпископом. Отямившись, він так і не зумів знайти наляканого і скривдженого їм дитини. Образи сгінувшего племінників і малюка Жерве визначили для Ж. В. необхідність служіння Дитині – може бути, саме тому він так відданий потім Козетта. Якщо єпископ Міріель змусив запрацювати добрий початок в Ж. В., то його доля “людини, що біжить” визначається сищиком Жавера, який, немов автор розповіді, знає про героя все, безпомилково виокремлюючи тільки погане.

Жавер невідступно слідує за ним. Несвобода Ж. В. від Жавера двоїста: детектив не тільки змушує його ховатися, але певним чином деформує його внутрішнє життя. Слухняне знаряддя несправедливого закону, Жавер парадоксальним чином робить на Ж. В. моральний вплив. Ж. В. сам стає носієм суспільної моралі, лицемірно відривають від себе “оступилися”, вважаючи себе таким. При цьому сам Жавер виявляється об’єктом облагораживающего впливу Ж. В.: він відпускає його на волю, а сам кінчає з собою. Трагічним чином дві людини, які зобов’язані життям Ж. В., – Козетта і її коханий Маріус Понмерсі – не здатні його оцінити в силу власної душевної обмеженості. Але Ж. В. вище того, щоб чекати гідного відгомону своєму безкорисливість. В кінці роману, отримавши нарешті не тільки довгоочікувану свободу, а й визнання розкаявся Маріуса і ніжність Козетти, він помирає, сам себе “не пробачивши”. Вмирає не від старості (йому трохи більше шістдесяти), навіть не від хвороби, а від внутрішньої самотності, на яке сам себе стоїчно прирік.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Жан Вальжан – герой роману В. Гюго “Знедолені”

Categories: Твори з української літератури

Links